Смок Беллю/Похід на Скво-Крік

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Смок Беллю
Джек Лондон
3. Похід на Скво-Крік
Німеччина: Українське видавництво «Дніпро», 1948
ПОХІД НА СКВО-КРІК[1]
I.

Через два місяці Смок Беллю та Шорті вернулися з полювання на оленів і знов були в Давсоні, у сальоні Елькорна. Полювання було щасливе, м'ясо вони доставили до Давсону та продали по два з половиною доляри за фунт. Тепер у них було три тисячі долярів золотим піском та добра запряжка собак. Їм дуже пощастило. Не вважаючи на те, що шукачі золота загнали дичину в гори, на сотню миль, а то й далі, їм на половині цього віддалення пощастило спіткати чотирьох оленів та забити їх в узькому межигір'ї.

Це були олені, що відбилися від стада і мислівцям справді дуже пощастило, бо того самого дня чотирі голодні індіянські родини, отаборившись біля них, розповідали, що на протязі трьох день не бачили жадної дичини. Вимінявши за частину м'яса собак, що з голоду мало не здихали, та підгодувавши їх тиждень, Смок та Шорті запрягли тварин і почали тягти решту м'яса на голодний Давсонівський ринок.

Тепер завданням двох людей було обернути свій золотий пісок на харчі. Біжуча ціна на борошно та боби була півтора доляра за фунт, але важко було знайти продавців. Давсон конав з голоду. Сотні людей з грошима, але без їжі, збиралися залишати країну. Багато спустилося річкою вниз, коли вже вона починала замерзати, але ще більше з дуже малим запасом харчу пішли за шістсот миль по кризі до Дайї.

Смок зустрів Шорті в теплому сальоні і побачив, що цей аж сяє від радощів.

— Життя не має вартости без віскі та солодкого, — привітав його Шорті, знімаючи шматочки криги з вусів, що саме почали розмерзатися, та кидаючи їх з тріскотом додолу. — І я допіру здобув вісімнадцять фунтів солодощів. Продавець запросив тільки по три доляри за фунт. А як вам повелося?

— Я теж не байдикував, — відповів Смок з гордістю. — Я купив п'ятдесят фунтів борошна. А чоловік з Адам Кріка казав, що завтра продасть мені ще п'ятдесят фунтів.

— Оце так. Ми проживемо, поки піде річка. А знаєте, Смок, у нас добрячі собаки. Скупувач собак пропонував мені по двісті за кожну з них. Я сказав йому, хай не моститься. Вони були б ще кращими, якби мали досить м'яса. Але ж м'ясо дорожче від зернової їжі, що фунт її коштує два з половиною доляри. Ходімо, вип'ємо. Треба покропити ці вісімнадцять фунтів солодкого.

Через кілька хвилин, коли вони одважували золотий пісок за віскі, він щось згадав.

— Я зовсім забув за цього чоловіка, що зустрів у Тіволі. Він дістав зіпсованого сала і продає його по півтора доляра за фунт. Ми можемо годувати ним собак та ощадити щоразу по доляру. Бувайте.

— Бувайте, — відповів Смок. — Я теж піду незабаром.

Тільки Шорті залишив своє місце, як, розчинивши подвійні двері, увійшов одягнений у хутра чоловік. Обличчя його засяяло, коли він побачив Смока. Смок пізнав у ньому Брека, чоловіка, що йому він провів човна через пороги Бокс-Каньон та Білий Кінь.

— Я чув, що ви у місті, — швидко промовив Брек по привітанні — Я з пів години шукав вас. Вийдемо на вулицю, я хочу побалакати з вами.

Смок з жалем глянув на червону, розжарену пічку.

— А тут не можна?

— Ні, справа дуже важлива. Ходім на вулицю.

Тільки вони вийшли, Смок зняв рукавицю, запалив сірничка і глянув на термометер, що висів за дверима. Він знов швидко одяг рукавицю, бо мороз аж опік йому руку. Над їхніми головами дугою палало північне сяйво, а з Давсона чути було сумне виття тисячі величезних, схожих на вовків, собак.

— Скільки показує? — запитав Брек.

— Шістдесят під нулем. — Кіт спробував плюнути, і слина замерзла в повітрі. Але термометер падає весь час. Годину назад було всього п'ятдесят два. І не згадуйте, щоб кудись подорожувати.

— За це я й хотів з вами побалакати, — прошепотів Брек, обережно оглядаючись, щоб хто інший не почув. — Ви знаєте Скво-Крік, западиню по той бік Юкону, тридцять миль угору?

— Там нічого робити, — відповів Смок. — Там шукали перед кількома роками.

— Так було з усіма багатими на золото місцями. Слухайте: це скарб. Тільки від восьми до тридцяти футів вглиб. Не буде ні одної ділянки, що дала б менше, як пів мільйона. Це велика таємниця. Двоє чи троє найкращих моїх товаришів повідали мені її. Я так і сказав своїй дружині, що я спочатку скажу вам, а тоді вже піду. Поки бувайте. Мій пакунок захований на березі. Річ в тому що коли вони сказали мені, я обіцяв їм не вирушити, поки весь Давсон не засне. Ви знаєте, що буде, коли побачать, що ви лаштуєтесь до походу? Беріть вашого товариша та йдіть. Ви можете взяти четверту або п'яту заявку від Дісковері. Не забудьте: Скво-Крік. Це буде третя річка, коли проминете Свед-Крік.

