Сонце поза мінаретами/Жінка й екзотика

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Сонце поза мінаретами
Кость Котко
Жінка й екзотика
Харків: Книгоспілка, 1928

ЖІНКА Й ЕКЗОТИКА

 

1

 

Ще на пароплаві вона мене просила:

— Ви мені покажете Стамбул? Ви ж його будете оглядати і навіть вивчати? Коли ознайомитеся з ним добре, візьміть мене і покажіть екзотику.

Кілька раз вона ніяк не може вибратися. Я заходжу, пропоную піти до Стамбулу, показую його фотографії, що встиг уже поробити, посилаюсь на те, що часу мало — скоро поїду далі, в Азію, але вона дивиться не на мої краєвиди чудового міста, а в вікно й говорить, зітхаючи:

— Ні, сьогодні, на жаль, ще неможна.

Так кілька день. Я використовую цей час, щоб добре вивчити Стамбул, за двома бедекерами й планом. Жінки — надзвичайно виможливі: і те їм розтлумач і те розкажи. А я вже знаю, напр., таємницю посольської криниці в Єді-Куле. Я вже посадив у калошу якогось гіда при Ая-Софії, що вперто твердив, ніби знаменитий відбиток кривавої руки на колоні — пророка Магомета. Я роз'яснив захопленим туристам, що не пророк Магомет завоював Візантію й конем по трупах в'їхав до храму, а султан Магомет Перший. Отож його рука й лишилась на колоні кривавим слідом. Туристи дякували мені, а на гіда розсердились, не заплатили йому грошей і навіть бити намірялися. А я, вийшовши з мечету і зазирнувши до бедекера, пересвідчився, що султан то воно султан, але Магомет Другий, а не Перший.

Більш я до Ая-Софії не ходив. Чогось не хочеться. Взагалі — поставив хрест на Святу Софію — здійснив мрію слов'янофілів і Мілюкова.

Після кількох „сьогодні ще неможна“ цієї жінки, я кинув до неї заходити й віддався новій знаді — Мармуровому морю. В дачному поїзді за 40 хв. я дістаюся до Флорії, а там — пляж, розтоплений мармур теплих хвиль. Там у мене два приятелі — кабінджі Михайло Володимирович і румунський громадянин Абрам Яковлевич Фельдман. Вони так кумедно розпитують про радянський лад, плещуть такі дитячі дурниці, що я з великою приємністю проводжу й з ними кілька годин.

Та сьогодні, коли ми з нею зустрілись під час сніданку, вона сказала ображено:

— Чого ж ви не зайшли? Сьогодні такий прекрасний день! Я вже можу, нарешті, надягти мою блузку з…

Вона каже, з чого зроблено тую блузку, але я ніколи не розумівся на жіночих уборах та на матеріялах до них. Я не сперечаюся. Прекрасний день? Про мене, всі дні тут прекрасні на цьому прекрасному Сході. Не сперечаюся й тому, що не люблю, коли жінки на мене сердяться. Жінки — небезпечний ворог. Не дурно ж у Китаї завойовники-манчжури боялися жінок і не наважились змусити їх косу носити, ознаку рабства. Чоловіки носили, а жінки — ні.

З жінкою сваритися не варто: вона завжди може підбурити свого чоловіка проти вас.

Чоловік цієї — для мене людина корисна й потрібна. Я покірно сідаю з нею в трам, попереду почекавши на неї (очевидно, перебиралась у ту саму блузку!) щось із півгодини.

— Що ж ви мені покажете?

Я роблю помилку. Першу.

— Поїдемо до Великого Базару, а звідти назад пішки повз Ая-Софію — до Старого Сераю. А там — в європейську частину Стамбулу.

Бо Стамбул, азіятьська частина (побутово, а не географічно) триєдиного міста, має й свою квазі-европейську частину. Біля Нового мосту, в кварталі Емін-Евну — великі європейські будинки, банки, великі магазини.

— Великий Базар? Ах, як це екзотично!

