Сонце поза мінаретами/Патріотизм кабінджі Михайла Володимировича
| ◀ Два епізоди з Лі-ханум | Сонце поза мінаретами Патріотизм кабінджі Михайла Володимировича |
Емігрант Фельдман дивується ▶ |
|
ВОЛОДОМИРОВИЧА
Великих кадрів російської еміграції я в Туреччині вже не знайшов. Графи й князі роз'їхалися по серйозніших країнах, де можна інтригувати, де можна гратися в російський Кобленц, де є кому з тобою оті кобленци розводити. Лишились у колишній турецькій столиці самі покидьки. У вересні 1927 р. їх було тільки 3.000. Турецька влада обмежила місце перебування російської еміграції виключно межами Стамбулу з околицями.
Росіяни грунтовно захопили в Стамбулі три професії. Росіяни там: шофери, кельнери й повії. Кажуть, що по всіх трьох фахах громадяни колишньої російської імперії не мають собі конкурентів.
Перше вражіння першого вечора на Пері: темнувато, напівосвітлені вітрини зачинених магазинів, безліч авт, дзвінки рідких трамваїв — і руська мова. Існують на Пері квартали, заселені поспліч росіянами. Є завулки з російськими ресторанами — в „Тіграні“ мені подавали пристойні й чемні молоді люди військової виправки.
Першого вечора, зачувши руську мову, я спинився на розі, під зупинкою трамваю, і роблячи вигляд, ніби чекаю потрібного мені номера, прислухався до розмови двох росіян.Говорилося про те, як важко стало заробляти в Стамбулі, що треба мати не менш од 3.000 лір (тоб-то карбованців), щоб одкрити невеличке хоча б „діло“. Помітивши, що я пропустив уже кілька вагонів, емігранти відійшли кудись далі. А я подався за хлопцем у студентській кашкетці, що меланхолійно посувався по вулиці.
Студентська кашкетка підійшла до вікна тютюнової крамнички, вона ж російська книгозбірня, й меланхолійно перебрала кілька книжок засмальцьованих і обдертих. Ці книжки давно вже перечитані студентською кашкеткою. Вона поклала книжки й меланхолійно попленталася далі. У мене було вражіння, що й завтра так само цієї ж години підійде студентська кашкетка до тютюнової книгозбірні, перегорне кілька затрушених книжок, нічого не візьме й меланхолійно поплентається далі.
Чим живуть оці всі люди?
А чимсь живуть таки! Жевріють, очевидно. Найщасливіші ті, що влаштувалися по кафе й ресторанах (є „Киев“, два „Петрогради“) чи мають дані торгувати власним тілом. Прекрасно живуть шофери.
Михайло Володимирович — кабінджі на пляжі „Флорія“. Мій земляк.
— Значить, ви з Київа? — спитав він першого ж дня: — значить ви пам'ятаєте гімназію Петра?
— Пам'ятаю, — кажу, — це така гімназія була, куди приймали тих, що їх повикидали зо всіх гімназій.
— Правильно! — радісно вскрикує Михайло Володимирович: — мене самого з трьох гімназій викинули, а потім до Петра прийняли. Значить, ви справді киянин.
Ми довго говорили про Київ.
Скінчивши в Київі гімназію Петра (а може й не скінчивши — це все одно, бо гімназія була спекулянтська й знань не давала жодних), Михайло Володимирович десь, очевидно, пересидів благополучно воєнні роки (чи не він це, бува, так заповняв колись анкети: „Ваше відношення до військової повинности? — Негативне!“). А на початок лютневої революції він потрапив до Петрограду.
— Я що? Я Леніна з Троцьким у Смольному охороняв. Я там на варті скільки раз стояв! — любить розповідати він.
— Чого ж ви тут опинилися, на „Флорії“?
— А…
Був Михайло Володимирович і в гетьмана, не погано говорить українською (принаймні, краще від самого гетьмана), але не любить чомусь згадувати про цей час. Після вигнання гетьмана Михайло Володимирович — в Одесі.
— Мобілізували денікінці. Мобілізували, а сами відбирають підписку, що я, мовляв, пішов добровільно. Ну, побачив я таку справу, бачу — погане діло. Сів на пароплава, та й до Константинополю.
І про перші часи свого емігрантського життя Володимир Михайлович так само розповідати не любить. Проте, дуже пишається з того, що був він піонером пляжної справи.