II.

Коли Смок зайшов до маленької хати на пагорку за Давсоном, він почув знайомий важкий віддих.

— Я сплю, — промурмотів Шорті, коли Смок потряс його за плече. — Я не на нічній варті, — була його друга заувага, коли рука, що його будила, зробилася настирливішою. — Зверніться до власника бару.

— Одягайтеся швидче, — сказав Смок. — Нам треба зробити дві заявки.

Шорті сів і почав лаятись, але Смок затулив йому рукою рота.

— Цитьте! — застеріг Смок — Відкрито розсипи. Не розбудіть тільки сусід. Давсон саме спить.

— А як же! Кажіть мені. Ніхто не розказує нікому про відкриття, звичайно ні. Але чи не дивно, що всі завжди зустрічаються на одному шляху?

— Скво-Крік, — прошепотів Смок. Це певна справа. Мені сказав Брек. І зовсім неглибоко. Золото лежить майже під травою. Вперед! Візьмемо пару легких клунків і ходімо.

Очі Шорті заплющилися, і він знов заснув. Але через мент з нього злетіли ковдри.

— Якщо ви не хочете, я йду сам, — сказав Смок.

Шорті згорнув ковдри і почав одягатися.

— Собак візьмемо з собою? — спитав він.

— Ні. Шлях на річку певне не втоптаний, і ми зможемо швидче йти без них.

— Тоді я дам їм їсти, шоб вистачило поки ми повернемося. Візьміть трохи березової кори та свічку.

Шорті відчинив двері, щоб довідатись, який мороз, і вернувся, щоб одягти наушники та рукавиці.

Через п'ять хвилин він вернувся, завзято розтираючи собі носа.

— Смоку, я рішуче проти того, щоб робити цю подорож. На дворі холодніше, ніж у пеклі за тисячу років до того, як розклали там перше багаття. До того сьогодні п'ятниця і тринадцяте число, та й взагалі, скидається на те, що ми йдемо шукати торішнього снігу.

З маленькими дорожніми клунками за плечима, вони вийшли з дверей і почали сходити з пагорка. Заграва північного сяйва погасла. Тільки зорі миготіли в морозному повітрі, і при цьому мерехтливому світлі двоє людей прокладали собі шлях. Шорті на повороті дороги попав у глибокий сніг і почав клясти цей день, тиждень, місяць та рік.

— А чи не можна тихше? — забуркотів Смок. — Покиньте свій календар. А то розбудите весь Давсон, і всі підуть за нами.

— А як же! Бачите світ у тій хаті? А в цій? А он, чуєте, двері рипнули? О, певне, Давсон спить. А чого вони світять? Мабуть, ховають своїх покійників. Вони не збираються в дорогу, присягаюся життям, що ні.

Тимчасом вони досягли підніжжя пагорку і наблизились до Давсона. Огні засвітилися в хатах, двері застукали, а позаду чути було ходу багатьох мокасин по твердо втоптаному снігу. Знову Шорті забалакав.

— Тай до дідька ж тут людей провожають небіжчиків.

Вони проминули чоловіка, що стояв біля стежки і кликав стурбовано приглушеним голосом:

— Чарлі, поворушись!

— Бачите, Смоку, цей клунок у нього на спині? Цвинтар певне дуже далеко, коли вони беруть з собою ковдри.

Коли вони досягли головної вулиці, сотня людей тяглася низкою за ними, а поки вони відшукали при невиразному світлі зір шлях, що спускався на берег річки, вони почули, що прибуває сила люду. Шорті підслизнувся і з височини тридцяти футів упав у м'який сніг. Смок слідом за ним налетів на нього саме тоді, як він вставав на рівні ноги.

— Я знайшов це перший, — пробурмотів він, скидаючи рукавиці, шоб струсити з них сніг. Ще через хвилину вони дико видряпувалися з купи тіл, що попадали слідом за ними. З того часу, як ударили морози, крига зсунулася на цьому місці, і окремі уламки її, розкидані в безладді, вкриті були снігом. Кілька разів упавши, Смок витяг свою свічку та запалив її. Ті, що йшли позаду, радісно привітали це. У безвітряній тиші вона горіла ясно, і він міг швидше йти.

— Це справжній похід, — сказав Шорті, — або, може, всі вони сновиди?

— Але ми на чолі походу, як би там не було, — відповів Смок.

— О, я не знаю. Можливо, це світляки спереду. Мабуть це все світляки, і цей, і он той. Подивіться на них. Вірте мені, що там справжній потік людей спереду.

Вони пройшли милю по уламках криги до західнього берега Юкона, і свічки освітлювали їм виткий шлях. А позад їх, на високому березі, з якого вони зійшли, було далеко більше свічок.

— Слухайте, Смоку, це не похід, а повінь якась. Їх мусить бути попереду нас з тисячу осіб, та ще позаду тисяч з десять. Тепер послухайтеся людини, що годиться вам у дядьки. Мої поради завжди до речі. З цього походу нічого путнього не вийде. Давайте вернемося назад та заляжемо спати.

— Краще б вам берегти свій дух, якщо не хочете відставати, — відповів похмуро Смок.

— Овва! У мене куці ноги, але як я приналяжу на них, то, не надриваючи м'язів, зажену всіх, що отут на кризі.

І Смок знав, що той каже правду, бо давно вже спостеріг феноменальну витривалість свого товариша, що до ходьби.

