Смок Беллю/Смак ведмедини
| Смок Беллю Смак ведмедини |
Ведмедина ▶ |
|
Спочатку він був Крістофер Беллю. Згодом, коли вчився в коледжі, він став Крістом Беллю. Пізніше, поміж богеми Сан-Франціска його назвали Кіт Беллю. І кінець-кінцем ніхто не знав його під іншим ім'ям, як Смок Беллю. Ця історія еволюції його наймення є історія його власної еволюції. Нічого б цього не трапилося, якби він не мав матері, що безмежно його кохала, і суворого, залізної вдачі дядька, та якби не одержав листа від Джілета Беламі.
— Допіру я переглянув число Хвилі, — писав Джілет з Парижу. — Звичайно, О'Гарі пощастить з нею. Але дечого бракує. — Далі були подробиці що до удосконалення новонародженого тижневика. — Піди, та, побалакай з ним. Тільки так, ніби це ти сам від себе. Не треба, щоб він знав, що це моя думка. Бо як дізнається, то схоче, щоб я був його паризьким дописувачем. Але я не можу, бо одержую готівку за свою писанину в товстих журналах. Передусім, не забудь зробити йому нагінку за того дурня, що веде відділ критики музики та містецтва. Між іншим, Сан-Франціско мало завжди свою власну, своєрідну літературу, але не має її тепер. Скажи йому, хай мотнеться навкруги та знайде якогось писаку, що гнатиме йому жваві статті та поверне минулу славу і барви Сан-Фракнціска.
Кіт Беллю одвідав контору Хвилі і сумлінно виконав доручення. О'Гара уважно вислухав. О'Гара сперечався. О'Гара згодився. О'Гара нагнав дурня, що писав критику. Далі О'Гара взявся до Кіта, і з Кітом трапилося те, чого так боявся Джілет у далекому Парижі. Коли О'Гара домагався чогонебудь, ніхто з приятелів не міг одмовити йому. Він був такий приємно та непереможно настирливий. Не встиг Кіт Беллю вислизнути з контори, як зробився співвидавцем, згодився писати щотижня кілька стовпців критики, поки не знайдуть пристойного співробітника, та зобов'язався постачати щотижня частину десяти тисяч слів хроніки місцевого життя Сан-Франціско, — і все це задурно. — Хвиля ще не може платити, — пояснив О'Гара, одночасно додавши, що тільки одна людина в Сан-Франціско здатна писати, і що ця людина — Кіт Беллю.
— Який же я дурень! — бурмотів потім Кіт, сходячи вузькими східцями.
З цього почалася його панщина в О'Гари, що для нього він заповнював ненажерливі шпальти Хвилі. Тиждень у тиждень сидів він у конторі, витримував наскоки кридиторів, лаявся з друкарями та вигонив двадцять п'ять тисяч слів в усіх галузях щотижнево. Праця його не легшала. Хвиля мала надто великі претензії. Для неї потрібні були ілюстрації, а витрати на них були величезні. Ніколи не вистачало грошей, щоб заплатити Кітові Беллю. Через це саме й не було змоги оплатити збільшений кадр співробітників.
— Ось що знчить бути добрим хлопцем, — пробубонів одного дня Кіт.
— Дяка богові за добрих хлопців, коли так! — з слізьми на очах скрикнув О'Гара, стискуючи Кітові руку. — Ви врятували мене, Кіте! Ще трохи, друже, і вже буде легше.
— Ніколи не полегшає, — жалібно відповів Кіт. — Я добре бачу свою долю. Я буду тут завжди.
Трохи згодом йому здалося що він знайшов, спосіб визволитися. Одного разу скориставшися з присутности О'Гари, він спіткнувся на стілець. Кілька хвилин пізніше він наскочив на ріжок конторки і тремтячими пальцями перекинув слоїк клею.
— Пізно лягли? — запитав О'Гара.
Кіт доторкнувся руками до очей і, раніш, ніж одповісти, злякано подивився навкруги.
— Ні, не те. Щось з очима. Вони, здається, відмовляються служити мені. Оце й усе.
Кілька день він спотикався та налітав на конторські меблі, але серце О'Гари не пом'якшало.
— Знаєте, що я вам пораджу, Кіте? — сказав він одного дня. — Підіть ви до окуліста. Є тут такий лікар Гесдепл. Він дуже добрий спец. І це не буде вам нічого коштувати. Ми можемо заплатити йому оповістками. Я з ним побалакаю особисто.
І вірний своєму слову, він вирядив Кіта до окуліста.
— Нічого не діється вашим очам, — сказав лікар, після довгого огляду. — Справді, у вас чудесні очі, — одна пара на мільйон.— Тільки не кажіть цього О'Гарі, — попрохав Кіт. — І дайте мені чорні окуляри.
Наслідком цього було те, що О'Гара почав співчувати йому і з запалом говорити про той час, коли Хвиля зіпнеться на власні ноги.
На щастя своє Кіт Беллю мав власні кошти. Хоч невеликі вони були, порівнюючи з іншими, але ж вистачало на те, щоб належати до кількох клубів та утримувати студію в Латинському кварталі. Що правда, з того часу, як він став спільником О'Гари, його витрати значно поменшали. Йому ніколи стало витрачати гроші. Він тепер ніколи не заглядав у студію, не частував місцевої богеми славетними гарячими вечерями. Але він ніколи й не мав тепер грошей, бо Хвиля завжди забирала їх дочиста, висмоктуючи не тільки його мозок, але й кишеню. Були ілюстратори, що періодично відмовлялися ілюструвати, друкарі, що періодично відмовлялися друкувати, та конторські співробітники, що частенько відмовлялися виконувати свої обов'язки. В таких випадках О'Гара тільки дивився на Кіта, а Кіт робив решту.
Коли пароплав Екселсіор прибув з Аляски і привіз новини про Клондайські розсипи, що звели з глузду всю країну, Кіт зробив цілком легковажну пропозицію.
— Слухайте, О'Гаро, — сказав він. — Це захоплення золотом буде зростати. Повернуться дні 49-го року. А що, як я чкурну туди, за матеріялом для Хвилі? Я сам покрию свої витрати.
