Соціальний контекст парламентаризму

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Cоціа́льний конте́кст парламентари́зму  — стаття Григорія Приходька [1], що написана на основі його статті «Український парламентаризм в соціальному контексті».[2]


Витоки соціальної парадигми[ред.]

За чинною Конституцією (ст. 1) Україна є соціальною державою. [3] Спробуймо з’ясувати поняття «соціальна», і як воно співвідноситься з урядовою політикою.

Слідів соціальності у встановленій Конституцією структурі влади виявити не вдається (органи соціальної політики створені не за соціальним принципом, а за бюрократичним).

Виборча система своїми суб’єктами має не соціальну, а вікову категорію: «громадяни, які досягли вісімнадцяти років». Загальне, рівне і пряме виборче право не тільки не має соціального принципу, а й заперечує його. Тож, можна припустити, що парламент є соціально індиферентним.

Це припущення я розгляну пізніше, а зараз спробуймо знайти витоки соціальної парадигми офіційної політики. Нинішня спроба українців відновити державність почалася і триває під потужним впливом двох, несумісних з українською, моделей цивілізації: російської та атлантичної. Попри суттєві відмінності між цими моделями, у них є спільний принцип: це  — уявлення про людину як про атом суспільства. Відмінність полягає в тому, що в російській моделі атоми об’єднані общинним принципом. А в атлантичній  — людина автономна. Звідси відмінність в принципах права: в російській моделі  — державне право; в атлантичній  — приватне право.

Офіційна українська політика зорієнтована на реформування суспільства за атлантичною моделлю, тож розглянемо соціальність людини в міжнародному праві, а відтак  — і в українській Конституції, як похідній від міжнародного права.

Правильніше було б назвати чинну Конституцію не похідною, а зібранням плагіатів, бо її розробка і прийняття не мали процедури адаптації міжнародних норм до принципів звичаєвого права українців. Та й Міністр юстиції узгоджував проект Конституції чомусь в Римі, а не з українськими фахівцями звичаєвого права. Відбулось механічне запозичення «загальновизнаних принципів міжнародного права». Але, як свідчить професор Буткевич, науковці ще не дійшли згоди щодо кількості тих «загальновизнаних принципів»: чи то їх п’ять, чи п’ятнадцять, чи тридцять. [4]

Недорозуміння не тільки з кількістю, а й з юридичним змістом «загальновизнаних принципів» спричинене браком або суперечливістю дефініцій. Прикладом може служити заувага п. 12 Пояснювальної записки до Рамкової угоди Ради Європи про захист національних меншин: [5]

«рамкова угода не містить визначення поняття «національна меншина»«на сучасному етапі неможливо прийти до визначення, яке б задовольнило всі держави  — члени Ради Європи».

Другий приклад наведу з правотворчої практики ЮНЕСКО. В її «Рекомендації про виховання в дусі міжнародного взаєморозуміння...» [6] подане визначення терміну «виховання», який:

«означає весь процес громадського життя, через який окремі особи і соціальні групи в рамках і для блага національного і міжнародного співробітництва свідомо намагаються розвивати свої таланти, здібності, нахили і знання»

Тут для нас дивним є не тільки те, що за, уявленнями ЮНЕСКО, соціальна група є антропоморфною, тобто має таланти, здібності і т. д.  — щось вельми схоже на бригаду комуністичного труда. Визначивши виховання як свідомий процес самовиховання, в наступному пункті ЮНЕСКО пояснює, що рекомендація «застосовується до всіх ступенів і форм навчання». Треба думати, що і для дитсадкових колективів теж?

Ще один приклад  — з правотворчої практики Міжнародної Організації Праці. Її Конвенція про примусову чи обов’язкову працю в ст. 2.1 дає визначення поняттю «примусова чи обов’язкова праця».[7] Це поняття:

«означає будь-яку роботу чи службу, що її вимагають від будь-якої особи під загрозою якогось покарання і для якої ця особа не запропонувала добровільно своїх послуг».