— Я все затримувався, щоб дати вам трохи переваги, — під'южував його Смок.

— А я все наступаю вам на п'ятки. Коли ви не можете йоти швидше, пустіть мене наперед і держіться.

Смок наддав ходи і швидко наздогнав найближчий гурт людей.

— Піддайте пари, Смоку, — підгонив його Шорті. — Переженемо цих непохованих мертвяків. Це їм не похорон. Беріть вола за роги, як це ви колись робили.

Смок нарахував вісім чоловіків та двох жінок у цьому гурті, а раніш, ніж вони проклали шлях через прибережну кригу, вони проминули другий гурт, де було двадцятеро. За кілька футів від західнього берега шлях ухилявся на південь, переходячи з брилуватої криги на лід, рівний, як скло. Крига подекуди була захована під кількома футами снігу. По ньому слалася вузькою смугою стежка для санок, втоптана тільки на два фути завширшки. Збоку ноги загрузали в сніг по коліна, а то й глибше. Шукачі золота, яких вони наздогнали, не хотіли уступатися з шляху та пускати їх наперед, і частенько Смок та Шорті звертали в глибокий сніг і з величезним зусиллям, поринаючи в ньому, перегонили їх.

Шорті був похмурий та непереможний. Коли хто з шукачів золота лаявся, що його переганяли, він відповідав так само.

— Та куди ви квапитеся? — запитав один з них.

— А ви куди? — відповів він. — Вчора після полудня всі шукачі рушили з Індіянської річки і випередять вас. Вони не залишать ні одної заявки.

— А чого ж ви квапитеся, коли так?

— Хто? Я? Та я не шукач золота. Я працюю для уряду. Я по офіційних справах. Я маю ревізувати Скво-Крік.

А іншому, що гукнув йому: — Куди, Куций? Невже теж робити заявку? — Шорті відповів:

— Я? Це ж я знайшов Скво-Крік. Оце саме повертаюся, сповістивши про це. Треба, щоб кляті чечако не дістали моїх заявок.

Пересічно учасники походу робили по три з половиною милі за годину. Смок та Шорті робили по чотирі з половиною, хоча іноді прискорювали ходу й робили більше.

— Я маю намір зовсім загнати вас, Шорті, — під'южував його Смок.

— Овва! Я, як приналяжу на ноги, то у вас і п'ятки повилазять з мокасин. Але це ні до чого. От що у мене крутиться в голові. Заявка має п'ятсот футів. Їх буде десять на милю. Попереду нас є вже тисяча людей, а річка не має навіть сотні миль завдовжки. Дехто, безперечно, схопить облизня, а тому збиває бучу, як ми з вами.

Раніш, ніж одповісти, Смок несподівано наддав ходу і залишив Шорті ступнів на шість позад себе.

— Якби ви берегли дух та не відставали, то ми перегнали б декого з цієї тисячі, — сказав він.

— Хто? Я? Якби ви уступилися з дороги, я показав би вам, як треба ходити.

Смок засміявся і знов наддав ходи. Вся пригода набула іншого вигляду. В його голові все крутилися слова божевільного філософа: «переоцінка цінностей». Справді, він був менше зацікавлений в тому, щоб знайти багацтва, ніж у тому, щоб перемогти Шорті. Після всього, він прийшов до висновку, що не виграш цікавий у грі, а сама гра. Розум, м'язи, — всі життєві сили були викликані на змагання з цим Шорті, людиною що ніколи не розгорнула книжки та не могла б відріжнити опери від кеквока, або епосу від ребусу.

— Шорті, я маю намір загнати вас на смерть. У мене відмінилися всі клітинки мого тіла з того часу, як я трапив до Дайї. Мої м'язи тугі, як мотузки, міцні та гнучкі, як змії. Кілька місяців тому я радий був би написати про себе такі слова, але ще не міг тоді написати таке за себе. Я мусів пережити це з початку, а коли я пережив це, нема потреби писати. Тепер я справді міцний, витривалий чоловік, і ніхто з горян не може зачепити мене, без того, щоб не одержати здачі. Ідіть наперед та побігайте з пів години. Лютуйте, скільки хочете, а я таки буду перший. Поскачете в мене цих пів години.

— Овва, — весело засміявся Шорті. — Не суньтеся попереду батька в пекло, а краще уступіться з дороги і дозвольте вашому батькові показати, як ходять.

Кожний з них по черзі йшов пів години спереду. Вони більше не розмовляли. Рух зогрівав їх, хоч дихання замерзало у них на обличчях, від уст до підборіддя. Мороз був такий лютий, що вони майже без перестанку рукавицями терли собі носи та щоки. Коли вони хоч на кілька хвилин давали спочинок рукам, то їхні обличчя так дубіли від морозу, що тільки надзвичайно міцне розтирання відновляло циркуляцію крові.

Часто вони думали, що йдуть уже на чолі походу, але завжди наздоганяли ще більшу кількість людей, шо вирушили раніше. Траплялося, що окремі гуртки людей намагалися йти поруч з ними, але через яку милю — дві приставали і зникали в темряві позаду їх.

— Ми ходили всю зиму, — зауважив Шорті, — а всі ці роззяви, що розм'якли, вилежуючись по своїх хатах, гадають, що можуть іти врівень з нами. Якби вони були з іншої глини зліплені, то це була б інша справа. Бо тільки зліплені з іншої глини можуть справді ходити.