О'Гара похитав головою.
— Не може контора обійтися без вас, Кіте. До речі, ще нема й години, як я бачив Джексона. Він по завтрьому вирушає до Клондайку і згодився надсилати нам щотижня дописи та світлини. Я не пустив його, поки він не дав цієї обіцянки. А найкраще те, що це нам нічого не коштуватиме.
Того самого дня Кіт ще раз почув про Клондайк, коли забіг до клубу, і в одній з ніш книгозбірні здибався зі своїм дядьком.
— Здорові були, дядю! — привітався Кіт, кидаючися в шкіряне крісло та простягаючи ноги. — Призволяйтеся, коли хочете!
Він замовив коктейль, але дядько задовольнився слабим національним питвом — кларетом, який він завжди пив. Він глянув з гнівливим докором на коктейль та на обличчя свого небожа. Кіт побачив, що дядько збирається його картати.
— Мені лишається тільки хвилинка, — сповістив він похапливо. — Я збираюся до Кізу на виставку Елері, про яку мушу дати півшпальти!
— Що з тобою? — запитав дядько. — Який ти блідий! Страхіття, та й годі!
Кіт у відповідь тільки застогнав.
— Я матиму приємність ховати тебе. Я це бачу.
Кіт сумно похитав головою.
— Тільки не на їжу гробакам. Дякую. Краще спаліть мене.
Джон Беллю походив з старого, суворого та загартованого покоління, що об'їздило волами рідні рівнини ще в п'ятдесятих роках. І в ньому була ця сама витривалість та мужність, з дитинства ще зміцнена упокоренням нової країни.
— Ти не живеш, як слід, Кристофере. Мені соромно за тебе.
— Веселе життя, чи не так? — Кіт переривисто засміявся.
Старий чоловік знизнув плечима.
— Не печіть мене так очима, дядю. Я хотів би, щоб це було від веселого життя. Але це все одпадає. Я не маю часу.
— Що ж тоді?
— Праця над силу.
Джон Беллю різко та неймовірно засміявся.
— І чесна?
Він знов засміявся.
— Люди — це вироб свого оточення, — проголосив Кіт, показуючи на дядькову шклянку. — Ваша веселість рідка і гірка, як і ваше питво.
— Праця над силу, — глузував той. — Ти за життя своє ніколи й цента не заробив.
— Б'юсь об заклад, що заробив. Тільки я ніколи не одержував свого заробітку. Я заробляв п'ять сотень на тиждень, саме тепер і працюю за чотирьох.
— Малюнки, що ніхто не хоче купувати, чи може ще якась нікчемна робота такого ж гатунку. Умієш ти плавати?
— Так що й умів.
— А сидіти на коні?
— І це доводилося!
Джон Беллю з огидою чмихнув.
— Я радий, що твій батько не дожив, щоб бачити тебе в усій славі твого занепаду. — сказав він. — Твій батько був, що не цаль, то справжній чоловік. Ти розумієш це? Чоловік, а не баба. Я гадаю, він вигнав би всі ці музичні та артистичні дурощі з тебе.
— О, це дні виродження, — зітхнув Кіт.
— Я міг би зрозуміти і терпіти ще, — люто наступав дядько, — якби тобі велося в цьому. Але ти за життя своє ніколи й цента не заробив, ніколи не зробив хоч найменьшої, чоловіка гідної роботи.
— Гравюри, малюнки, вахляри, — додав Кіт, протестуючи.
— Ти недолуга й ялозник. Які ти малюнки малював? Поганенькі акварелі та жахливі афіші! Їх ніколи не приймали на виставу, навіть тут, у Сан-Франціско.
— Ви забули. Тут є мій малюнок в залі цього самого клубу.
— Грубий кардон. Музика? Твоя дурна мати витрачала сотні на твоє вчення. Але нічого путящого з тебе не вийшло. Ти ніколи навіть не заробив п'яти долярів, акомпануючи на концерті. Твої пісні? Безглузді дурниці, що їх ніколи не друкували, тай співають їх тільки поміж тої поганої богеми.
— Я надрукував одного разу книжку. Ті сонети, пригадуєте? — лагідно зауважив Кіт
— Скільки це тобі коштувало?
— Тільки дві сотні.
— Що ти ще зробив?
— Я ставив п'єсу в літньому театрі.
— Що ти одержав за неї?
— Славу.
— І ти умів плавати, і тобі доводилося їздити верхи! — Джон Беллю стукнув шклянкою об стіл. — На що в світі ти здатний? Ти був добре розвинений фізично. Проте, навіть в університеті ти не грав у футбол. Ти не гріб на воді. Ти не…
— Я боксував та фехтував.
— Коли ти боксував в останнє?
— Не дуже давно. І мене визнали за доброго знавця. Тільки я був…
— Ну, кінчай!
— Невитриманий.
— Ти хочеш сказати, ледачий?
— Я б ніколи ме вжив такого виразу.
— Мій батько, сер, ваш дід, старий Ісаак Беллю убив кулаком чоловіка, коли йому було шістдесят дев'ять років.— Чоловікові?
— Ні, дідові, безсоромний ти блазню! Але ти не уб'єш навіть москіта, коли тобі буде шістдесят дев'ять років.
— Часи відмінилися, дядечку! Тепер за убивство людей беруть до в'язниці.
— Твій батько проїхав верхи сто вісімдесят п'ять миль, не спавши в дорозі, та загнав троє коней.
— А якби він жив тепер, то міг би зробити всю цю подорож у Пульмані, та ще й добре виспатись.
Старий задихався від безмежної люти, але осилив її і запитав:
— Скільки тобі років?
— Гадаю, що…
— Знаю. Двадцять сім. Ти скінчив коледж, маючи двадцять два. Ти мазав, та грав, та бив байдики п'ять років. Скажи перед богом і людьми, яка з тебе користь? Коли я був у твоєму віці я мав тільки одну пару білизни. Я гонив товар до Колузи. Я був міцний, як скеля, і міг спати на скелі. Живився я в'ялиним м'ясом та ведмединою. Та й зараз фізично ти, рівняючи до мене, баба: важиш щось із сто шістдесят п'ять фунтів. Я можу хоч зараз тебе побороти, або збити з ніг кулаком.