Ми беремо квитки до майдану Баязіда, щоб звідти пройти до Великого Базару.

Так, я роблю помилку. Першу.

Для мене Великий Базар, Буюк Чарші — велике збіговище всіх народів, що заселюють Туреччину. Тут, під кам'яним склепінням, в світлі електрики, серед мурів, що тягнуться за кілька кілометрів, різномовний натовп галасує, кричить, торгує й купує, Для мене Буюк Чарші — рештки старого Сходу, та давня екзотика, що про неї мріяв і що її не побачиш на європейських вулицях Пери, в портовому бруді Галати або хоч і на гарному Атмайдані Стамбулу. Тут усе живе ще як раз тим своєрідним життям, що приваблювало мене з-за моря. Вмирає це життя — йому може тільки роки лишилися.

Майдан Баязіда — трохи нерівний. У його горішній частині гарна брама блакитно-зелена. В її прольоті ми бачимо будинок військового міністерства (там тепер школа якась) і вежу Сераскеріяту. Перед брамою — фонтан і газони. Ліворуч вулиця уносить трамваї до мечету Фаті, праворуч — мечет Баязіда, Голуб'ячий мечет. Через його двір, де спокійно миють ноги спокійні люди і спокійно куняють продавці пахощів, ми проходимо в затишну кав'ярню — на вулиці, в кутку майдану, під деревами. Там п'ють каву, чай і палять наргіле. І це не такі палячі — турки, як малюють на олеографіях — бородаті, з широкою матнею, з кинжалами. Курять тютюн із кальяну звичайні, європейського вигляду люди, не старші від 35–40 років.

— Ах, як екзотично!

Моя супутниця захоплено дивиться на кальяни.

— Спитайте, скільки треба заплатити.

— Це важко палити, — відповідаю, — у вас груди заболять. Це не як цигарку.

— Та я не для себе! Для брата в Київ повезу.

Тепер я розумію, що їй треба взнати, скільки коштує те наргіле на продаж, а не для паління в кав'ярні. Я роз'яснюю, що тут наргіле не продають, тут не базар, а кав'ярня. Базар далі. Кав'ярня ж на Сході, як відомо, є осередок для…

Моя лекція переривається сердитим:

— Ну, то ведіть до базару, коли вже взялися!..

Через килим голубів, що вкриває останній куток цього затишного майданчику — килим трохи рідшає там, де нам треба пройти — повз три маленькі книгарні ми вступаємо в кривеньку вуличку — вона веде впрост до воріт Буюк Чарші.

По обидва боки вулички цієї — маленькі, в одне вікно крамнички, а то й без вікон рундучки з різними витребеньками. Галуззя винограду перекриває вуличку, майже темно. По крамничках горить електрика.

За три хвилини — Буюк Чарші. Я завжди якось містично хвилююсь, коли підходжу до Великого Базару.

2

 

Вона спиняється не далі й не ближче, як біля першого ж вікна.

Я тільки зібрався прочитати їй ще одну лекцію, як такий і такий султан Ахмед із відповідним номером (після випадку в Ая-Софії я вже обережніший з номерами султанів) на початку XVIII століття зробив Безестен, а потім прибудували до нього Буюк Чарші, тільки почав розповідати, обережно підшукуючи слова для перекладу вичитаного в бедекерах на зрозумілу цій жінці мову, як десь позаду мене:

— Ах!

Виявляється, що я начитую свою лекцію двом турецьким хлопчикам, а вони тимчасом мацають мій фотоапарат. Супутниця ж моя стоїть, як укопана, перед першим вікном. Місткість цього вікна є одночасно й місткістю крамниці. На вікні кошик із кількома мундштуками.

— Ну, спасибі, що привели мене сюди. Як раз давно збираюся купити чоловікові мундштука.

— Дорога, — кажу я, — цих мундштуків можна купити, скільки хочете, під самим нашим готелем. Та здається, цей самий хлопець і торгує там увечорі…

— Що ви розумієте! Це ж надзвичайно екзотично — купити щось на східньому базарі.