Якось Смок запалив сірника та глянув на годинника. Він більше не робив цього, бо мороз так кусонув його за оголену руку, що пройшло пів години, поки він знов став відчувати, що у нього є рука.

— Чотири години, — сказав він, коли знов натяг рукавиці, — а ми вже випередили чоловік з триста.

— Триста тридцять вісім, — поправив Шорті. — Я рахував. Уступіться з дороги, чоловіче. Дайте пройти тому, хто вміє ходити.

З цими останніми словами він звернувся до чоловіка, так явно знесиленого, що він спотикаючись на кожному кроці, заступав шлях. Окрім цього вони зустріли ще тілки одного, бо вже наздоганяли передній гурт. Згодом лише вони довідались, яка то страшна була ніч: знесилені люди сідали на шляху, щоб більше не вставати. Семеро замерзло на смерть, а багатьом, що вижили, довелося відрізати пальці на ногах, руках та цілі ступні у шпиталях Давсона. Ніч походу на Скво-Крік була найхолоднішою за ввесь рік. На світанку спиртовий термометр у Давсоні показував сімдесят ступнів під нулем. Люди, що брали участь у поході, за невеликим винятком, недавно прибули до цієї країни і не звикли до таких морозів.

Другого чоловіка, що теж дійшов уже краю, вони знайшли хвилин на п'ять пізніше, освітленого промінням північного сяйва, що йшло від обрію до зеніту. Він сидів на крижині обіч шляху.

— Вставайте, сестричко Мері, — весело привітав його Шорті. — Треба рухатись. Як сидітимете тут, то й замерзнете.

Чоловік не відповів, і вони спинилися, щоб довідатися, в чому річ.

— Твердий, як коцюба, — був вердикт Шорті.

— Якщо ви штовхнете його, він розсипеться.

— Подивимось, чи він дише, — сказав Смок і знявши рукавиці, він крізь хутра та вовняну одежу намагався налапати серце чоловіка.

Шорті підняв один наушник і нахилився до замерзлих уст.

— Серце теж не б'ється, — додав Смок.

Він одяг рукавицю та почав шпарко бити руками з хвилину, а тоді знов виставив руку на мороз, щоб запалити сірничка. Це був старий чоловік; без сумніву, мертвий. Сірничок запалився, і на мить вони побачили довгу, сиву, вкриту кригою бороду; білі від морозу щоки та заплющені очі з віями, що змерзлися докупи. Тоді сірничок погас.

— Ходімо, — сказав Шорті, розтираючи вухо.

— Ми нічого не можемо зробити для старого бідолахи. А я одморозив собі вухо. Тепер уся відморожена шкіра злізе, і болітеме з тиждень.

Пізніш на кілька хвилин, коли на небі запалала смуга північного сяйва, вони побачили на кризі за чверть милі поперед себе дві постаті. Далі, на цілу милю не було видко нікогісінько.

— Вони йдуть на самому чолі, — сказав Смок, коли знов настала темрява. — Ходім, доженемо їх.

Через півгодини, все ще не наздогнавши двох, що йшли по переду, Шорті почав бігти.

— Якщо ми й доженемо їх, то ні за що не переженем, — сказав він, важко дихаючи. — Боже мій, як вони йдуть! Можу битися об заклад, що вони не чечаки. Вони зліплені з доброї глини, можете бути певні.

Смок був першим, коли вони нарашті наздогнали їх, і він був радий, що міг легко йти вслід за ними. Майже зразу у нього виникло почуття, що постать, яка ближче до нього, — жінка. Чому виникло це почуття, він не міг собі з'ясувати. Захутана в хутра темна постать була така, як і всяка інша постать, але він відчув у ній щось знайоме. Він почекав, поки знов спалахне північне сяйво, і при світлі його побачив маленькі ніжки, озуті в мокасини. Але він побачив більше — ходу. І він пізнав, без сумніву, цю ходу, яку, раз побачивши, ніколи не забуде.

— Вона добре йде, — хрипко прошепотів Шорті. — Б'юсь об заклад, що це індіянка.

— Здорові були, міс Ґастель, — привітався Смок.

— Здорові були, — відповіла вона, повернувши голову і швидко глянувши на нього. — Дуже темно, і я не бачу. Хто ви будете?

— Смок.

Вона засміялася в морозне повітря, і він був певний, що це найкращий сміх, який йому доводилось чути.

— І ви вже одружилися і маєте ту кількість дітей, що казали мені якось? — І раніш, ніж він відповів, запитала: — Як багато чечаків іде позад нас?

— Я, гадаю, що кілька тисяч. Ми проминули біля трьохсот. І вони не витрачали даремно часу.

— Стара пісня, — сказала вона гірко. — Ті що недавно з'явилися сюди, забирають найкращі місця, а ті, що живуть тут здавна, що здобули і утворили цю країну та страждали в ній, не маючи нічого. Це ж давні мешканці знайшли Скво-Крік. Як ця чутка розповсюдилася — ця таємниця. Вони сповістили мешканців з Лев'ячого Моря, але це ще за десять миль далі Давсону, і коли вони прибудуть, то побачуть, що до самого обрію все посіли оті чечаки з Давсона. Це не справедливо, це не гаразд, що доля так глузує.

— Це, справді, негаразд, — сказав співчутливо Смок. — Але хай мене повісять, коли я знаю, як цьому запобігти. Хто перший, тому кращий шматок. Ви ж це знаєте.