— Не можна зробитися силачем, опорожнивши шклянку коктейлю, — з жалем пробурмотів Кіт. — Хіба ви не бачите, дядю, що часи відмінилися. До того ж я не маю справжнього виховання. Моя люба, дурна мати…
Джон Беллю сердито засовгався
— Так ви сами назвали її… була занадто добра до мене. Держала мене в заті і таке інше. Якби я, ще юнаком, зробив, як ви кілька таких подорожів, що зміцнюють енергію та мужність… Мене дивує, чому ви ніколи не закликали мене? Ви брали Гела та Роббі з собою в мандрівки до Сіери та Мехіки.
— Я гадав, що ти занадто Лорд Фаунтлерой…
— Ваша вина, дядю, і моєї любої та, дур… матері. Як я можу тепер бути витривалим? Я був тільки дитиною. Що мені лишалося, як не гравюри, малюнки та вахляри? Хіба я винний, що я ніколи не працював?
Старий подививси на свого небожа, не ховаючи відрази. У нього не ставало терпцю до цих теревень.— Добре. Я знов збираюся їхати в одну з таких подорожей, що, як ти кажеш, зміцнюють мужність. А що, як я запропоную тобі поїхати зо мною?
— Трохи пізненько, мушу сказати. А куди ви їдете?
— Гел та Роберт збираються до Клондайку. Я хочу проводити їх через Протоку до Озер, а тоді вернутися…
Він не докінчив, парубок стрибнув наперед та схопив його за руку.
— Визволителю мій!
Джон Беллю зараз же зробився обережним. Він не сподівався, що запросини буде прийнято.
— Ти ще обміркуй собі цю справу, — сказав він.
— Коли ви їдете?
— Це буде важка подорож! Ти нам заважатимеш!
— Та ні. Я працюватиму. Я навчився працювати з того часу, як потрапив до Хвилі.
— Кожний мусить узяти з собою запас харчів на цілий рік. Там буде така метушня, що індіяни — носії не упараються з усім. Гел і Роберт переноситимуть своє начиння самі. Отже я їду, щоб допомогти їм. Коли ти поїдеш, то робитимеш те саме.
— Випробуйте мене!
— Ти не зможеш носити кладь, — була відповідь.
— Коли ви їдете?
— Завтра.
— Тільки ви не робіть висновку що це на мене вплинула ваша лекція про витривалість, — сказав Кіт на останку. — Мені хотілося вслизнути якось від цього О'Гари.
— Хто це О'Гара? Японець?
— Ні, він ірландець, погонич невільників і мій найліпший приятель. Видавець Хвилі, власник та великий гнобитель. Все, що він каже, виконується. Він навіть мертвого на ноги поставить.
Цього вечора Кіт написав О'Гарі:
— Це тільки відпуск на кілька тижнів. Вам доведеться спіймати якогось писаку замісць мене. Шкода, товаришу, але моє здоров'я вимагає цього. Коли я повернуся, то мотатимуся вдвічі більшеКіт Беллю зійшов на берег у Дайї серед божевільної метушні збитого до купи люду, тисячного натовпу з тисячофунтовим вантажем. Цю безмірну силу речей та харчу вивантажували з пароплавів, нагортаючи на березі цілі гори. Звідси все це починало повільно текти в долину Дайї та через Чількут. Переносити все це треба було за двадцять вісім миль і тільки на людських спинах. Індіяни-носії збільшили платню за переноску з восьми центів за фунт до сорока і, не зважаючи на це, вони були переобтяжені роботою. Можна було сподіватися, що не встигнуть перенести всієї клади, як западе зима.
Найслабшим з-поміж слабих на ноги був Кіт. Як і сотні інших, він мав при собі величезного пістоля, що почепив собі на поясі з патронами. В цьому був також винний його дядько, що пам'ятав ще старі дні сваволі в цих місцях. Але Кіт Беллю був романтиком. Його засліпила ця гонитва за золотом, що вабило далеким блискучим маривом, і на житя, що клекотіло навколо нього, він дивився очима артиста і не ставився до його поважно. Як він казав на пароплаві, це ще не був його похорон. Він мав тільки відпуск і хотів «кинути оком» на все, а тоді повернутися.
Облишивши своїх на березі, де вони чекали вантажу, Кіт почвалав угору, де була стара торговельна комора. Він не бундючився та не вихилявся, йдучи, дарма що так робили інші, що теж були озброєні пістолями. Стрункий шість футів на зріст індіян пройшов повз нього, несучи дуже важкий пакунок. Кіт пішов слідом за ним, захоплюючися дебелими литками індіяна і тим, як зграбно і легко він переступав під своїм тягарем. Індіян скинув свій пакунок на терези проти комори, і Кіт прилучився до гурту захоплених шукачів золота, що оточили індіяна. Пакунок важив сто двадцять фунтів Це викликало навколо вигуки здивуваня. Кіт і собі дивувався та міркував, чи зміг би він хоч підняти таку вагу, а не то що йти з нею.
— Ідете, товаришу, — до Озера Ліндерман з цим, — запитав він.
Індіян, надимаючись від гордощів, пробубонів, що так.
— Скільки ви одержете за цей пакунок?
— П'ятдесят долярів.
Тут Кіт припинив розмову. Йому впала в очі молода жінка, що спинилася в дверях. Вона не мала на собі ні куцої спідниці, ні кольорового одягу, як ті жінки, що зійшли з пароплаву, а була одягнена, як звичайно вдягаються жінки в дорогу. Що його вразило, це доцільність її присутности тут. Почуття, що Бона якось пасує, належить до цього оточення. Над усе, вона ще була молода та гарна. Блискуча краса і ніжний колір її овального обличчя захопили його. І він дивився дуже довго, дивився доти, поки вона не відчула його погляду, і її темні очі з довгими віями глянули на нього з байдужою цікавістю. Від його обличчя вони з виразною веселістю перейшли до величезного пістоля за поясом. Тоді вона знов глянула йому в обличчя, і в її очах промайнула весела зневага. Це дуже вразило його. Вона ж повернулася до чоловіка, що стояв біля неї, і показала на Кіта. Чоловік подивився на нього з такою самою веселою зневагою.