— Думаєте, турки зробили оцей пляж? Ні, он тут далі є село Кучук-Чекмеджі, так біля самого моря іроди живуть, а ніколи не купаються… Кажуть, ніби море брудне. Ну, яке ж воно брудне?
І Михайло Володимирович підходить впрост до хвиль Мармурового моря, пильно вдивляючись у них. Не може такого бути, щоб Мармурове море, його море, те море, що омиває його пляж, — було брудне.
Михайло Володимирович не розуміє, що для турка, який тричі на день за магометовим законом омивається, море дійсно брудне. Довго ще житимуть релігійні традиції серед простого турецького народу… Але ця традиція зовсім навіть непогана. Очевидно, вона й виробила подібне ставлення до морської води.
А пляж „Флорію“ зробили, дійсно, не турки, а англійці. І дійсно — за допомогою російських емігрантів. Там є два великі пляжі й один маленький, простіший. Великі обидва обслуговується й відвідується, здебільшого, росіянами.
Михайло Володимирович похожає по пляжу в трусиках і колоніяльному шоломі. Це його вбрання. Він чорний, майже, як мурин. Його 20 кабінок завжди мають клієнтуру. В сусідніх кабінджі номери гуляють.
Коли я кілька раз викупаюсь і погріюсь на сонечку, Михайло Володимирович гріє в чайнику над трісками воду й кличе мене пити чай.
— Справжній лептон, не такий, як у турків. Я люблю, щоб у мене хороший чай був.
Ми п'ємо чай, розмовляючи на політичні теми.
Два моменти боляче дошкуляють Михайла Володимировича: жидівське засилля й кемалізм. До євреїв у нього звичайне емігрантське ставлення, хоч і прислужає він на пляжі буржуєві емігранту Фельдману, стереже його речі й приносить йому воду сполоснути ноги.
— А правда смішно, коли жиди у війську командують? — шукає він у мене співчуття.
— Чому ж смішно?
— Та смішно ж! Якось дивно!
Турків він нехтує теж по-емігрантському.
Дивна річ! Ці банди малокультурного російського міщанства, збанкротувалої російської інтелігенції, прийшовши на чужу землю, перш за все почали з призирством ставитися до хазяїв цієї землі. Принісши сюди свою ідейну убогість, духову й фізичну розпусту, сприявши тому, що ім'я росіянина стало подібним до найнікчемнішого Терсіта з Іліяди, вони вважають себе на десять голів вищими од турка, що переміг імперіяліста, не затруївся отою отрутою й кінець-кінцем запровадив лад на своїй землі. Турки бо — азіяти! Турки бо — нижча раса!
І коли тепер турок нехтує білого емігранта й намагається ліквідувати еміграцію не лише з почувань приязни до нас, то нікому з емігрантів ніколи не спаде на думку, що вони самі спричинилися до такого ставлення. Ну, звичайно, у своїх власних очах вони бо — носії великої ідеї слов'янства, евразійства…
Михайло Володимирович любить запевняти, ніби кемалізм тримається тільки на багнетах, ніби справжні турки не визнають цього ладу. Цікаво, хто це такі, оті „справжні“ турки? Емігранти, поки не відірвалися остаточно від російського терену, поки там ще залишалися якісь звязки, поки жевріла надія на повернення, — сплітали йолопські побрехеньки про нас, очікуючи що-дня перевороту. У нас люблять говорити, що еміграція нічого не навчилася, навіть більш, вона випробовані методи оцінки ворожого політичного ладу спромогається переносити й на інші країни і тепер плещуть емігранти нісенітниці про близьке повалення ладу в Туреччині. Десять років очікування притупить хоч яке почуття. Не можна сказати, щоб еміграція переконалася в нашій силі — вона просто інтелектуально не досить розвинена, щоб належним чином оцінити ворога. Десь жевріє надія може й досі, але вона подібна до надій на друге пришестя… І еміграція займається не небесними справами, а своїми земними. Звідци й цікавість до Туреччини, звідци й надії на повалення кемалізму.
Але еміграції Михайло Володимирович так само не любить. Він пишається, що не має нічого спільного з нею.— Я тут з 1919 року! — вихвалюється він: — та мать їх, оцих емігрантів! Врангель? а на . . . він мені здався?
Любить розпитувати Михайло Володимирович про порядки в СРСР. Його цікавить, чи в нас лад — певний, сталий. Дисципліна дуже цікавить Михайла Володимировича.
