Сонце поза мінаретами/Емігрант Фельдман дивується

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

ЕМІГРАНТ ФЕЛЬДМАН ДИВУЄТЬСЯ

 

Ми з румунським громадянином Фельдманом гріємося в гарячому піску Флорії, в 25 клм. од Стамбулу, на березі прекрасного Мармурового моря.

Лагідні хвилі Мармари! Немов, дійсно, розтоплений мармур — на колір, а як обгорне тебе ця біляво-зелена хвиля, не піняста, не бурхлива — ех!..

На обрії проходили різнопрапорні пароплави, десь уліво, двома самотніми скелями, стирчали собачі острови (туди антанта 1920 р. вивезла славетних стамбульских собак і потруїла), просто на нас біг по воді гідроплан, розганяючись, щоб перелітіти до Сан-Стефано, а ми лягли в м'який пісок і говорили… про Харків.

Про Харків, бо в румунському пашпорті домнуле Фельдмана, в графі „місце народження“ стояло:

— Харків.

І другий мій приятель, колишній вихованець гімназії Петра в Київі — Михайло Володимирович, нині головний кабінджі пляжу, щиро обурювався:

— Ну, чи не підла нація? Яке вони мали право видати йому румунського пашпорта, коли він народився в Харкові? Ну, не хочеш вертатися, так живи по емігрантському пашпорту, як інші!. А він — румунський громадянин… Тху.

Не тільки ображений російський патріотизм говорив у мойому кабінджі. Роздирало його ще почуття заздрости: купивши собі румунського пашпорта й зробившися з „господина“ — „домнуле“, має змогу Фельдман пересуватися по всій Европі, а російського емігранта тримають у Стамбулі, навіть на азійський берег не пускають, з нового ж року взагалі Кемаль загрожує кудись вислати.

Було жарко, хотілося як-найбільше увібрати з себе сонця, хотілося відпочинути, щоб аж до нової відпустки вистачило, а домнуле Фельдман настирливо розпитував про Харків:

— Ну, а як Катеринославська вулиця, на місці?

— А що їй робиться?

— Хороша вулиця!

Хоч і слід бути за кордоном як-найбільшим патріотом, я не міг стриматися й одверто висловив усе, що думаю про цю „хорошу вулицю“. Домнуле Фельдман здивувався:

— Ні, не кажіть, хороша вулиця. Там у нас кілька домів було. Знаєте, великий один такий проти каланчі. Як він, стоїть?

— А стоїть.

— І ще один, на розі Дмитріївської, здоровенний, поверхів на шість.

З якоїсь газетної хроніки врізалося мені в пам'ять, що той будинок належав раніше князеві Шаховському, і я обережно висловив свій сумнів. Мій знайомий відповів стилем Івана Олександровича Хлестакова:

— А можливо що й не наш. Знаєте, давно це було, скоро 10 років… А от на Пушкінській, може бачили? — Пушкінський в'їзд є, так на розі вже наш будинок. Там підчас війни два поверхи погоріло…

— Можете радуватись: відбудували вже ваші два поверхи.

— А хто?

— Та не пам'ятаю, хто там тепер за хазяїна. Здається якась професійна спілка.

Мій знайомий замислився.

— Скажіть, — спитав Фельдман, — як ви думаєте, віддадуть нам ці доми?.. Та ні, — перебив себе самого, — я не про сьогодні говорю, я ж не дурний, і радянська влада не дурна, а от років за десять — п'ятнадцять…

— … коли хтось подурнішає?

— Ні, я думаю, що ми почекаємо ще років 10–15 а потім будемо повертатись. Тоді буде розмова з вами.

— А от Михайло Володимирович інакше думає. Він хоч зараз ладний повернутися, аби його за старі ділишки не чіпали та роботу дали.

Кабінджі підтримує:

— Навіщо Фельдманові повертатися? Його мамаша концесію взяла в турків та відсипає йому що-місяця 200 лір на „Тюркуаз“… Там же у вас тюркуазів нема.

„Тюркуазу“, розкішного емігрантського ресторана з кількома залями у нас нема, але це ще нічого: побенкетував би Фельдман і в Діловому клубі, та мамаші з 200 лірами що-місяця — він у Харкові не знайде.

Я ще обережніше висловив своє побоювання: навіщо радвладі йти на розмову з Фельдманом, коли й без фельдманів упораємось? Я розповів, як відбудовано Харків, скільки нових домів споруджено, скільки бруків направлено, як у нас скрізь у центрі асфальтові тротуари… Розповідаючи, помітив, що мій співбесідник слухає мене більше з ввічливости, ані на крихту не вірячи в те, що я говорю. І тут не його зненависть до нас виною, а ясне розуміння, що вони сами, оті харківські багатії, залишаючись при владі, ніколи б нічого подібного не зробили. Де ж там якимсь більшовикам зробити!

Потім я пішов одягатись. На прощання Фельдман ще раз спитав:

— Значить, поки домів не повертають? Ну, доведеться почекати. Може політика ваша зміниться…

Я вдячно стиснув руку цьому ворогові радянського ладу: коли він стільки впевнений в нашій міці, що лише за 15 років чекає „зміни політики“, то яка велика певність має бути в нас самих!