— Чечако, — сказала дівчина.
Чоловік, що скидався на мандрівного робітника у своїх дешевих широких штанях та благенькій вовняній куртці, засміявся, глумливо вишкіривши зуби, і Кіт зніяковів, сам не знаючи чому. Але все ж таки, вона надзвичайно гарна дівчина, подумав він, коли вони обоє пішли. Він звернув увагу на її ходу, і йому здалося, що він пізнав би її по ході і через тисячу років.
— Бачили ви цього чоловіка з дівчиною? — схвильовано спитав Кіта його сусіда: — Ви знаєте, хто він?
Кіт похитав головою.
— Карібу Чарлі. Мені допіру його показали. Йому здорово пощастило на Клондайці. Він здавна в цих краях. Був на Юконі з дванадцять років. Оце допіру з'явився тут.
— Що означає «чечако?», — спитав Кіт.
— Ви — «чечако», я «чечако», була відповідь
— Можливо, я і «чечако». Але ви повинні пояснити мені, що воно значить.
— Мазунчик.
Повертаючись до берега, Кіт на всі лади обмірковував цей вираз. Його схвилювало, що вона, цей ніжний зародок жінки, назвала його мазунчиком.
Ідучи поміж куп поклажі (в його уяві ще зберігся образ індіяна з превеличенним пакунком), Кіт схотів випробувати свою власну силу. Він вибрав мішок з борошном, що, як він знав, важив сто фунтів, став розкарячивши ноги, біля нього нахилився і спробував скинути його собі на плечі. Його перший висновок був, що сто фунтів реальна вага. Другий — що його спина не витримає. А в третє — він вилаявся, коли після п'яти хвилин зусилля сам звалився на тягар, що його він даремно намагався підняти. Він обтер чоло і за купою мішків з харчами угледів Джона Беллю, що уважно стежив за ним — з виразом глуму в очах.
— Боже! — проголосив цей апостол витривалости: — Яке охляле покоління вийшло з наших чресел! Коли мені було шістнадцять років, я жартуючи піднімав такі речі.
— Ви забули, дядю, — швидко зауважив Кіт, — що я не ріс на ведмедині.
— Я жартуючи підніматиму їх і в шістдесят років.
Ви мусите це мені показати.
Джон Беллю показав. Йому було сорок вісім років. Але він нахилився над мішком, схопив його рукою, розгойдав, швидко підкинув і випростався, перекинувши мішок з борошном собі на плечі
— Спритність, мій хлопче, спритність. Та ще міцний хребет.
Кіт з пошаною зняв свого капелюха.
— Ви, диво, дядю, блискуче диво. А як ви гадаєте, чи зможу я навчитися цієї спритности?
Джон Беллю знизнув плечима.
— Ти накиваєш п'ятами раніш, ніж ми звідци вирушим.
— Не бійтеся, — простогнав Кіт: — Там О'Гара, лев лютий. Я ніколи не вернуся назад, поки маю снагу.
З першим пакунком Кітові повелося добре. До Фінеганського Перехрестя їм пощастило найняти індіянів, щоб перенести дві тисячі п'ятсот фунтів поклажі. Але починаючи з цього місця, мусіли працювати їхні власні спини. Вони надумали посуватися наперед щодня на одну милю. Це здавалося легким на папері. Джон Беллю лишався в таборі куховарити, а тому не мав спроможности перенести більше за одного випадкового пакунка в день. Отож на долю кожного з трьох молодих хлопців припадало нести вісімсот фунтів, щодня посуваючись на одну милю наперед.
— Якщо робити п'ятдесятифунтові пакунки, то вийде щоденна прохідка на шістнадцять миль з поклажою, та п'ятнадцять миль порожняком, бо останній раз ми не вертатимемось, — зробив Кіт приємний винахід: — вісімдесятифунтові пакунки потрібуватимуть щоденної прохідки в дев'ятнадцять миль, а стофунтові тільки в п'ятнадцять.
— Я не охочий ходити, сказав Кіт. Тому я носитиму по сто фунтів. Він зловив неймовірну посмішку на дядьковому обличчі і швидко додав: звичайно, я буду до цього привчатися. Навчаються ж люди ходити на кодолі та робити фокуси. Я почну з п'ятдесяти.
Він почав і, весело сміючись, побіг підтюпцем вздовж шляху. Скинувши мішок на першому привалі, він вернувся назад. Це було легше, ніж він думав. Але дві милі вже стерли тоненький покривець його сили й оголили кволість, що ховалась під ним. Його другий пакунок важив шістдесять п'ять фунтів. Це було делеко важче, і він вже не біг. Кілька разів, наслідуючи звичай всіх носіїв, він сідав на землю спираючись пакунком на скелю або на пень. За третім пакунком він зробився зовсім сміливий: підв'язав ремнями дев'яностоп'ятифунтовий мішок з бобами і вирушив. Пройшовши сто ярдів, став себе почувати знесиленим. Сів і обтер піт з обличчя.
Невеличкі переходи і невеличкі відпочинки, — пробубонів він. — Так буде краще.
Іноді він не міг зробити і сотні ярдів, і кожного разу з великим зусиллям спинався на ноги для другого невеликого переходу. Його пакунок виразно важчав. Він засапався, і з нього струмками стікав піт. Не пройшовши й чверть милі, зідрав з себе вовняну сорочку і почепив її на дерево. Трохи далі скинув свого капелюха. Доходячи півмилі, він гадав, що йому кінець прийшов. Ніколи за життя своє він не напружував так своїх сил і знав; що тут йому край. Коли сів оддихати його уважний погляд спинився на величезному пістолі та важкому поясі з патронами.
— Десятифунтове опудало! — глузливо посміхнувся він, відстібаючи пояса.
Не потурбувався навіть повісити це на дерево, а шпурнув у чагарник. І коли повільний потік носіїв проплив повз нього, він помітив, що й інші «чечако» почали кидати свої пістолі.