Детермінанта «будь-яка» надає поняттю універсальності й беальтернативності. Але вже в п. 2 цієї статті введені винятки  — за допомогою тієї самої універсалізуючої детермінанти. З п’яти винятків, що містить цей пункт, дефініційованими є три: військовий обов’язок, вирок суду і надзвичайний стан (війна або стихійне лихо). Два винятки дозволяють їх довільне тлумачення: «звичайні громадянські обов’язки» і «дрібні роботи общинного характеру… для прямої користі колективу».

Не ліпшим чином ставиться і ООН до дефініцій в своїх правових актах. Спробуємо з’ясувати поняття «людина» , виходячи з тексту Міжнародного Пакту про економічні, соціальні і культурні права. Стаття 6.1 цього Пакту визнає право на працю як таке, що «включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею» [8]. Тут людина постає як атом, як особа, що не пов’язана родинними обов’язками. А ст. 7 визнає справедливі і сприятливі умови праці як такі, що забезпечують «усім трудящим» «задовільне існування для них самих та їхніх сімей». Якщо «трудящий» теж людина, то тут людина вже є сімейною особою з обов’язками перед членами сім’ї.

Дефінітивна суперечливість в двох сусідніх статтях одного пакту веде до правової колізії. Передбачивши можливість задовільного існування сімей трудящих, та сама стаття 7 визначила справедливу заробітну платню як рівну винагороду трудящим за працю рівної цінності і без будь-якої різниці, тобто і без врахування тієї обставини, що у різних трудящих різне число непрацездатних членів сім’ї.

Цей приклад свідчить про одну неординарну обставину: намагання сумістити несумісне в тій парадигмі соціальності людини, якою керується ООН. З одного боку  — економічний інтерес працедавця, якого не обходить число непрацездатних членів сім’ї трудящого. З іншого боку  — існує матеріальна потреба сім’ї трудящого. ООН не знаходить розв’язання цієї несумісності і схиляється на користь працедавця, залишаючи трудящому голу декларацію про вболівання за його сім’ю.

Брак дефініцій або їхня суперечливість не дозволяють використовувати міжнародні акти як підставу національної правової системи. А вимоги Ради Європи про дотримання незадовільно дефініційованих міжнародних правових актів українська еліта має підставу кваліфікувати як дискримінацію своєї держави.

Таємницю дефінітивної суперечливості спробуймо пошукати в одній з поширених в Європі ідеологій. Для розуміння особливостей європейського права й ідеології щодо місця і долі людини та народу мусимо врахувати такі обставини:

1. Західноєвропейські країни  — продуценти атлантичної цивілізації постали із рабовласницьких суспільств, і до початку другої половини ХХ століття були метрополіями колоніальних імперій.

2. Геополітичне домінування атлантичної цивілізації, яке забезпечене військовою могутністю і агресивним менталітетом політичних еліт.

3. Високий економічний рівень суспільств атлантичної цивілізації забезпечений, окрім внутрішніх стимулів, ще й експансією на людські та природні ресурси в планетарному масштабі при збереженні диспаритету цін на свою користь.

Ці обставини є застереженням українському політикуму проти сподівань досягти європейського рівня добробуту шляхом некритичної імплантації в український соціум принципів і норм як європейського, так і міжнародного права.

Атлантисти впевнені в універсальності їхніх цивілізаційних засад, соціальних теорій та правових норм. За їхніми уявленнями, неприйняття іншими народами атлантичних стереотипів є свідченням недорозвиненості, нецивіліцзованості тих народів.

Щоб спростувати безпідставні уявлення про цивілізаційну вищість атлантичного світу, згадаю приклади з української історії останніх чотирьох століть.

1. Богдан Хмельницький встановив республіканський лад на підконтрольних йому територіях більш як за століття до того, як французи повалили монархію.