Ну, хай купує щось. Зрештою, може й міркування економії важать. За цей мундштук тут хочуть 25 гурушів, а на Пері ми б заплатили 30, не менше. П'ять копійок виграємо…

Хай купує щось! Але це щось раптом зростає в необсяжний розмір.

Так, от моя перша помилка: з жінкою не можна ходити безкарно до тих місць, де продають і купують.

Мундштука куплено. Але далі — друге вікно, і там такі точнісінько мундштуки. Та їй здається, що вони якісь інші, і я маю доброго наганяя, що не повів одразу до „справжнього місця“.

Кінчається, проте, більш-менш щасливо: вона пригадує що ще для когось може купити мундштука, витрачає ще 25 копійок і заспокоюється. Але не на довгий час.

От я одволік її увагу від мундштукових розкошів, тим, що кинувся за якоюсь жінкою в чадрі. З того часу як мені сказали, що жінок не можна фотографувати, я дивлюсь на це, як на спорт, і бігаю з апаратом за кожною турчанкою, що носить чадру. А таких вже дуже мало навіть і в Стамбулі. Досі мені не щастило: або сонце не сприяє, або публіка навколо така, що не знаєш, як вони реагуватимуть на твою сміливість. Теперь я нашвидку наготував апарата й побіг.

Моя супутниця боїться мене загубити серед чужих людей в незнайомій частині міста, без мови. Вона поспішає за мною. Я забігаю поперед турчанки, націлююсь апаратом і чую таке, від чого рука в мене тремтить, знимок не виходить і вже не хочеться ні знимати, ані взагалі ходити по екзотику. Бо я чую:

Креп-де-шін. У нас 10 карбованців метр, а тут за 3–4 купиш. А може й фай-де-шін…

Я тетеревію:

— Який шін? який фай?

— Та от на цій…

Вона показує на чорну чадру моєї турчанки. Турчанка вже встигла повернутися проти сонця, і фотографувати її нема рації.

З отакими пригодами підходимо під ворота Буюк Чарші.

Перша вулиця Великого Базару — жіночі й дитячі речі. Доводиться спинятися біля кожної крамниці.

Але не так просто спинитися біля крамниці на Сході.

Спокійно стояти вам — не більше хвилини. Потім вибігає моторний чолов'яга і привітними жестами закликає вас усередину.

Вам нічого купувати не треба. Ви відходите від вікна, від принади. Але це не порятунок: принада не відходить од вас. Вона в образі моторного прикажчика йде за вами й намовляє зайти хоча б на хвилинку. Чемний прикажчик говорить по черзі всіма мовами, поки не натрапить на таку, що вам нею легше від інших лаятись.

Ви вилаялись французькою чи італійською мовою. Але це теж не порятунок:

— Навіщо месье (або: сеньор) лається? Ви зовсім не зобов'язані купувати щось у мене в крамниці. Ви тільки зайдіть, спочиньте в холодку і випийте чашку кави. А між іншим поглянете на наші пантофлі для хати. Найкращі вироби в Стамбулі!

Вам не треба цих пантофлів. Не беріться розтлумачувати це спритному прикажчикові. Він не відчепіться од вас, аж поки інший, спритніший, не змінить його, пропонуючи вам хороші ковдри ціною в 10 лір і навіть дешевше.

Прикажчики на Буюк Чарші, очевидно, уявляють собі, що кожна людина не місцевого вигляду приїхала до Стамбулу разом на двох пароплавах: один порожній для тих пантофлів, ковдр і сувенірів, що ви в їх купите, а другий — аж до трюмів наповнений доларами чи іншою валютою. Але знов таки не спробуйте розтлумачувати чемним продавцям, що з вами тих пароплавів нема, що ви їх випадково не захопили з собою в подорож — це вас не врятує. Вам так само пропонуватимуть купити ввесь Великий Базар.