Його невеличкі переходи все меншали. Часом він не міг проволіктися більше, як сто футів, і тоді зловісні удари серця, що віддавалися в ухах, та колінах, що тремтіли від знесилля, примушували його відпочивати. А відпочинки раз-у-раз більшали. Але розум його працював. Переноски було двадцять вісім миль, і вона займала так багато днів. І все ж таки, як-ніяк, а це була найлегша частина дороги. Почекайте, як дістанетеся до Чількута, — казали йому інші, коли вони, спочиваючи, розмовляли, — то там дряпатиметесь і руками, і ногами.
— Не буде ніякого Чількута, — відповів Кіт. — Принаймі для мене. Ще задовго до того я спочиватиму в моїй маленькій домовині під мохом.
Він підсковзнувся, і страшенне зусилля вдержатись на ногах злякало його. Він відчув, наче щось у середині йому відірвалося.
— Якщо я впаду з цією поклажою на спині, — я пропав, сказав він одному носієві.
— Це ще нічого, була відповідь. Почекайте, ще попадете до Каньона. Вам треба буде переходити через бурхливий потік по шістдесятифутовій сосні. Нема ні кодол, що за них можна було б триматися, нічогісінько. А вода клекоче, а дерево вгинається під вашими ногами. Як упадете там з поклажою, то не визволитеся з ремнів. Так і потонете.
— Добра мені потіха, — відповів він, але був такий знесилений, що зрозумів ледве половину того, що чув.
— Там щодня тонуть по троє та по четверо. Запевняв його той. Я якось допоміг витягти з води німця. Він мав при собі чотирі тисячі грошей банкнотами.
— Весело, мушу, сказати, — відповів Кіт і, хитаючись, пішов своєю дорогою.
Він та його мішок з бобами зробилися якоюсь мандрівною трагедією. Він усе згадував морського діда, що сидів на шиї у Синбада. І це одна з подорожів, що зміцняють мужність, міркував він собі. Рівняючи до неї, навіть служба в О'Гари була дитяча забавка. Знову і знову його спокушала думка кинути мішок з бобами в кущі, прокрастися поза табором до берега та вернутися якимсь пароплавом до цивілізації.
Але він цього не зробив. Десь у ньому ще жевріла спадкова витривалість, і він казав собі без перестанку, що те, що інші люди роблять може й він робити. Це стало в нього якимсь кошмарним приспівом, і він мимрив його всім, хто на шляху проходив повз нього. Іншим часом, відпочиваючи, він стежив заздрісно за малорозумними індіянами, з міцними, наче у мулів, ногами, що чалапали під своїми важкими пакунками. Вони ніколи, здавалося, не відпочивали, а все йшли вперед та вперед з витривалістю та певністю, що йому здавалися страшними.
Він сів та почав лаятися (ідучи, він не мав на це сили) й боротися з спокусою втекти назад до Сан-Франціска. Залишалося ще пройти милю, він перестав лаятись і почав плакати. Ці сльози були сльозами знесилля та огиди до самого себе. Якщо був коли чоловік розбитий та знесилений вкрай, то це він. Коли нарешті він побачив місце, де вони спинялися, то з одчаєм напружив усі свої сили, доплентався туди і впав ницьма на землю, з бобами на спині. Це не вбило його, але він лежав п'ятнадцять хвилин, поки міг зібратися з силою, щоб визволитися від ремнів. Тоді він знов зробився смертельно слабим, і таким його застав Роббі, що перетерпів ті самі муки, що й він. Сталося так, що слабість Роббі надала йому бадьорости.
— Що роблять інші люди, те ми теж можемо робити, — сказав Кіт, хоч у душі не був певний цього.
— І мені двадцять сім років, і я справжній чоловік, — часто казав собі Кіт наступними днями. В цьому була потреба. Хоч він і спромагався щодня переносити свої вісімсот фунтів, проходячи милю на день, але наприкінці тижня виявилося, що він загубив п'ятнадцять фунтів своєї власної ваги. Його обличчя зробилося худе та похмуре. Він більше не йшов, а чалапав. І повертаючись назад порожняком, він майже так само волік ноги, як коли ніс тягар.
Він зробився робочою твариною. Від надмірної втоми він засинав над їжою, а його сон був важкий, як у тварини, за винятком тих ночей, коли він прокидався, стогнучи від болю, що корчив йому ноги. Кожна частина його тіла боліла. Ноги були вкриті болючими пухирями, але це ще було ніщо, порівнюючи з страшними порізами та синцями на ступнях від обточених водою каменів Дайської Долини, через яку лежав його шлях на дві милі. Ці дві милі уявляли з себе в дійсності тридцять вісім миль. Він мив тепер обличчя тілки раз на день і ніколи не чистив своїх поламаних, з болючими задірками нігтів. Плечі та груди він натер собі до живого тіла ремнями мішків, і тоді він згадав про коней, що їх він бачив на вулицях міста, і вперше зрозумів їхні муки.Справжньою тортурою для нього, що майже зруйнувала його в нівець, була на початку їжа. Надмірна праця вимагала надмірного харчувавня, а шлунок його не звик був до такої величезної кількости сала та грубих, дуже шкідливих, темних бобів. Кінецькінцем його шлунок перестав травити, і протягом кількох день біль та роздратуваня, та ще й голод мало не звалили його з ніг. І аж тоді настав той радісний день, коли він міг їсти, наче ненажерлива тварина і з голодними, як у вовка, очима просити ще їжі.
Перетягши свою кладь через гирло Каньона, вони змінили свій план. Через Протоку дійшла звістка, що біля озера Ліндерман до останнього повирубувано всі придатні на човна дерева. Обидва брати з великими пилками та іншим знаряддям, з вовняними ковдрами й харчем на спинах вирушили вперед, покинувши решту клади на Кіта й на дядька. Тепер Джон Беллю куховарив разом з Кітом, і обидва вони несли кладь пліч-о-пліч. Час минав, і на верхах випав перший сніг Якщо зима застукала б по цей бік протоки, то довелось би сидіти тут цілий рік. Отож старий чоловік підставив свою залізну спину під стофунтову кладь. Кіта це вразило, але, зціпивши зуби, він приладнав ремнями сто фунтів до своєї власної спини. Це було важко, але він уже трохи звик, і тіло його, втративши ніжність і жир, почало гартуватися та набувати м'язів. Він також спостерігав і робив висновки. Звернувши увагу на ремні, що їх носили індіяни на голові, він приладнав такі самі собі, як додаток до наплечних ремнів. Від цього полегшало, і він почав класти ще зверху легкі але громіздкі речі. Незабаром він міг вже йти, маючи сто фунтів на ремнях, а ще п'ятнадцять або двадцять лежало зверху поклажі, спираючись йому на шию; сокиру або пару весел він тримав в одній руці, а в другій — вкладені один в один дорожні казанки.