— Мені хотілося б учинити щось, — палко звернулася вона до нього. — Я б воліла, щоб вони всі позамерзали на шляху, або щоб з ними трапилося нещастя якесь, поки прийдуть першими ті, що з Лев'ячого Моря.

— Ви справді накличете на нас якесь лихо, — засміявся він.

— Не в тім річ, — сказала вона швидко. — Я знаю все населення Лев'ячого Моря, кожного з окрема, і це справжні люди. Вони голодували в цій країні за старих часів і, наче велетні, працювали коло її розвитку. Я пережила тяжкі часи на Койокуки разом з ними, коли ще була маленькою дівчинкою. Я пережила з ними голод на Бирч-Крік і голод на Форті Майл. Вони герої і заслуговують нагороди, а тут тисячі смаркачів, що не вміють навіть, як слід, забити стовпів, пруть за милі попереду них. А тепер вибачте за мою промову. Я мушу берегти дух, бо не знаю, коли ви з рештою інших переженете мене та тата.

Більше не було розмови між Джой та Смоком з годину, або щось коло того, хоч він помітив, що вона тихенько про щось розмовляє з батьком.

— Я їх знаю, — сказав Шорті Смокові. — Це старий Луїс Ґастель справжній шукач золота. А це певне, його дочка. Він прибув до цієї країни так давно, що ніхто не може пригадати, та привіз з собою дівчинку, що була немовлям. Він та Бітлз були товаришами, і вони пустили першого катера до Койокука.

— Я, гадаю, нам нема потреби випереджати їх, — сказав Смок. — Ми на чолі походу, і нас тільки четверо.

Шорті погодився, і друга година проминула в мовчанні; вони швидко посувалися наперед. Біля сьомої години темряву прорізав останній промінь північного сяйва, і вони побачили на сході шлях, що йшов поміж вкритих снігом гір.

— Скво-Крік! — гукнула Джой.

— Нарешті! — зрадів Шорті. — Ми мусимо там бути через якихось пів години, за моїм обрахунком. Я хочу вже дати ногам відпочити.

На цьому місці Дайський шлях, вкритий нерівними шматками криги, стрімко збочував через Юкон до східнього берега, і тут вони мусіли покинути добре вторований великий шлях, зійти на кригу та йти ледве помітною, майже невтоптаною стежкою, що йшла понад західнім берегом.

Луїс Ґастель, що йшов спереду, підсховзнувся в темряві на нерівній кризі і сів, схопившись обома руками за щиколоток. Він з зусиллям встав на ноги і пішов, але повільнішою ходою і помітно шкутильгаючи. Через кілька хвилин він раптом спинився.

— Нема рації, — сказав він дочці. Я розтяг собі сухожилля. Іди вперед і зроби заявку також і на мене.

— Чи не можемо ми щось зробити? — запитав Смок

Луїс Ґастел похитав головою.

— Вона любісінько може зробити обидві заявки. А я злізу на берег, розкладу багаття та забинтую щиколоток. Все буде гаразд. Іди, Джой. Роби заявку вище Дісковери. Вище багатіше місце.

— Ось трохи березової кори. — сказав Смок, розділюючи порівно свій запас. — Ми подбаємо за вашу дочку.

Луїс Ґастел гостро засміявся.

— Дякую красненько, — сказав він. — Але вона може сама подбати за себе. Ідіть краще слідом за нею.

— А що, як я піду наперед? — спитала вона Смока. — Я знаю цю країну краще за вас.

— Ведіть нас, — приязно відповів Смок, — хоч я погоджуюсь з вами, що соромно нам, чечакам, випереджати мешканців Лев'ячого Моря. А чи нема якогось іншого шляху?

Вона похитала головою.

— Ми не зможемо заховати своїх слідів, і вони йтимуть за нами, наче вівці.

Пройшовши чверть милі, вона раптом повернула на захід. Смок помітив, що вони йдуть незайманим снігом, але ніхто, ні він, ні Шорті, не спостерігли, що стежка, якою вони раніш ішли, лежить на південь. Якби вони побачили, що робив Луїс Ґастел, то історію Клондайку було б написано по іншому. Коли вони пішли, старий, вже не шкутильгаючи, побіг слідом за ними по шляху, нюхаючи повітря, наче мислівський пес. Вони також побачили б, що він затоптав їхні сліди та побільшив ті, що вони зробили на захід і нарешті вони побачили б, що він пішов старою стежкою, яка вела на південь.

Шлях ішов до річки, але був так мало помітний, що вони без перестанку губили його в темряві. Через чверть години Джой Ґастель згодилась іти ззаду і пропустила двох чоловіків, щоб прокладали шлях по снігу. Отже те, що передні забарилися, дало решті спроможність наздогнати їх, і коли о дев'ятій годині зайнявся день, далеко позаду, оскільки сягало око, видно було безконечний шерег людей. Темні очі Джой заблищали, побачивши це.

— Скільки пройшло часу, як ми повернули до річки? — спитала вона.

— Сповна дві години, — відповів Смок.

— І дві години до того. Разом буде чотири — засміялася вона.

— Похід з Лев'ячого Моря врятовано.

Легке підозріння виникло у Смока. Він спинився і запитливо подивився на неї.

— Я не розумію, — сказав він.

— Ви не розумієте? Тоді я скажу вам. Це — Норвей-Крік. Скво-Крік буде далі на південь.