— Я за те, щоб порядок був! Я люблю свою службу справно сповняти! От я, як і в війську був, все робив, що мені накажуть. Троцький наказував — я робив. І гетьманові теж чесно служив, поки він…
Очевидно, якесь там непорозуміння у Михайла Володимировича з Павлом Скоропадським було. Не без того. Не любить він розповідати про гетьмана.
— А от як повернусь, теж чесно служитиму. Я за дисципліну й за порядок!.. Я б наприклад… з мене хороший би начальник гепеу був…
І перебиває сам себе:..
— А правда, що до гепеу тільки жидів приймають?
— Ні, неправда.
— А мене прийняли б?
— Є в ГПУ таке місце, куди б вас охоче прийняли, якщо за вами грішки якісь лишилися.
— І ніяких грішків за мною нема. Я на всю еміграцію положив!.. Я ж завжди за порядок був! Що вони тут інтриги всякі розводять та інтервенції?.. А до поліції теж не прийняли б?
Незручно мені якось дуже одверто говорити з Михайлом Володимировичем. Простак він, простак, а що як доповість куди слід, що я більшовицьку агітацію в голому вигляді розводжу? Заберуть мене отак у трусиках. Гола агітація, скажуть…
Отже й доводиться легенько балакати, легенько спростовуючи нісенітницю, на прикладах з емігрантської преси (до речи — сам Михайло Володимирович її не дуже поважає) розвіюючи емігрантський контрреволюційний дурман.
От, наприклад, Михайлові Володимировичу не подобається наша зовнішня політика. Що воно за приятелювання таке з турками?
— Раніш, як їхав царський посол по Пері, так ніхто дорогу перейти не смів! Поліцаї козиряли, у фрунт ставали!.. А тепер консул там якийсь. А от поб'є хтось морду вашому консулові, так хіба більшовики війну туркам за це об'являть? Не об'являть же! А все тому, що з азіятами приятелюєте.
Якраз того часу ми прочитали телеграму з Варшави про напад емігранта на співробітників радянського консульства. У цьому мій приятель кабінджі теж бачить занепад нашого міжнароднього впливу: приятелювали з усякими там полячишками, от і доприятелювалися.
— Ви турецьких слів вивчаєте і намагаєтеся з турками по-турецькому розмовляти. Думаєте, вони вас за це поважатимуть. Азіяти. Ви йому по-руському говоріть і морду бийте.
— А ви морду били туркам, Михайле Володимировичу?
Звичайно, кабінджі нікому морди не бив, бо як побив би, вислали б з Туреччини. Кабінджі — у великій дружбі з поліцією. Не знаю, чи виконує він якісь спеціяльні доручення, але розповідав мені Михайло Володимирович, як торік організовано замах на Кемаля-пашу і як російський емігрант, втершися в довір'я змовців, позраджував їх усіх поліції.
Емігрант Фельдман не любить вживати трусиків. Він роздягається й ходить по березі, в чому мати родила. Якась лікарша (теж з російської еміграції) поскаржилася поліції, що з її веранди видко отаку непристойність.
Прийшов поліцай, склав протокола й докоряючи Фельдманові, кинув таку фразу:
— Це ж вам не Росія!
І тут зовсім несподівано до інциденту встряв кабінджі, той самий мій Михайло Володимирович, що в таких гарних взаєминах з усією поліцією й що завжди був за порядок і дисципліну.
— Як не Росія? А ти думаєш, що в Росії дозволяють голим ходить? Ти думаєш, що Росія — це Азія тобі? Та він же з Росії вже скоро десять років, він емігрант!..
Дуже образився кабінджі на турецького поліцая за Росію й трохи не кулаками викинув його з пляжу.
Я вияснив, що власне образило Михайла Володимировича й викликало в нього оту хвилю патріотизму. Виявляється, зовсім навіть не те, що дикунство й непристойність були кваліфіковані, як щось спеціяльно російське. Обурило Михайло Володимировича якраз те, що емігранта й спекулянта, буржуя Фельдмана поліцай вважав за представника Росії…
— Адже Фельдмана викинули з Росії — кричав мені Михайло Володимирович: — викинули вже десять років тому.
І додав трохи заспокоївшись та наливаючи собі й мені справжнього лептона, досить таки брудного:
— Як і мене.