2. ООН визнала право народів на самовизначення в 60-і роки ХХ століття, тобто на три століття пізніше від здобуття цього права українцями в національно-визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького

3. Рада Європи наважилася скасувати кару смерті в квітні 1983 року, тобто на 66 років пізніше від скасування цієї кари Третім Універсалом Центральної Ради.

Наведені вище приклади підтверджують очевидну істину: українці не мають потреби в запозичанні чужих норм і принципів. У них є нагальна потреба відродити власні цивілізаційні норми, до яких, як показують наведені вище приклади, Європа доростає занадто повільно. Так само повільно, як і в ідеології.

Досліджуючи становище жінки в сім’ї та в суспільстві, Август Бебель дійшов свого часу висновку [9], що

«всяка соціальна залежність і всякий соціальний гніт кореняться в економічній залежності гнобленого від гнобителя»«Жінка в цьому становищі перебуває з найдавніших часів»

Попри позірну універсальність твердження Бебеля, ареал дії його обмежений. Соціальна залежність, як похідна від економічної залежності, можлива там, де є економіка, і, водночас, панує приватне право.

Українці історичними обставинами були затримані в натуральному господарюванні. Економіка для них з’являється після скасування кріпацтва в Росії. Але й до нині переважна більшість їх поповнює продовольчий баланс своїх сімей з натуральних присадибних або дачних ділянок. Головною тягловою силою в натуральному господарстві українців є жінки.

Економічна залежність жінки від чоловіка має місце там, де чоловік є не лише главою сім’ї, а й одноосібним приватним власником сімейного майна. Оскільки в українському звичаєвому праві сім’я є егалітарна, а власність переважно є сімейною, то очевидно, що не тільки твердження Бебеля, а й вся ідеологія соціалізму чи соціал-демократії для українців є неприйнятною.

Ця ідеологія нав’язує міжнародному праву дефінітивну суперечливість. Але суперечливість стає помітною, якщо розглядати міжнародні правові акти через призму звичаєвого права українців. Оскільки трудящий, за презумпцією римського приватного права, є одноосібним власником сімейного майна (за відсутності шлюбного контракту), то міжнародне право визнає саме трудящого своїм суб’єктом. Сім’я постає як додаток до трудящого, як мотив його суб’єктності.

Соціальність людини в культі приватної власності визначається масштабом власності та операцій з нею. Марксисти ототожнили приватну власність з майновим станом людини, а відтак максимально спростили соціальну структуру суспільства. Вони поділили суспільство на два класи: буржуазію й пролетаріат, або  — заможних і бідних.

В’ячеслав Липинський застерігав від сліпого запозичення європейських ідеологій. Соціальний клас він бачив як групу, що має «спільний інтерес, спільну культуру і одну власну політичну лінію» [10]. На відміну від марксового класу, як механічної сукупності атомарних індивідів певного майнового стану, клас за Липинським  —

«це органічний колектив однаково працюючих, зв’язаних спільною традицією, фізично і духовно споріднених між собою родів-сімейств» [11].

Таке уявлення про соціальний клас привело Липинського до ідеї класократії  — такого устрою, де суспільство диференційоване на соціальні спільноти, а суспільний інтерес реалізується як угода спільнот. Оскільки соціальна спільнота  — це спільнота родин, то людина в цій парадигмі отримує потужний захист не тільки з боку родини, а й з боку соціальної спільноти.

В чинній Конституції втілена парадигма соціально однорідного суспільства і людини як атомарної, декласованої особи. Тому в Конституції не знаходимо суб’єктності соціальних інститутів.

Якщо в європейській парадигмі атомарна людина  — це одноосібний власник і глава сім’ї, то насадження правових норм, що витікають з цього принципу, в народі, де традиційними є сімейна власність і егалітарна сім’я, виводить людину з категоріальності сім’ї і позбавляє родину прокреаційної цінності. Римський принцип приватного права, як одноосібного, культивує суспільство переважно на основі егоїстичного інтересу, і тим самим руйнує моральний закон українців, викликаючи правовий і моральний нігілізм. Якщо ж асиміляція українців в чуже право відбувається під примусом держави, тоді держава формується як асоціальна.