На хвилину Смок загубив голос.

— Ви зробили це навмисне? — спитав Шорті.

— Я зробила це, щоб дати перевагу давнім мешканцям.

Вона глузливо засміялася. Чоловіки глянули один на одного і тоді собі засміялися.

— Я поклав би вас на коліно та всипав гарненько, якби в цій країні не такий брак жіноцтва, — сказав Шорті.

— Ваш батько не розтягнув жили, а чекав, поки ми підемо, а тоді теж пішов собі; чи не так? — спитав Смок.

Вона хитнула головою.

— А ви були для принади?

Вона знов хитнула головою, і тепер сміх Смока зазвучав весело та щиро. Це був природній сміх чоловіка, що відверто визнав себе за переможеного.

— Чому ви не гніваєтеся на мене! — запитала вона жалібно. — Чи ви, може, наб'єте мене?

— Гаразд, ми можемо повертати назад, — сказав Шорті. — У мене ноги мерзнуть тутечки стояти.

Смок похитав головою.

Це значило загубити чотири години. Ми мусіли пройти миль з вісім до цієї річки, а Норвей ухиляється далеко на південь. Ми підемо туди, а тоді перейдемо якось через хребет і вийдемо на Скво-Крік, денебудь вище Дісковері. Він глянув на Джой. — Хочете йти з нами? — Я казав вашому батькові, що ми будемо дбати за вас.

— Я, — вона завагалася. — Я думаю йти, якщо ви нічого не маєте проти. Вона дивилася просто на нього, і на її обличчі не було вже глуму та зухвалости. — Справді, містер Смок, мені шкода, що я це зробила. Але ж хтось мусів урятувати давніх мешканців.

— Мені здається, що такий похід найкращий спорт.

— А мені здається, що ви обидва тільки бавитеся ним, — сказала вона і тоді, злегка зітхнувши додала: — шкода, що ви тут недавні.

Через дві години вони перейшли через замерзле річище Норвею, а тоді повернули на вузький та виткий струмок, що тік з півдня. Опівдні вони почали сходити на хребет. Оглядаючись назад, побачили довгий шерег людей. Тут і там, по багатьох місцях, тоненькі пасма диму показували, що люди отаборювались.

Але їхній шлях був дуже тяжкий. Вони по пояс завалювались у сніг і мусіли спинятися через кожні кілька кроків, щоб перевести дух. Шорті перший попрохав відпочинку.

— Ми дванадцять годин у дорозі, — сказав він. — Смоку, мушу признатися, що я здорово стомився. Тай ви теж. Скажу по щирості, що я можу, наче голодний індіян, лишатися тут та їсти сиру ведмедину. Але ця бідна дівчина звалиться з ніг, якщо зараз не з'їсть чогонебудь. Ос тутечки ми і розкладемо багаття. Що ви на це скажете?

Так швидко, зграбно і до ладу заходилися вони біля тимчасового табору, що Джой, стежачи за ними ревнивими очима, визнала, що навіть досвідчені шукачі золота не могли б це зробити краще. Соснове гілля з нап'ятими зверху ковдрами давало захисток для одпочинку та вогнища. Але вони трималися осторонь від вогні, поки не розтерли добре щок та носів.

Смок плюнув, і слина так шкидко замерзла в повітрі і з таким дзвінким тріском упала додолу, шо він похитав головою.

— Здорово! — сказав він. — Я ще ніколи не бачив такого морозу.

— Одну зиму на Койокуку було вісімдесят сім градусів під нулем, — сказала Джой. — Тепер принаймі сімдесят, або сімдесят п'ять. Я певна, шо відморозила собі щоки. Наче вогнем їх пече.

На схилі хребта не було криги, а сніг був чистий та твердий, наче кристали цукру. Вони відігрівали його в мисці для промивки золота, поки не назбирали досить води, щоб зварити каву. Смок смажив сало та відігрівав сухарі. Шорті підкидав дрова до вогню, а Джой наготовила до їжі дві тарілки, дві чашки, дві ложки; поставила бляшанку з сіллю, змішаною з перцем, та бляшанку з цукром. Коли наспіла їжа, вона з Смоком їла з однієї тарілки, і пили вони з однієї чашки.

Було коло другої години, холи вони перейшли через хребет та почали сходити вниз схилом Скво-Кріку. На початку зими якийсь мислівець на оленів проклав стежку через межигір'я і, переходячи там, він завжди ступав у свої власні сліди. Отож посеред м'якого снігу утворилися нерівні, новим снігом посипані горбки. Коли нога не потрапляла на такий горбик, то людина завалювалась у незайманий сніг і, звичайно, падала. До того мислівець на оленів був чоловік з дуже довгими ногами. Джой тепер палко бажала, щоб обидва її сопутники зробили заявки, але вона боялася, що вони будуть зменшувати швидкість, зважаючи на її очевидну втому; отож вона настояла на тому, щоб її пустили на перед. Швидкість та зграбність, з якою вона йшла небеспечною стежкою, викликали у Шорті безмежне захоплення.

— Дивіться на неї! — гукнув він. — Вона створена з справжнього червоного м'яса. Дивіться, як вона ступає у своїх мокасинах! Без високих закаблуків. Одними лише ногами, що має від бога. Це справжня жінка для мислівця на ведмедів.

Вона озирнулася і вдячно посміхнулася йому та Смокові. Він уловив чисто товариське почуття, але разом з тим гостро відчув як багато жіночого було в цій посмішці, що вона подарувала йому.