Але тяготи їхньої праці все більшали. Шлях ставав нерівніший, пакунки якось важчали. Що не день, гірська снігова смуга нижчала, спускалася до долу, а платня за переноску підскочила аж до шістдесяти центів за фунт. Від братів з того боку не доходило ні словця, дарма, що добре вони знали, що ті мусіли валити дерево та розпилювати його, щоб обшити човна.
Джон Беллю почав турбуватися. Перехопивши гурт індіян, що поверталися від озера Ліндерман, він умовив їх взяти їхню кладь. Вони запросили тридцять центів з фунта, щоб перенести це до верхів'я Чількута, і така ціна дуже вразила старого. Але як-ніяк, а ще залишилося щось із чотириста фунтів мішків з одежою та дорожнім багажем. Вирядивши Кіта разом з індіянами, старий залишився щоб посувати все це наперед. На верхів'ї Чількута Кіт мав піджидати дядька, поволі посуваючи свою кладь, поки той дожене його, а дядько запевняв, що не дуже забариться зі своїми чотирма сотнями фунтів.
Кіт волікся шляхом з своїми індіянами-носіями. Зважаючи на те, що це мав бути довгий перехід просто до верхів'я Чількута, його власний пакунок важив тільки вісімдесят фунтів. Індіяни важко переступали під своєю вагою, але це була хода швидша, за ту, якою він йшов. Він не почував уже свого звичайного остраху, а що до витривалости, то мало не рівняв себе до індіян.
Пройшовши чверть милі, йому захотілося відпочити, але індіяни йшли вперед, і він ішов з ними нарівні. Пройшовши пів милі, він переконався, що неспроможний йти далі, але, зціпивши зуби, тримався свого місця, а доходячи кінця милі, дивувався, що ще живий. Тоді повіяло, як то кажуть, іншим вітром, і друга миля була легша від першої. Після третьої милі він був ледве живий; але напівпритомний від болю й утоми, він усе ж не нарікав. І тоді, коли він відчув, що мусить справді знепритомніти, прийшов одпочинок. Замість того, щоб сидіти в ремнях, як то був звичай у білих носіїв, індіяни скидали їх з плеч і з голови і лежали цілком вигідно та спокійно, розмовляючи й палячи люльки. Минуло сповна пів години, поки вони знов рушили. На диво собі, Кіт почував себе свіжою людиною, і «довгі переходи та довгі відпочинки» зробилися його найновішим гаслом.
Верхів'я Чількута цілком опанувала його уяву, і часто доводилось йому дряпатися і ногами і руками Але коли він досяг верхів'я в люту сніговицю в товаристві своїх індіян, його таємна гордість була в тому, що, йдучи з ними він ні разу не пристав і ні разу не нарікав. Бути таким, як індіяни — ось яке було його, нове палке стремління.
Коли він розплатився з індіянами, і вони собі пішли геть, запала грозова темрява. Він залишився сам на хребті гори, на тисячу футів вище смуги лісів. Мокрий по пояс, голодний та виснажений, він оддав би річний заробіток за вогонь та шклянку кави. Але натомісць він з'їв шестеро холодних оладок і заховався у бганки не зовсім розгорнутого намета. Коли він уже засинав, у голові промайнув спогад про Джона Беллю, і він зловтішно посміхнувся, уявляючи, як енергійно буде той перетягати свої чотириста фунтів на Чількут. Хоча самому йому залишалося тягти дві тисячі фунтів, але ж він знав, що доведеться тільки спускатися з гори.
Вранці, ще не відпочинувши гаразд від своєї праці та задубілий від морозу, він виліз з брезента, з'їв пару фунтів, невареного сала, прив'язав ремнями сто фунтів клади і почав сходити скелястим шляхом. За кілька сот ярдів нижче шлях ішов через маленький льодовець і спускався до озера Кратера. Інші люди йшли також з кладдю через цей льодовець. Весь цей день він переносив свої пакунки до верхнього краю льодівця, а що цей перехід був короткий, то він навантажував сто п'ятдесят фунтів за раз дивуючись, як це в нього вистаче сили носити такий тягар. За два доляри він купив в індіяна три морських сухарі, що скидалися більш на підметку, та кілька разів поснідав, щоразу до схочу наїдаючись сала. Намерзшись, немитий, у мокрій від поту одежі, він спав і другу ніч у брезенті.
Рано вранці він розіслав брезента на кризі, навантажив його трьома четвертинами тони і почав тягти. Коли поверхня льодівця стала стримкіша, його брезент пішов швидше і нарешті, випереджаючи, підбив його так, що він опинився зверху і разом із ним почав швидко котитися до низу.
Сотня носіїв, що зігнулися під своїми пакунками спинилися, стежачи за ним. А він верещав застереження усім, хто попадався йому назустріч, і всі швидко вступалися, даючи йому дорогу.
Внизу, на нижньому краї льодівця стояв маленький намет. Здавалося, що ніби той намет підстрибуючи, несеться йому назустріч, — так швидко він більшав. Залишивши утоптану стежку — шлях носіїв, що ухилявся ліворуч — Смок врізався в незайманий сніг. Це збило навколо нього морозну куряву, але загальмувало його шввидкість. Він знову побачив намета тоді саме, як наскочив на нього, зніс скрепи на ріжках, вдарився в лицеву полу намету і в'їхав у саму середину його, сидячи на брезенті, поміж своїх мішків з харчами. Намет загойдався наче п'яний, і в морозній парі Смок опинився віч навіч зі зляканою молодою жінкою, що сиділа на вовняних ковдрах, тією, що назвала його в Дайї «чечако».