Асоціальність політичної системи[ред.]

Громадяни України не припиняють дискусії щодо питання: «державність чи громадянськість?». Один з учасників дискусії знаходить, що державності у нас надміру, а бракує громадянськості, «зверхності індивіда над чиновниками, а громадянського загалу  — над державою як такою». [12]

Ілюстрацією до цього висновку є деструктивні наслідки повсякденної урядової й законодавчої практики. Громадянськості нам дійсно бракує, і дійсно є надмір чиновництва. Це є свідченням як деспотичного спадку, так і браку національної державності, що не дозволяє вивільнити громадянську енергію.

Громадянськість, як актуалізація пасіонарного покликання і соціального інтересу водночас, ефективна тоді, коли вона підтримана і захищена соціальною спільнотою. Це з’являється в національній державі, тобто в державі, в якій юридичний закон не руйнує, а захищає закон моральний.

Держава Україна виникла в декласованому суспільстві і з зруйнованою родиною. Поки нація боролася за власну державу, вона протистояла іншій нації як одна спільнота. Соціальні інтереси були підпорядковані пасіонарному покликанню з надією, що у власній державі вони будуть задоволені. З виникненням національної держави докорінно міняється співвідношення між альтруїстичними й егоїстичними мотивами. Соціальні інтереси мають ставати постійною й першочерговою турботою власної держави.

Щоб зрозуміти сутність задекларованої в чинній Конституції громадянськості, звернімо увагу на конституйований соціальний пріоритет:

«Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю».

Держава з таким соціальним пріоритетом існувати не може, бо їй доведеться зліквідувати армію, щоб військовослужбовці не гинули при захисті території від зовнішньої агресії. Та й доведеться зліквідувати тюрми, скасувати кримінальний кодекс і розпустити правоохоронні органи, бо злочинці теж люди, тож і їхня безпека та недоторканість є для держави найвищою соціальною цінністю. Але слава Богу, наша держава робить не те, що проголошує.

В державі, політична система якої ґрунтується на морально окресленій соціальній структурі суспільства, тобто в національній державі, людина не може бути соціальною цінністю. Оскільки в такій державі людина стає громадянином, тобто суб’єктом держави, то соціальною цінністю для держави стає те, що є природно-соціальною цінністю для людини. Найвищою цінністю для людини є її прокреаційне середовище. А от людина поза родиною є цінністю для рабовласницької держави, тобто держави, що сама є рабовласником.

В нинішній державі справжня найвища соціальна цінність не проголошена, хоч в щоденній політиці влади вона присутня  — то є добробут, безпека і комфорт чиновничого класу. Ця соціальна ракова пухлина, що зародилася в перші десятиріччя існування СРСР, в незалежній Україні вдалася до розширеного самовідтворення. Структурним принципом чиновничого класу є його закритість. В час радянського застою гаслами, які стримували кар’єрні амбіції молоді, були «Донька доярки має стати дояркою», «Син токаря має стати токарем». Широка пропаганда робітничих і доярських династій не афішувала, але мала на меті становлення чиновничих династій. Ця політика триває досі, але без гасел. З чиновничих династій формується постколоніальна аристократія. Формування спирається на здорову базу  — родинні зв’язки. А от принцип формування гнилий  — закритість. Саме закритість формування стане цвяхом в труну аристократії.