Так ви й блукаєте по Буюк Чарші з різномовним почотом із кількох прикажчиків. Не лайтеся, не допоможе. Ви — чужинець, ви прийшли на Великий Базар, — значить, вам треба чогось купити і значить, вас треба залучити до своєї крамнички і здерти як-найбільше.

Моя супутниця, зачарована й приголомшена, ходить за всіма прикажчиками, заходить до крамниць, торгує найрізноманітніші речі… В мене в голові вже нічого нема, крім цифр і цифр. Я машинально перекладаю цифри попиту й цифри пропонування, але й мені не вистачає сил. Я виходжу на вулицю і щоб забезпечити себе від продавцевих наступів, повертаюсь спиною до найшикарнішої вітрини.

А там у магазині, за допомогою жестів, цифр на пальцях і двох трамвайних квитків — один зелений, другий червоний — вона підшукує собі якусь сорочку.

Біля вітрини неможна стояти й спиною. Приємного вигляду людина підходить до мене, береться за капелюха і щось питає німецькою мовою. Вигляд у нього такий самий стомлений, як і в мене. Може, це теж турист, що до несхочу наївся екзотики. Почуваю до нього жаль, відповідаю французькою, що не розумію. Співбесідник вільно переходить на французьку й… запрошує до крамниці найкращих швайцарських годинників і грамофонів. Ну, який йолоп був би той чужинець, що купував би європейські годинники на турецькому базарі!

Я мовчки з такою люттю дивлюся на нього, що він одразу скисає й відходить.

А день сьогодні жаркий. Задушно навіть під кам'яними стелями вулиць базару. Сорочка в мене мокра, але скинути піджака не наважуюся: я — європеєць, а європейцям належить ходити в піджаках. Досить і того, що вийшов із дому без жилетки. Я тут скидаюся на великого революціонера й реформатора: іноді навіть без капелюха по Пері хожу.

Добре було б на Флорії сьогодні…

Але що сталося з гарною блузкою моєї супутниці, тією самою новою блузкою незрозумілого кольору, що через неї я так довго не міг почастувати свою знайому екзотикою? Блузка — в рожево-зелених патьоках. Ну що ж, моя супутниця має нахил до цих фарб — хай радіє з надійности закордонного матеріялу. Так, блузка була досі незрозумілого кольору, але присягаюсь, що не червоного й не зеленого.

Я мовчу. Хай.

— Чого ж ви стоїте? Ведіть далі.

Веду далі. Ми проходимо повз кам'яні вулиці ковдр, завулки якогось шмаття, проспекти дорогоцінностей, вулиці дешевих штанів і — окремо — вулиці дорогих штанів. Ви думаєте, що хоча б дешеві штани не притягли уваги моєї супутниці?

Ще екзотики?

Натовп різноманітний, різнорідний, різнобарвний, різномовний — просто різнорізний. На перехрестях стоять кошики із скляним посудом і спочивають продавці солодкого. Ми йдемо нижче й нижче й підходимо до Безестену, сходу на Сході.

Досі ми мали справу з продавцями греками, вірменами левантинцями. В європейських крамницях (двері є, вікна чи вікно, прилавок — значить, Европа) до нас вибігали прикажчики, трохи не в кешені всовуючи крам. Тут, у турецьких кварталах міста-базару,

вітрини винесено — на вулицю, безладно накопичено — чого тільки не накопичено?

Старовинні іржаві кинжали, старовинні годинники давно вмерлих англійських капітанів, футляри до цих годинників із напівстертими написами, люльки, світильники, лихтарі, побиті статуетки — і ще щось, для нас незрозуміле, але, очевидно, комусь потрібне, бо продається тут. А може колись було потрібне.

І якась тиша — дивна після гамору й пекла довгих вулиць Буюк Чарші.

Кожна крамничка — сама собі історичний музей.

Спиняємося біля одного такого музею. Звичайно, вона спиняється, я тільки стою скромненько позаду і з радісною злістю чекаю, що воно з того буде.