— Бачите, як од мене курить? — запитав він весело.
Вона глянула незадоволено на нього.
— Кажіть мені тепер про чарівні килими-літуни, — провадив він.— Чи не хочете ви зсунути цей мішок з моєї ноги? — спитала вона холодно.
Він подивився і швидко встав.
— Це не мішок Це мій лікоть. Вибачте.
А проте ця інформація не збентежила її, а холодний тон звучав, як виклик.
— Треба ще дякувати вам, що не перекинули пічки, — сказала вона.
Він простежив за її поглядом і побачив залізну пічку та кавник, що коло нього поралася молода скво[1]. Він втягнув у себе дух кави й озирнувся до дівчини.
— Я — чечако, — сказав він.
Невдоволений вираз її обличчя казав йому, що для неї це й без того ясно, але він не журився.
— Я кинув мої заліза, це б то пістолі, — сказав він.
Тоді вона пізнала його, і очі її заблищали.
— Я ніколи не думала що ви дістанетеся аж сюди, — сказала вона.
Він знов пожадливо втяг повітря
— Як я люблю каву! — сказав він, звертаючись просто до неї. — Я дам вам мого мизинця — одріжте його, і я не скажу нічого. Я буду вашим рабом хоч рік, хоч другий, або скільки хочете часу, тільки дайте мені шклянку кави.
І за кавою він сказав їй своє ім'я та довідався, що її звуть Джой[2] Ґастель. Він також дізнався, що вона здавна в цій країні. Вона народилася на торговельній стоянці на Грейт Слейв і ще дитиною перейшла з своїм батьком через Скелясті Гори та спустилася до Юкону. Тепер вона їздить з батьком, що затримався по справах у Сітлі, і підчас корабельної катастрофи, мало не загинув на нещасливому «Чантері», але приїхав назад до Пуджег Савнду на пароплаві, ще його врятував.
Зважаючи на те, що вона сиділа ще в своїх ковдрах, він не затягував розмови і героїчно ухилившись від другої шклянки кави, витяг з її намета свою кладь і себе самого. Він також звідти виніс кілька своїх спостережень, а саме: що мала вона гарне ім'я та гарні очі. Їй було не більш як двадцять, або двадцять два роки. Її батько певне був француз. Вона мала сильну волю та палку вдачу і здобула освіту де-інде, тільки не на кордоні.Над одшліфованими кригою скелями, вище смуги лісів, шлях ішов навкруги озера Кратера та скелястим міжгір'ям, що вела до Щасливого Табору та перших миршавих сосен. Переноска важкої клади цим кружнім шляхом взяла б кілька день надриваючої серце праці. На озері був парусний човен, що можна було найняти для перевозу. Досить було за дві години зробити два кінці, щоб перевезти Кіта і йото кладь. Але у нього був брак грошей, а перевізник запросив сорок долярів за тону.
— Ви здобули собі в цьому поганенькому човні золоту копальню, мій друже, — сказав Кіт перевізникові. — Чи не бажаєтє ви мати ще й другу золоту копальню?
— Покажіть мені її, — була відповідь.
— Я продам вам її за ціну перевозки мого вантажу. Це ще не патентована ідея, і ви можете багато доскочити, як тільки я повідаю вам її. Ну, що, по руках?
Човнар згодився, і Кітові сподобався вираз його обличчя.
— Добре. Ви бачите цей льодовець? Візьміть мотику і попрацюйте нею. За один день ви можете зробити добрячий жолоб зверху до визу. Тепер розумієте? Жолоб, що сполучить Чількут з озером Кратера. «Чількут-Кратер, транспортне товариство, з обмеженою запорукою». Ви можете брати п'ятдесят центів за сотню, мати сотню, тон у день і нічого не робити, як тільки збирати гроші.
Двома годинами пізніше вантаж Кіта було перевезено за озеро, і він вигадав собі три дні. А коли Джон Беллю наздогнав його, він пройшов далеко наперед, у напрямку Глибокого озера, другого вулканичного басейна, повного льодівцевої води.
— Ходімо, ви, диво витривалости, — відповів Кіт. — ви забули вашу ведмедину та одну пару білизни.
Але Джон Беллю похитав головою.
— Я боюся, що роблюсь застарий, Кристофере.
— Вам тільки сорок вісім років. А хіба ви забули, що мій дід, сер, ваш батько, старий Ісаак Беллю, убив кулаком чоловіка, коли йому було шістдесят дев'ять років?
Джон Беллю скривився, але змовчав.
— Дядю, я хочу вам сказати щось важливе. Я ріс лордом Фаунтлероєм, але я можу тепер більше за вас носити та загнати вас у переходах. Можу також покласти вас на лопатки, або звалити ударом кулака.
Джон Беллю простяг свою руку й урочисто сказав:
— Кристофере, мій хлопче, я вірю, що можеш. Вірю, що ти можеш це зробити навіть з оцим пакунком на спині. Ти досяг цього, мій хлопче, хоча як це неймовірно.
Кіт робив свою кругову мандрівку останнього переходу чотирі рази на день, себ-то він робив щоденно двадцять чотирі милі, дряпаючись на гору, при чому дванадцять миль він зробив з поклажею в сто п'ятдєсят фунтів. Він був стомлений, але пишався своєю витривалістю. Фізичний стан його був чудовий. Він їв і спав як не їв і не спав ніколи за життя свого, і коли наблизився кінець роботи, він мало не засумував.
Одна проблема хвилювала його. Він знав з досвіду, що може впасти з стофунтовим тягарем на спині і залишитися живим. Але він був певний, що як упаде з цими додатковими п'ятдесятьма фунтами на шиї, то скрутить собі в'язи. Кожну стежку через болото, що протоптували тисячі носіїв, швидко затягало знов, і вони без кінця мусіли протоптувати собі нові стежки. І якраз підчас прокладання такої нової стежки, він розв'язав цю проблему зайвих п'ятдесяти фунтів.