Поки формується чиновнича аристократія, триває десоціалізація суспільства. Механізмом десоціалізації є офіційна соціальна політика, що в засаді має невластиві українцям принципи атомарної людини. Вона не має таких цінностей, як родинне виховання, родинна патерналія, сімейна господарська суб’єктність, родинний і спільнотний захист. Їй також не відомі моральний закон і звичаєве право українців. У відповідності з офіційною парадигмою, соціальна політика своїм змістом має задоволення найменших матеріальних потреб індивідів та підтримання мінімальної життєздатності одержавлених соціальних інститутів (освіти, охорони здоров’я, тощо). Але і в цьому звуженому спектрі формування особистості не є пріоритетом.


Формування асоціального парламенту[ред.]

Тепер перейдемо до розгляду соціальних засад формування парламенту. Чому наш парламент складається з 450 депутатів? Чому реченець повноважень народного депутата встановлено на 4 роки? Інтереси яких спільнот  — те6риторіальних, комунальних чи соціальних  — представлені в парламенті?

Відповідь на ці питання, мабуть, буде стереотипна: Мовляв, адже так в Європі. Але норми в Європі виведені історичним досвідом самої Європи. А з чого вони виведені у нас? Чи маємо ми досвід, який підтвердив би, що наведені вище числа є оптимальними? Такого досвіду ми не маємо. А сліпе запозичення з чужого досвіду веде до магії чисел. Коли ж парламент вдається до магії, тоді треба шукати таємницю його дивної поведінки. Незаперечним лишається одне: якщо критерії формування парламенту є таємницею не тільки для виборців, а й для депутатів, то парламент перетворює законодавчий процес на шарлатанство. Це підтверджують і фахівці: [13]

«Як показує практика нашої законотворчості, законодавець чимало переймає від дитячої гри: коли дитя перекладає горіхи з одного цеберка до іншого, його вабить не наповненість цеберка, а шерех горіхів. Законодавець не переймається подальшою долею законів, йому подобається обговорювати і приймати їх»

Про соціальну державу можна говорити в тому разі, коли соціальні спільноти є суб’єктами у формуванні представницьких органів влади. Але ні в Конституції, ні у виборчих законах немає й натяку на участь соціальних спільнот у державному житті.

Політична суб’єктність Конституцією надана партіям. А кого представляють партії?

Соціальної ідентифікації партій чинне законодавство не передбачає. В ньому партії є групами осіб, що об’єднані прагненням до влади. На практиці влада для партій стає джерелом задоволення егоїстичних інтересів їхніх членів: депутатський імунітет, доступ до фінансових потоків держави чи регіону, прибутки від лобіювання бізнесових інтересів інших осіб чи компаній, працевлаштування на високих державних посадах своїх родичів.

В ході виборчих кампаній, шляхом маніпуляції свідомістю наївних громадян, партії здобувають голоси. Але вони не представляють соціальні інтереси громадян. Бо в чинній політичній системі громадянин, як тільки стає виборцем, то автоматично втрачає індивідуальність, в тому числі й соціальний інтерес. Чому?

Звернімось до системи виборів. Конституція встановила, що вибори до органів державної влади відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. І там же сказано, що виборцям гарантується вільне волевиявлення. Чи справді так? Розглянемо докладніше конституційні положення:


Таємне голосування. Чому голосування обов’язково має бути таємним? Як колись в радянській школі, нам, сивочолим, політологи пояснюють, що це мовби для того, щоб виборці не боялись голосувати проти владних осіб. Припустімо, що так є. Але де логіка? Якщо партія А бореться за те, щоб повалити чинного Президента, і про свої наміри розповідає на цілий світ, то чому її члени мають ховатися при голосуванні проти партії Б, яка підтримує чинного Президента?

Можна повірити, що деякі особи бояться відкрито голосувати. Але чи є далекоглядним підпорядковувати формування державного органу ірраціональним почуттям страху? Чи не є принизливим для вільної людини конституційний примус до боягузливої поведінки?

Таємність волевиявлення має бути забезпечена для виборців, які не бажають чи бояться голосувати відкрито. Але аморальним є перетворення бажання чи побоювання окремих осіб на тотальний принцип. Подібно, й до відкритого голосування не припустимо примушувати.

