Перейти до вмісту

Сон (Я бачив сон, немов зібрались ми гуртом...)

Матеріал з Вікіджерел
Сон
автор: Володимир Іванович Самійленко
Створення: серпні 1893, опубл.: 1898. Джерело: Володимри Самійленко: твори, том I. Державне видавництво «Художньої літератури» Київ 1958  


Сон


Я бачив сон, немов зібрались ми гуртом,
      Щоб справити велике свято;
Багато нас самих сиділо за столом,
      І ще прийшло гостей багато.
І гості ті були неначе й не чужі,
      Але було й одміну знати,
Як кинулись вони прожогом до їжі,
      Забувши нас і привітати.
І бенкет розпочавсь; як хижі ті вовки,
      Глитали гості нашу страву,
А ми сховалися в далекії кутки
      І відтіль їм співали славу.
І як хто з них шпурне обгризений шматок,
      Ми кидались, як ті собаки,
Ловили, хто пійма, й, вернувшися в куток,
      Слізьми вмивалися з подяки.
А гості жерли все; роздулися, як піч,
      І, страшно вирячивши очі,
Нас лаять почали, ми ж слухали ту річ,
      Як слухають слова пророчі.
І кажуть гості нам: «Ми бити вас прийшли,
      Чи хочете - ми вас скараєм?»
А ми вклонилися і смирно відрекли:
      "Від вас батіг нам буде раєм".
І гості крикнули: «Давайте ж нам батіг,
      Бо в нас немає чим вас бити».
І миттю кожен з нас по батога побіг,
      Щоб волю тих гостей чинити.
І пуги принесли, і полягли самі,
      Немов на тирлі тії вівці.
Та й кару прийняли, а як устали ми,
      Було червоно на долівці.
Вони ж гукнули знов: «Скажіть ви нам тепер,
      Чи нас ви любите як Бога?
Чи не ховаєте в душі яких химер
      Та проти нас заміру злого?»
І знов ми відрекли: «Ми любим тільки вас!
      Нема в нас іншої святині».
«Так доведіть же нам, як любите ви нас,
      І покажіть на власній спині!»
Тоді на честь гостям звірями стали ми
      Й змішалися в безладній січі:
Ми бились, різались, топтались чобітьми,
      І брату брат плював у вічі,
А інший сам собі давав ляща в лице
      І смикав голову чубату,
А гості тішились та, дивлячись на це,
      Аж реготали на всю хату.
І снилося мені: ми Матір волікли,
      Хто за косу, а хто за ноги,
Зривали одіж їй, і били, і товкли,
      Аж кості хрускали в небоги.
І стався дикий крик, пекельний, навісний...
      Враз бризнули струмки криваві...
Тут кинувсь я від сну, але той сон страшний
      Мене не кидає й на яві.


У серпні 1893 р. [1]



Примітки

  1. Вперше надруковано в журналі «Літературно-науковий вісник», 1898. т.IV стор. 275