 

3

За хвилину моя інквізиторка вже встигла перемацати з десятеро люльок, годинників і обдерла собі манікюр, намагаючись одкрити якусь мідяну річ — так, середнє між кальяном і моделею передісторичної шхуни. І раптом її войовничо-купівельний настрій падає. Вона вже не кричить своїм мелодійним голосом, а питає стиха:

— Чого ж він мовчить?

Ми обидва — вона боязко, а я іронічно — дивимось на чудного продавця. Він сидить над цим усім вгорі на купі порохлявих килимів з чашкою кави в руці. Цей дідуган сьорбає каву, дивлячись понад нашими головами кудись, немов і не ми чіпаємо його поламані годинники й плямисті кинжали.

Йому ж і гадки нікоторої, що я вже знаю таємниці цих антиків. Ба, мені вже відомо, що плями на кинжалі — не кров жахливих убивств, а просто іржа, що які-небудь мармурові голівки — не з руїн Магнезії, а зроблено їх у Берліні чи в Нюренберзі, — що правда, з точним дотриманням і наслідуванням античних зразків. Німеччина має цілу галузь індустрії, постачаючи її на ввесь Схід. Для Єгипту є справжні скарабеї, а може й натуральні мумії, для Туреччини — килими з гаремів Махмуда № (обережніше з номерами!); для Індії — справжні оправи з-під діямантів Великого Могола… Це все справжнє — і все це виробляється в майстернях Німеччини. Але туристи купують. Я сам уже встиг купити якусь перську мініятюру.

Та навряд знає це спокійний продавець — бо ж стою тут, а не обминаю його крамничку-музей. І він все ж таки не цікавиться нами — покупцями. Щось не зовсім звичайне для східнього базару.

— Чого ж він мовчить?

— А ви спитайте самі. Чого б ви хотіли купити?

Питання дурне. Вона б усе хотіла купити. Я сам знаю

що вона відповість:

— Оце й оте! І ще — оце.

Раніш я ніколи не думав, що людина може схотіти таку силу купити.

Вона питає про поламану люльку звиклою формулою:

— Кач пара? скільки коштує?

Турок вибачливо дивиться на неї й говорить:

— Он ліра.

Уся ціна цій люльці — ліри зо три, я такі вже десь бачив. Продавець запрошує десять. Я це перекладаю й додаю свою скромну думку, що треба торгуватись. Отже знову звиклою формулою пропонуємо:

— Бір ліра! — одну ліру.

Моя супутниця чекає, що після такого брутального зменшення ціни в десять раз, після цієї образи, продавець скочить із місця, візьме її за руку й почне доводити, ніби це найкраща люлька в усьому Стамбулі, — що в Стамбулі?… у всьому світі! — і що він тільки для неї — так, для неї! — призначив таку ціну, а втім може зменшити її до 8 лір. Вона запропонує тоді 5 лір, він знизить до 6-50, потім не зійдуться в 25 гурушах, і вона не купить люльки, як досі за кілька годин не купила взагалі нічого, крім отих двох мундштуків по 25 копійок. Вона бо тільки прицінюється торгується, і мені вже починає здаватись, що для жінки процес торгу-купівлі — момент немов сексуального характеру, з такою болючою насолодою вона це робить. Ось і перед цією непотрібною їй річчю вона стоїть напружено, тремтять ніздрі, палахкотить обличчя — ну, зовсім коханка, роздягшись, перед любим. От зараз він скаже…

Але він нічого не каже. Ми чуємо тільки характерний згук, що означає:

— Йок.

Ах, цей „йок“, ця турецька манера говорити „ні“. Це робиться так ніжно й приємно. Чи не від нього й дієслово „йокнути“?

Щоб сказати „так“, турок робить майже горизонтальний рух (не вертикальний, як у нас) головою праворуч, промовляючи „евет“.