Щойно сказане не є відкриттям. Поза сумнівом, депутати, які приймали Конституцію, усвідомлювали, що чинять аморально. Але що спонукало їх до цього вчинку?

Таємність голосування забезпечує збереження влади в руках панівного політичного класу. Адже при таємному голосуванні неможливо ідентифікувати проголосований бюлетень з конкретним виборцем. Виборче законодавство узаконило анонімність виборця при підрахунку голосів! Жодного натяку на особу виборця: ні прізвища, ні номера паспорта, ні жодної іншої позначки в проголосованому бюлетені не повинно бути. Якщо виборець ідентифікував бюлетень, то такий бюлетень виборчий закон кваліфікує як недійсний.

Забороною на ідентифікацію проголосованого бюлетеня закон позбавив виборця можливості перевірити, чи не знищений його бюлетень, або чи зарахований його голос тій партії, за яку він голосував.

Ми підозрюємо, що часто результати голосувань сфальсифіковані. І це, мабуть, так, бо таємне голосування унеможливлює встановлення фактів підміни проголосованих бюлетенів. А позбавлення виборців права перевірки правильності підрахунку їхніх голосів перетворює їхнє виборче право на фікцію, а самих виборців  — на машини для опускання бюлетенів.

Загальне, рівне і пряме виборче право. Дефініції цього поняття Конституція не дає. Спробуємо самі знайти її, виходячи з логіки тексту.

Це не є право всіх мешканців України, бо Конституція надає право голосу тільки громадянам. До того ж вона встановила віковий ценз і позбавила права голосу осіб, які визнані судом як недієздатні.

Лишається припустити, що загальне виборче право в Конституції означає нівеляцію соціальної структури електорату. І справді, де легальні критерії, за якими можна було б судити, яка соціальна верства уповноважила ту чи іншу партію представляти її інтереси в парламенті? Таких критеріїв ні Конституція, ні законодавство про політичні партії й про вибори не мають. Та й організація виборів унеможливлює легальне соціальне волевиявлення виборців.

Особливість процедури виборів в тому, що всі виборці країни отримують однакові, позбавлені індивідуальної та соціальної ідентифікації бюлетенів, а виборчі дільниці організовані за територіальним принципом і не мають соціальних представництв в складі виборчих комісій. Образно кажучи: всі виборці опускають бюлетені в одну урну. Так змішана в купу соціальна воля всіх верств населення.

Розгрібають купу, тобто рахують голоси вже не виборці, не представники соціальних спільнот, а уповноважені владою або партіями члени виборчих комісій. Поведінка тих осіб так само асоціальна, як і партій та чиновників, що їх відрядили на організацію виборів. Їхня місія в тому, щоб подати результат виборів такий, який відповідав би інтересам панівного класу. Для виборців же лишається рівність в неможливості перевірки порядності виборчих комісій.

Рівне виборче право мало б означати, що будь-хто з громадян може стати депутатом. Інакше кажучи, це право заперечує відбір кандидатів за інтелектуальною i моральною ознаками, а також за показниками психічного i фізичного здоров'я.

Пряме виборче право заперечує iєрархiчнiсть виборів, а відтак унеможливлює поступовий якісний відбір кандидатів.

На позбавлення парламенту соціальності працює й законодавство про вибори народних депутатів. Дискримінаційними положеннями його є:

Прохідний бар’єр. Існує природний бар’єр при проходженні партій в парламент  — це кількість набраних партією голосів, яка дозволяє їй отримати один мандат. Звідки береться бар’єр в три, п’ять, сім відсотків? Яка правова обґрунтованість цих цифр? Її немає! Бар’єри вище природного з’являються з мотивів політичної доцільності за принципом: «Мета оправдовує засоби». Метою в цьому разі є влада, а засобом  — виборче законодавство