М'яка багнюка піддалася під ним, він похитнувся й упав ниць. П'ятдесятифунтовий пакунок вдавив його обличчя в болото і скотився геть, не скрутивши йому в'язів. Зі стома фунтами, що залишилися у нього на спині, він зіпнувся на карачки. Але не просунувся далеко. Одна рука загрузла до плеча, і він ліг щокою в болото. Коли він витяг цю руку, загрузла друга. В такому стані було неможливо скинути ремні, а стофунтовий тягар на спині не давав йому встати. Спираючись на руки і на коліна, загрузаючи то однією, то другою рукою, він напружився, щоб порачкувати до того місця, куди впав малий мішок з борошном, але знесилив себе ні трохи не посунувшись наперед, і так витолочив травою вкриту поверхню, що маленька калюжа води почала утворюватися в небезпечній близькості біля його рота та носа.
Він спробував перекинутися на спину, на свій пакунок, але загруз обома руками по самі плечі і став почувати, що затопає. З надзвичайною терплячістю, він поволі витяг одну загрузлу руку, а тоді другу і сперся на них підборіддям. Тоді він почав кликати на поміч. Через деякий час він вчув звуки кроків, що чалапали по багнюці позад його.
— Дайте мені руку, товаришу, — сказав він. — Або киньте мотузка чи щось інше.
Одповів йому жінчий голос, і він впізнав його.
— Якщо ви розпустите ремні, я зможу підвестися.
Стофунтова кладь чвакнула в багнюку, і він поволі встав на ноги.
— Гарне становище, — засміялася міс Ґастель, побачивши його вкрите болотом обличчя.
— Нічого, — відповів він весело. — Це моя улюблена фізична вправа, щоб не дуже швидко рости. Спробуйте це колинебудь. Вона зміцнює грудні та спинні м'язи.
Він витер обличчя і рвачким рухом струснув бруд з своєї руки.
— О! — закричала вона, пізнавши його. — Це ви, містер… ах містер Смок[3] Беллю!
— Дякую красненько за вчасчий порятунок і за це ім'я, — відповів він. — Я тепер двічі охрещений. Відтепер я буду завжди вимагати, щоб мене звали Смоком Беллю. Це сильне ім'я, і воно не без змісту.
Він помовчав, а тоді сказав з раптовою силою в голосі і виразі.
— Ви знаєте, що я збираюся зробити? Я вернусь у Сполучені Держави. Я одружуся. Я матиму багато дітей. І тоді, коли впаде вечірній сутінок, я зберу навколо себе своїх діток і оповідатиму їм про страждання й тяготи, що я перетерпів на Чількутському шляху. І якщо вони не заплачуть, кажу вам, якщо не заплачуть, то я з них шкіру спущу.
Швидко настала арктична зима. Сніг укрив землю шаром у шість цалів, і крига почала відкладатися на тихих ставках, дарма, що весь час віяв буйний вітер. Одного дня, над вечір, в перервах дужого вітру, Кіт та Джон Беллю допомагали братам вантажити човна, а потім стежили, як він поволі зникав на озері за сніговою запоною.
— Тепер переспати нічку, а рано вранці вирушати, — сказав Джон Беллю. — Якщо нас не захопить сніговиця на верхах, ми дістанемося до Дайї по завтрьому ввечері. А якщо нам пощастить захопити пароплава, ми будемо в Сан-Франціско через тиждень.
— Ви задоволені вашим подорожуванням? — спитав Кіт неуважно.
Їхній табір останньої ночі на озері Ліндерман уявляв з себе сумні покидьки. Всі потрібні речі, разом з наметом, забрали брати. Дрантивий брезент напнутий від вітру, лише почасти захищав їх від снігу. Вечерю вони варили просто на вогні, користуючись якимись двома побитими і непотрібними дорожніми посудинами. Все, що залишилося у них, це їхні вовняні ковдри та харчів на кілька день.
З того часу, як відїхав човен, Кіт зробився якийсь неуважний та стурбований. Дядько зауважив його стан, але з'ясував це тим, що скінчилася їхня важка праця. Тільки раз підчас вечері Кіт заговорив.
— Дядю. — сказав він неуважно, — після цього, я хочу, щоб ви мене звали Смоком. Я таки обкурився за цю подорож, чи не так?
П'ятьма хвилинами пізніш він зник у напрямку табору, де тулилися під своїми наметами шукачі золота, що ще переносилися або будували свої човни. Він проходив кілька годин, а коли, повернувшись, загорнувся у свої ковдри, то Джон Беллю вже спав.
У темряві буряного ранку Кіт виліз із ковдр, висушив на вогні панчохи, якими відігрівав свої замерзлі черевики, зварив каву та підсмажив сала. Це була мізерна їжа. Зараз по сніданку, вони згорнули свої ковдри. Коли Джон Беллю повернувся, щоб попростувати до Чількутського шляху, Кіт простяг йому руку.
— Бувайте здорові, дядю, — сказав він.
Джон Беллю глянув на нього і від несподіванки вилаявся.
— Не забувайте мого ймення. Смок, — сказав Кіт.
— Але що ти збираєшся робити?
Кіт махнув рукою на північ, у напрямку озера, що хвилювалося від бурі.
— Чи варто вертатися назад, коли дістався так далеко? — спитав він.
— Між іншим, я розкуштував смак ведмедини, і вона мені сподобалась. Я іду далі.— Ти знесилений, — заперечував Джон Беллю. — Ти не маєш нічого.
— Я знайшов роботу. Дивіться на вашого небожа Кристофера Смока Беллю! Він має роботу! Він слуга джельтмена. Він має роботу на сто п'ятдесят долярів на місяць на хазяйських харчах. Він вирушає до Давсону з двома денді та другим слугою джельтмена за походного кухаря, човняра та найголовнішого попихача. А О'Гара і Хвиля хай проваляться до пекла. Бувайте!
Джок Беллю був зовсім ошелешений і спромігся лише пробурмотіти:
— Не розумію нічогісінько.
— Кажуть, що в Юконському басейні багато ведмедів, — сказав Кіт. — У мене тільки одна пара білизни, так ось я ще піду, пошукаю ведмедини. Оце й усе!
——————