Тим часом як, патріотизму повні,
Ви дбаєте про слово рідне нам,
Слова чужі, художливо кунштовні,
Я на користь готую землякам.
Сокровище благих, нехай вони розмають
Козацького завзяття тьму п'яну
І письмакам правдивим помагають
Бороти лжи владику, Сатану.
Вузенько Русь ми звикли розуміти
І творимо її собі з казок...
Химерного письмацтва хирні діти,
Ми б узяли хоч німця на зразок.
Він рідну фальш письменницьку покинув
І прихиливсь до греків та римлян,
Широкою рікою правди плинув,
Простуючи в науки океан.
О кобзо! ти, що в німця позичали
Не раз, не два слов'янські главарі!
Зневаж, забудь усе, що нам співали
П'яні, як ніч, козацькі кобзарі.
Вернись у ту старовину велику,
Як перед ми в Слов'янщині вели,
Як половців жахали силу дику
І захистом культурникам були.
Нехай твої широкодзвонні струни
Задзвонять знов, як "віщий" той дзвонив,
Що лаврами святі нам древні труни
Про всі царства, про всі віки окрив.
І вклонимось тіням, великославним,
Що викликав із забуття про нас,
І зробимось в Слов'янстві рівноправним
Народом, як бували в оний час.
І подамо чужим язикам руку,
Що руський дух і в мирі, і в бою
На висоті держали, но в розлуку
І Руссю Русь не пустимо свою.
Хоч кинуто чужим нас на поталу,
Роздерто нас безбожно на шматки,
Ми вернемось к єидності началу,
Не пратимем природі навпаки.
І вийдемо з політики туману,
Що розуми потуманила нам ,-
Що подала ляхам нас ув оману
І вучням їх, сіпакам-козакам.
Розіб'ємо розумові кайдани,
Що москалям передала ляхва.
І зцілимо у млявім серці рани,
Що завдала нам дурена мужва.
Зневажимо ножі ті "обоюдні",
Що в руки їй давав п'яний пророк,
Забудемо віки усобиць трудних
І з Заходом з'єдинимо Восток.
Дарма, що нас указами тирана
В Сибір нова, було, швиргає Русь:
Від океана та й до океана
Наш древній дух на міць нову здобувсь.
То сіяла вона зерно спасенне,
Що віщий нам завітував Боян:
Воно нам ту потугу слова верне,
Що пригнітив завидливий тиран.
Що в Галичі ночує руське серце,
Владивосток далекий тим самим,
Мов голосна струна к струні, озветься,
І надихом сповниться Русь одним.