Для панівної верстви в Україні небажаними в парламенті є партії, що мають альтернативну до офіційної мету. Зокрема, націоналістичні партії. Присутність націоналістів у владі, в тому числі в законодавчій, ускладнює для панівної верхівки стосунки з урядами держав, які вбачають в українському націоналізмі перешкоду своїм великодержавним або глобалістським устремлінням. Оскільки протягом багатьох десятиліть в Україні ведуться антинаціоналістична пропаганда й репресії, то жодна націоналістична партія нині не може мати такого числа прихильників, яке дозволило б їй стати великою партією. Ось тут прохідний бар’єр і відіграє роль політичного сепаратора. А разом з тим українська національна ідея не має шансів бути представленою в парламенті.

Бонус. Політична дискримінація націоналістів та соціальних спільнот, а відтак і дискримінація українців в праві на самовизначення, не обмежується прохідним бар’єром. Партії  — переможниці, за допомогою прийнятого ними виборчого закону, розподіляють між собою мандати партій, які не подолали прохідний бар’єр. Фактично і юридично відбувається привласнення великими партіями мандатів, яких вони не вибороли. І це є очевидною крупномасштабною фальсифікацією волі виборців, фальсифікацією, що відбувається за схвалення іноземними спостерігачами і за мовчазної згоди партій, які не пройшли в парламент. До речі, лідери націоналістичних і консервативних партій і досі не розпочали кампаній за скасування неконституційних положень про прохідний бар’єр і про бонус. Мало того, вони не мають за потрібне вибачитись перед їхніми виборцями за те, що віддані за них голоси перейшли до партій, які не визнають ні традиційну соціальну структуру, ні історичне право українського народу.

Політики пояснюють узаконене ними шахрайство тим, що Конституція, мовляв, встановила чисельність парламенту в 450 депутатів. Але Конституція не говорить, що це число є обов’язковим. Мало того, Конституція встановила, що парламент є дієздатним, якщо число депутатів становить не менше 300. Отже, конституційної підстави для привласнення великими партіями мандатів, яких вони не вибороли, не існує.

Наслiдком чинної виборчої системи є парламент, що позбавлений представництв соціальних спільнот. Іншими словами  — він позбавлений представництва українського народу. Українці в основній масі належать до продуктивних соціальних спільнот, а ці спільноти дискриміновані асоціальним парламентом перед класом чиновників та валютних спекулянтів. Якщо привілейовані прошарки суспільства і зарубіжні плутократичні сили представлені в парламенті великими партіями, то український народ не має ні юридичної, ні фінансової можливості делегувати до парламенту своїх представників. Це наводить на думку, що парламентний устрій в його компрадорському втіленні є тупиковою гілкою української політичної системи.

P.S. Публіцистику Григорія Приходька див. тут [14]


Джерела[ред.]

  1. [1]
  2. Український час. Незалежний політологічний журнал. Львів  — 1998.  — N 1(17)  —С.2 —10.
  3. [2]
  4. Буткевич Володимир. Права людини в Україні//Політична думка  —1993 — Вип. 1  — С. 80
  5. Права людини в Україні. Бюллетень.  — Київ  —Харків.  —1995.  — Вип. 11.  —С. 78
  6. Права людини. Основні міжнародно-правові документи.  — Київ: Наукова думка.  —1989.  —С. 222
  7. Там же.  — С. 152.
  8. Там же.  —С. 18.
  9. Бебель Август. Женщина и социализм.  — Гсполитиздат.  —1959.  —С. 49, 50.(рос.)
  10. Липинський В’ячеслав. Листи до братів хліборобів.  — Нью-Йорк: Видавнича корпорація «Булава». 1954.  — С. 72
  11. Там же. С. 193
  12. Речинський В. В. Державність чи громадянськість?//Права людини в Україні.  — Київ  —Харків. 1995.  —С. 21
  13. Буткевич Володимир. Права людини в Україні//Політична думка.1993.  — Вип.1 —С. 85
  14. [3]