Сонце поза мінаретами/По вражіння
| ◀ На Босфорі | Сонце поза мінаретами По вражіння |
Жінка й екзотика ▶ |
|
ПО ВРАЖІННЯ
Повз мене пройшла людина. Звичайна собі людина на двох ногах. На цих же ногах калоші (дощ) або нема калош (теж дощ, але людина ця калош не має). Ну, яку увагу я зобов'язаний звертати на цю людину, коли вона ані чим не різниться від загалу? Жодної.
Так це — вдома. А коли поїхав по вражіння, то якраз тому, що по вражіння поїхав, мусиш:
1. Сфотографувати цього чоловіка поглядом.
2. Знайти щось особливе, що визначає його серед інших.
3. Залізти йому в самі печінки, взнати його погляд на матеріялістичний світогляд та уявити, чи вдома в його примусове господарство (сам розпалює поламаного примуса), чи може соцстрашне (за хатню робітницю до соцстраху платить).
4. Узагальнити його. Це вкупі з § 2 зветься: виправдання; треба ж бо чимсь виправдати встромлення тієї чи іншої людини до оповідання.
5. Знайти йому відповідне місце в твоїх вражіннях.
Людину розпотрошено, розглянено, зважено на мікрометричній вазі, перемито їй кишки і знову зацеровано. Тепер ти — спокійний і можеш одпочити, подивитись скажемо, як заходить сонце.
Здається, що з того що заходить? Просто собі заходить — і край. Так ні: ти зобов'язаний —
1. спостерігти всі фарби на небі,
2. спостерігти всі фарби на морі,
3. додати тих фарб, що їх бракує для краси за середнім уявленням і
4. знайти вражінню від цього сонця + море відповідне місце серед решти вражінь.
Коли це зроблено, коли сонце так занатомовано, як ту людину, записуй до зшитку і спостерігай далі.
Ти ж бо по вражіння поїхав, щоб вони попропадали зовсім… І де вони раз-у-раз беруться на твою голову? То сонце, то якась хвиля особлива, то кілька перехоплених мимоволі слів між пасажирами…
Думаєте, так легко, так просто мандрувати, коли їдеш по вражіння?
Якщо за тобою хоч кілька років літературної праці, якщо читач звик протягом цих кількох років хоч раз на тиждень, ну — хоч на місяць — зустрічати твій підпис у газеті, — горе тобі! Сиди вдома й не рипайся. Кожний твій крок, що виходить за межі дозволеної тобі норми поведінки (цю норму встановлює для кожного мовчазне погодження загалу), береться на облік.
Увесь жах своїх обов'язків перед нащадками я відчув ще в поїзді, коли вперше за довгі місяці мав змогу не турбуватися про тези, промови, резолюції, прикінцеві слова, проценти досягнень, парламенти й кабінети, — про все те, що поскидане в купу зветься сьогоднішнім номером газети. Спочивав я точно 4 хвилини. На 5-ій:
— А, їдете-таки? Ну, їдьте, їдьте… Побачимо, що напишете. Де взяли аванса під вражіння?— Які вражіння? — я боязко подивився на свойого сусіду.
— То ви ж їдете кудись не туди, куди всі? Вражіння мусять бути цікаві. Невже не напишете? Ну, почитаємо…
І от уже на пароплаві, вже на 5-ій годині мандрівки я почав заздрити всім попутникам.
Щасливі! вони витрачають свій час, як хочуть. Вони не думають про жах повороту, коли прийдуть товариші, обступлять і:
— Ну, як?
Пікантна дама їде на побуття до співробітника торгпредства. Вона мріє про закордонні конфексьйони. Вона студіює за кешеньковим словником такі потрібні слова, як панчохи, пантофлі, шовк… Вона вже питала мене:
— Як буде французькою мовою інгалятор? Знаєте, для обличчя… В словнику нема.
Новопризначений спец. Він розшукує по пароплаві своїх четверо дітей, що їдуть з ним разом на посаду. Діти порозлазилися десь по сходах і трюмах, бідолаха вже з годину їх витягає одне по одному. Витягне дочку Лялечку, а дочка Галечка вже десь зникла… Своєчасні, цілком своєчасні тези про краще ставлення до спеців, бо досі наша влада, очевидно, мало цікавиться родинним станом службовців… У всякому разі, відряджуючи цього за кордон, не цікавилась, якого віку його діти, скільки з ним поїде. Не цікавилась, аж поки не почали йому виписувати підйомні. Ну, а тут уже пізно — ордера на 5 членів родини підписано, в наказі призначення пройшло. Бідолаха тепер і має клопіт із чотирма малюками, дружиною, ще й з нянькою (одне — немовля)…
От у німців цікаво: там тепер за кордон посилають тільки бездітних і неодружених; кажуть, німецький уряд виходить тут з якихсь міркувань якоїсь економії, а я думаю що це — від культурности й гуманности німецької нації.
Турецький негоціянт сидить у кают-компанії і робить якісь підрахунки. Або він общитав Наркомторг, або йога Наркомторг общитав. Є, значить, чого полічити. Як сів у Одесі, так і підвівся тільки за 36 годин — коли увіходили до Стамбульського порту.
Кілька хлопців і дівчат-сіоністів бурхливо сперечаються про перевагу ідеології д-ра Герцля ще над кимсь і про те, чи були Казанова й Каліостро євреями, як це твердить книжка „Знаменитые евреи“.