Коли вони дійшли до берега Скво, оглянулися назад, то побачили шукачів золота, що тяглися нерівною смугою, що з зусиллям спускалася з хребта.

Вони спустилися вниз до річища. Річка промерзла до самого дна. Вона мала од двадцяти до тридцяти футів завширшки і містилася між берегів алювіяльного походження, шести та восьми футів заввишки. Нічия ще нога не торкалася снігу, що лежав на цій кризі, і вони знали, що вийшли вище ділянок Дісковері та останніх всіх, що поставили мешканці Лев'ячого Моря.

— Бережіться джерел, застерегла Джой, коли Смок почав спускатися до річки. При сімдесяти градусах ви лишитеся без ніг, якщо завалитеся туди.

Ці джерела, що властиві більшості Клондайських, ніколи не замерзають, навіть при найнижчій температурі. Вода, що витікає з берегів, утворює бакаї, заховані від морозу корою, що намерзає пізніше, та снігом. Тому людина, ступивши на сухий сніг, може проломити кригу в пів цаля завтовшки та опинитися по коліна в воді. Коли за п'ять хвилин вона не спроможеться зняти мокре взуття, то ноги пропали.

Хоча й була тільки третя година дня, але вже впав довгий, сірий, північний присмерок. Вони шукали наміченого дерева на другому березі, яке показало б їм середню віху останньої ділянки. Джой, жадібно шукаючи, першою знайшла її. Вона кинулася попереду Смока, гукнувши:

— Тут хтось був! Гляньте на сніг! Гляньте на мітку! Ось вона! Дивіться на цю сосну!

Раптом по пояс вона провалилася в сніг.

— Тепер я вскочила, сказала вона жалібно, а тоді гукнула: не підходьте близько до мене! Я вилізу сама.

Крок за кроком, раз-у-раз ламаючи тонку кригу, заховану під сухим снігом, вона вибилась на тверду стежку. Смок не чекав, але кинувся до берега, де сухий хмиз та тілки лежали ще з весняної поводи, чекаючи сірника. Поки вона дісталася берега, перше палахкання полум'я було запорукою, що багаття горітиме.

— Сідайте!— звелів він.

Вона слухняно сіла долі на сніг. Він скинув пакунок з плеч і послав ій під ноги ковдру.

З гори доходили голоси шукачів золота, що йшли слідом за ними.

— Хай Шорті ставить віхи. — намагалася вона.

— Ідіть Шорті! — сказав Смок, хапаючись до мокасин, що вже задубіли від морозу. Пройдіть тисячу футів та поставте дві середні віхи. Віхи на ріжках ми поставимо потім.

Смок розрізав ножем шнурки та шкіру мокасин. Вони були такі пупкі від криги, що ламалися та хрумтіли під ножем. Сивашські шкарпетки та грубі вовняні панчохи були повні криги. Здавалося, ніби її ноги вкладені в залізний футляр.

— Як ваші ноги? — спитав він, роззуваючи.

— Цілком задубіли. Я не можу ворушити пальцями і зовсім їх не почуваю. Але все буде гаразд. Вогонь горить розкішно. Дивіться, щоб ви не відморозили собі рук. Вони мабуть уже задубіли у вас.

Він зняв рукавиці і майже з хвилину люто бив руками по боках. Відчувши, що кров знов побігла, він натяг рукавиці і знов почав роздирати, різати та скидати замерзле взуття. Показалась, одна, а потім друга біла ніжка; розуті, вони були виставлені на жалючий мороз у сімдесять градусів під нулем; це було те саме, що сто два градуси під точкою замерзання.

Тоді він почав розтирати снігом з такою силою та лютістю, що кінець-кінцем вона відсунулася, заворушила пальцями і радісно поскаржилась на біль.

Трохи він її підсунув, а трохи вона сама підсунулась до вогню.

Тоді він умостив її ноги на ковдрі, ближче до полум'я.

— Ви можете тепер, поки що, сами подбати за них, сказав він.

Вона могла тепер цілком безпечно зняти рукавиці та заходитися біля своїх ніг, розумно стежачи, щоб тепло вогню зогрівало їх поволі. Поки вона це робила, він одтирав свої руки. Сніг не танув і не мокрів. Його ясні криштали скидалися на пісок. Поволі біль у відмороженому тілі дала відчути, що кров знову побігла. Тоді він підхинув дров, зняв легкий пакунок з її плеч та дістав звідти нову пару взуття.

Шорті повернувся з річища і зліз на берег до них.

— Я одміряв повних тисячу футів, — сповістив він. — Число двадцять сім та двадцять вісім. Коли я поставив тільки верхню віху число двадцять сім, то зустрів першого жевжика з тієї навали, що сунула ззаду. Він сказав мені, що я не маю права ставити віхи на двадцять восьмому… І я сказав йому…

— Так, так, — гукнула Джой. Що ж ви сказали йому?

— Я сказав йому просто, що, коли він не відійде на п'ятсот футів далі, то я втокмачу його відмороженого носа в морозиво та шоколяд. Він пішов, а я поставив на ділянці центральні віхи, одмірявши вповні і правдиво п'ятсот футів по річці. Він зайняв сумежну ділянку, і я гадаю, що тепер уся решта обмежиться головним водоймищем та другим боком. Наші місця певні. Зараз дуже темно, але ми зможемо поставити віхи на ріжках завтра вранці.