Але слово „йок“, тоб-то „ні“, не вимовляється. Турок підводить голову вертикальним рухом, закочуючи очі й цокаючи язиком. Цей вищелк трохи нагадує слово „йок“. У ньому — якесь уболівання, якась вибачливість, не брутальність звичайної відмови.

Я почув „йок“ і знаю, що наш турок закотив очі, підвів голову й дивиться вибачливо.

Цей вибачливий погляд моя супутниця зустрічає цілковито розгубленим зором і відступає перед непохитною фатальністю того „йок“. Еге, турки не так, як вірмени, з ними не жартуй.

Доводиться йти далі.

І коли ми відійшли кілька кроків, чуємо навздогін спокійне:

— Евет, ефендим. Бір ліра.

І ще кілька спокійних слів, що, очевидно, підкреслюють згоду продати десятилірову люльку за одну ліру. Тільки, мовляв, для вас.

Так торгують на Сході.

Люльки ми не купуємо, йдемо собі, а озирнувшись я бачу, як продавець спокійно п'є свою каву.

Так торгують турки. Система така сама: правлять вдесятеро, але метод трохи інший — без ґвалту, без сіпання, без реклами. Східня гідність:

— „Йок“ і „евет“.

Чи не екзотика?

Проте, цієї й подібної екзотики мені вже досить. Я шахрую — боковою брамою, не пройшовши ще всього Буюк Чарші, виводжу свою супутницю на вулицю, на сонце, не таке гаряче, як дихання натовпу в кам'яному місті-базарі.

Ми просуваємося цією вулицею наниз до мечету Валіде-джамі, щоб перейти через Золотий Ріг і повернутись додому після чотирьохгодинного тиняння по крамницях. Це дуже жвава вулиця, повна магазинів з виробами із штучного янтарю, з посудом, з галантерією, перкалевими килимами по карбованцю. Тут є східня екзотична тканина… найкращих італійських і німецьких фірм.

Бурштинові чотки — це ж справжнісінька екзотика! Як же можна приїхати зі Стамбулу і не привезти чоток із підробленого бурштину? І було б дуже нудно, якби я розповідав далі про мої страждання й біганину по крамницях. Я прощаю цій жінці її знущання — і ставлю крапку.

Та перед крапкою — трохи про те, як я все ж таки з екзотикою своєю сів. Коли ми вже поверталися через Мисир-Чарші (Єгипетський базар) до Нового мосту, моя супутниця строго подивилися на мене й спитала, як на іспиті:

— Все показали?

Я промовчав.

— А Розбах де?

Який Розбах? Слово не турецьке. Це не подібне до назви мечету, вулиці, чи майдану.

— А ну, подивіться до вашої книжки!

У бедекері нема.

— Не знаєте? А ще нахвалявся, що вивчив Стамбул. Розбах — це ж у Стамбулі… Так не знаєте?

Я не знаю.

На Новому мості перед нами — Европа кварталів Галати й Пери, поза нами — екзотика Стамбулу. Моя знайома спинилась і озирається. Ага, зробило таки вражіння місто вмерлих султанів… Вона немов прощається з дивним містом. Я вже не ненавиджу свого ката й ладен все вибачити.

Моя супутниця дивиться задумливо на мечет Єні-джамі й говорить:

— Забула купити! Пасти до зубів.

Ми повертаємось, заходимо до першої крамниці й купуємо якоїсь поганої пасти за 40 копійок. На тому кінчився мій трудовий день.

Увага: на Пері найкраща пайста коштує 20.

Прощай, екзотико.

 

4

Обідали в різних кімнатах. Я чув, як вона говорила чоловікові:

 — Йолоп! Убив собі в голову, ніби все знає. Нічого він не знає.

Про кого б це?

— Водив, водив по Стамбулу, а де Розбах, не знає. Пішла б із нашою модисткою, то принаймні потрапили б одразу до універмагу. Ну, не Розбах, хай би до іншого повів. У Стамбулі ж усе дешевше. А то нічогісінько не знає, перкалю від шовку не відрізнить…

Прощай, екзотико…