Товста дама непевного віку (від 24 до 42) страждає на морську хоробу…
Кожний розважається на свій смак.
А я сиджу в кутку палуби, пильно дивлюсь на це все і страшенно боюся, що забуду, поки почну писати. Мені навіть морської хороби неможна, бо вона в мене колись була, значить — відповідне вражіння вже є і не варта знову витрачати на нього час. Треба ж як-найекономніш укластися в 5 тижнів подорожі. Я думаю про те, чи є в українській мові слово „палуба“ і чи не доведеться вживати польського „поклад“ або незграбного татарського „чардак“.
Я не маю права навіть гордувати всіма, як той німець, що повернувся спиною до пасажирів і дивиться кудись.
Тільки німець з'явився на палубі — почав із призирством ставитись до всіх.
Ну, ми, більшовики… Нами німець, звичайно, гордує: варвари, злодії… Турків він зневажає, бо дикуни, хоч і їде до цих дикунів десь заробляти собі непоганий кусень хліба… Двох італійців і американця він поважати не може, бо вони, здається, євреї з походження… Сіоністи — про їх і мови нема, бо то якісь чудаки, що їдуть до обітованої землі, чорт-зна чого й куди пруться… Природа зробила німцеві несподівану прикрість: на обрії, куди він пильно вдивлявся, шукаючи далекої своєї країни цивілізації й чистоти, раптом з'явився місяць. І був він такий червоний, що німець з огидою повернувся й попростував до каюти…
Не повелося німцеві…
А мені гордувати? Коли хочеш як-найбільше вражінь, мусиш їх поважати, а не з призирством хоч до чого-будь ставитись.
Я не можу подивитись на море, на дельфінів, на чайок, щоб не підшукувати для них відповідних, але ще не вживаних епітетів. Ще як матроси витягли котвицю, я думав про неї й про силу інших морських термінів, що їх доведеться вживати (а чи знайдеться в мене вдома Станюкович?).
Мене вже жалкують. До мене не підходять, не чіпляються з розмовами, не розпитують, бо вже, здається, кожний знає:
— Не заважайте йому! Він набирається вражінь…
А вночі, коли вже гасять світло в кают-компанії і пасажири, недовго побувши в комфортабельних каютах, чомусь починають вибігати на темну палубу, чухаючись і лаючись, — з правого боку зникає в морі лихтар останнього румунського маяка. Я тричі вигукую „Руки геть од Басарабії“, урочисто плюю в морську піну (з правого таки боку) і прилаштовуюся під єдиною лямпочкою на сходах — з олівцем і зшитком.
Важка роля — їхати по вражіння! Коли б у нас був такий жорстокий лад, як про це запевняють наші вороги, одним із заходів соціяльного захисту було б заслання по вражіння…
У дитинстві мріяли про далекі незнані краї. Гімназистами підходили до білетної каси на вокзалі й просили:
— До Америки, III класу, тільки без пересадки.
Виростаючи, вперше кохаючи, говорили своїй милій:
— Хочеш, підемо далеко-далеко?
Мила говорила:
— Хочу, любий.
Але далеко-далеко не йшли, в крайньому разі — до найближчого попа, а той відмовлявся вінчати без документів. Проте, мила не була в претензії: щоб поїхати з милим далеко-далеко, треба було на хвилинку забігти додому, хоч ще одну стрічку до волосся захопити („ти не бачив моєї жовтенької? жовте мені страх як пасує!“), а там мама ганяла спатоньки. Милий чекав під ворітьми, слухаючи гавкання собак, а потім і собі йшов спати.
Захоплююче — щастя — цікаве — мислилось тільки десь у незнаній далечіні. Свій гай не так вабив, як англійська яблунева алея при дорозі, що про неї вичитав у Дікенса.
Я виправдуюся? Я знаю, багатьох — несвідомих, але не байдужих — кидало у вир подій, фронтів, революцій оте саме солодке „далеко-далеко“, отой потяг до незнаного, як захисний колір проти байбацтва, закиснення, міщанського сьогодні. А в тому „далеко-далеко“ перетравлювалися, виростали, поростали свідомістю і навчалися свій гай і димар бачити цікавішими, ніж чужий асфальт чужого Берліну.
Я виправдуюся? Але коли заспокоїлися роки, а місяці й тижні почали знову бути місяцями й тижнями, а не бурхливими сторіччями, страшно було почути в собі давній дитячий потяг до незнаного. Що ж! побачити чуже, щоб ще більш любити своє — думка не погана й не встидна. Зважити чуже, щоб оцінити своє — хіба погано?
„Харків“, „Фастів“, „Козача Лопань“, „Першомайське“… Сидить австралієць — і солодким сумом наповнюється серце. Яка далека країна! Які таємничі назви! Скільки поезії, екзотики, запашної містики в цьому сполученні: „Козача Лопань“…
Там люди невідомі і тому цікаві люди… Там будинки — невиджені і тому цікаві будинки… Солодким сумом наповнюється серце австралійця:
Бо він знає, що ніколи не побачить цієї мітичної й містичної країни…
Ви, що мрієте про Мельбурни й Патагонії, екзотичні краї! Чи не спадало вам колись на думку, що патагонець мріє про Україну — незнану, екзотичну країну?