III.

Коли вони прокинулися, то помітили, що за ніч сталася зміна. Було так тепло, що Шорті і Смок, ще лежачи у своїх ковдрах визначили, що темперетура не більша, як двадцять градусів під нулем. Мороз помітно упав. Поверх їхніх ковдр лежав шар наморози у шість цалів завтовшки.

— Доброго ранку! Як ваші ноги? — привітався Смок до Джой, що сиділа у своїх хутрах за згарищами багаття та дбайливо струшувала з них сніг.

Шорті розклав багаття та нарубав криги з річки, поки Смок готував сніданок. Коли вони скінчили їсти, вже розвиднилось. — Ви підете, Смоку, та поставите віхи на ріжках, — сказав Шорті. — Під кригою, що я рубав на каву, є пісок, і я хочу натопити води та промити миску цього самого піску на щастя.

Смок з сокирою в руці пішов ставити віхи. Почавши знизу, з центральної віхи «двадцять сім», він пішов уперед, до правого ріжка, перетинаючи вузьку долину під прямим кутом і простуючи до краю. Він робив це методично, майже автоматично, бо в його уяві жили спогади минулого вечора. Він почував якось, що здобув владу над ніжними окресленнями та міцними м'язами тих ніг, що розтирав снігом, і ця влада, здавалося, перейшла на всю жінку. Невиразне гаряче почуття — свідомість влади — опанувала його. Здавалося, що все, що треба йому зробити, це підійти до Джой Ґастел, схопити її руку у свою та сказати: ходімо!

Він був саме під владою цього настрою, коли помітив щось, що примусило його забути навіть про владу над біленькими жіночими ніжками. Він не поставив віхи з краю долини. Він, не дійшовши цього краю, опинився перед другим потоком. Одзначивши розбиту вербу та велику, що кидалася в очі, сосну, він вернувся до струмка, де були центральні віхи. Пройшов річищем навколо широкого, ще скидалося на підкову, коліна, і побачив, що дві річки уявляли з себе одну. Двічі він пробирався снігом од краю долини, ідучи спочатку від нижчої віхи ділянки число двадцять сім, а тоді від верхньої віхи ділянки число двадцять вісім, і він знайшов, що верхня віха останньої була нижча за нижню віху першої. В сірому присмерку, в напів-темряві. Шорті поставив обидві заявки на підкові.

Смок почалапав назад до свого маленького табору. Шорті, що саме скінчив промивати пісок, вибухнув, побачивши його.

— Ось маєте — гукнув Шорті, простягаючи миску. Подивіться сюди. Брудна золота каша! Тут принаймі буде на дві сотні. Воно лежало з самого верху піску. Я багато вештався тут, але ніколи не бачив нічого такого, як ось у цій мисці.

Смок кинув байдужий погляд на золото, налив собі чашку кави і сів. Джой відчула, що щось трапилося і кинула на нього стурбований, запитливий погляд. Шорті розгнівала байдужість товариша до його відкриття.

— Чому ви не радієте? — спитав він. — Ми здобули тут таке золото, а ви навіть і носа не хочете повернути до цієї миски?

Раніш ніж одповісти, Смок відпив ковток кави.

— Шорті, чим наші обидві заявки нагадують Панамську протоку?

— Що це за відповідь?

— Східній вхід до Панамської протоки лежить на захід від західнього входу. От вам і все.

— Далі, — сказав Шорті: — я не розумію нічогісінько.

— Себто, Шорті, ви зробили обидві наші заявки на великому коліні, що скидається на кінську підкову.

Шорті поставив миску з золотом і встав.

— Далі, — повторив він.

— Верхня віха числа двадцять вісім на десять футів нижче за нижню віху числа двадцять сім.

— Ви, Смоку, думаєте, що ми не маємо нічого?

— Гірше, ніж це. Ми маємо на десять футів менше від нічого.

Шорті побіг униз берегом. Через п'ять хвилин він вернувся. У відповідь на погляд Джой, він хитнув головою. Не кажучи ні слова, переступив через обрубок та сів, улупивши очі в сніг перед своїми мокасинами.

— Ми можемо знімати намети та вертатися до Давсону, — сказав Смок, починаючи згортати ковдри.

— Мені дуже прикро, Смоку, — сказала Джой. — Це все через мене.

— Нічого, — відповів він. — Усе, як знаєте, приходить у свій час.

— Але це моя провина, тільки моя, — сказала вона. — Тато зробив на мене заявку біля Дісковері. Я віддам вам мою заявку.

Він похитав головою.

— Шорті, — сказала вона.

Шорті похитав головою та почав реготатися. Це був регіт лункий, розкотистий, щирий, що перейшов у справжнє ревіння.

— Це не гістерія, — пояснив він. — Часом на мене нападає надзвичайна веселість. І це один із таких моментів.

Його погляд упав на миску з золотом. Він підійшов до неї та міцно штовхнув її ногою, так, що золото розсипалося навколо.

— Воно не наше, сказав він. Воно належить тому роззяві, що його я відігнав на п'ятсот футів минулого вечора. А це дало мені чотириста дев'яносто футів до багацтва… його багацтва. Ходімо, Смоку. Вертаймося до Давсону. А коли ви хочете вбити мене, я й пальцем не повурухну, щоб стати вам на заваді.


——————

  1. Крік'ом у Канаді та Австралії зветься невеличка річка.