Сталінізм

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Сталінізм (1942
Микола Сціборський
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Видання: Прага: Пробоєм, 1942.
Обкладинка

МИКОЛА СЦІБОРСЬКИЙ


СТАЛІНІЗМ


ДРУГЕ ВИДАННЯ



ПРАГА

1942


УКРАЇНСЬКЕ ВИДАВНИЦТВО „ПРОБОЄМ“

сторінка



Число 28.


Інж. МИКОЛА СЦІБОРСЬКИЙ


Сталінізм
Друге видання
=link


Прага

1942



УКРАЇНСЬКЕ ВИДАВНИЦТВО «ПРОБОЄМ»

сторінка









Накладом Українського Видавництва «Пробоєм» в Празі

Друкарня вд. Я. Андреска, Прага XII., Білгородська 10.

сторінка

В площині світоглядовій і теоретичній — комунізм і соціялізм тотожні явища. Їх обох зродила спільна доктрина марксизму, з її матеріалі стичним розумінням історичного розвитку, діалектикою, класовою боротьбою, соціальною революцією та планом створення бездержавно-інтернаціонального соціялістичного суспільства. Кажучи теоретично, комунізм е продовженням і практичним завершенням соціялізму. Саме таке розуміння комунізму виявив і творець т. зв. наукового соціялізму — Карло Маркс.

Автім і орґанізаційно, комунізм виріс із соціялістичного руху, з лона соціал-демократичної партії, що офіційно представляла марксизм. Розбиття раніше єдиного соціалістичного руху зачалося перед кількома десятиліттями, й особливої гостроти набрало в колах московської соціял-демократії. Але комуністичні елементи і після цього ще довший час не поривали звязків із соціял-демократичною партією — творячи в ній тільки внутрішню опозицію та маючи навіть однакову партійну назву, лише з зазначенням своєї фракційносте. Ця комуністична фракція дістала назву «соціал-демократів большевиків» (під проводом Леніна), у відмінність решти московської соціял-демократичної партії, яку від тоді — називано «меншевицькою».

Щойно після жовтневої революції В 1917 році в Росії, комуністичний рух — вже оформлений у самостійну партію ВКП-б (Всеросійську Комуністичну Партію большевиков) — остаточно пориває всі звязки з обєднаною в II. Інтернаціоналі соціял-демократією, та створює III. Інтернаціонал, або, інакше кажучи, Комінтерн (Комуністичний Інтернаціонал). Під кермою Комінтерну, зачинає від тоді комуністичний рух ширитися і у інших країнах світу — оформлюючися в окремі, але підпорядковані Комінтернові, краєві партії.

Початковою причиною розбиття московської соціял-демократії на «большевицьку» й «меншевицьку» були не так теоретично-світоглядові, як насамперед проґрамово-тактичні розходження. Соціялістичний рух набрав тоді вже поважного значення в багатьох країнах світу, і зо стадії теоретичної течії перетворився у впливовий чинник практичної політичної дії. Та якраз ця, ніби сприятлива для нього, обставина — і викликала найбільші ускладнення для соціял-демократії. Бо водночас із її орґанізаційним розвитком і збільшенням політичних впливів, серед її теоретиків почала посилюватися тенденція до ревізії теоретичної спадщини Маркса.

Цей ревізіоністичний перегляд «законів» Маркса, який довший час відбувався в гарячковій атмосфері пристрасних дискусій, привів до того, що — хай і безпідставна в претенсіях на «безгрішність», але пориваюча своєю суворою суцільністю та імперативністю — початкова доктрина марксизму розгубилася в лябіринті нових, часто спекулятивних і компромісових, теорій і теорійок... Розслаблена цими внутрішніми суперечностями, соціял-демократія не могла оформити й свойого чину на якомусь конкретному плані. Чим далі, тим усе виразніше, її максимальна проґрама ставала порожніми фразами без змісту (і без віри в її реальність), а мінімальна — перетворювалася в середник замаскованого вростання соціалістичного руху в умовини, створені його ворогом — капіталізмом. Соціял-демократія все більше опортунізувалася, втрачуючи свою колишню революційність; її тактика (як твердили представники її радикального крила) вела самий соціалізм до капітуляції.

Ці процеси викликали особливо гостру реакцію в колах тих московських фанатиків марксизму, що не хотіли розмінувати його бойових постулятів під впливом навіть найтяжчих реальних обставин. Серед тих непримиримих був Ленін... Добачуючи можливість створення соціалістичного ладу не в самих «обєктивних» (і при цьому інтерпретованих на різні лади) закономірностях соціяльно-економічного розвитку, а насамперед у соціальній революції — Леніп видвигнув призабуте вже соціял-демократі єю гасло прямої революційної дії. Отже коли репрезентований II. Інтернаціоналом офіційний соціалізм фактично вростав у капіталістичний устрій і в своїй політичній тактиці користувався опортуністичною мінімальною проґрамою еволюції, то Ленін проголошував капіталізмові війну, ведену на базі непримиримої максималістичної проґрами революції. Саме ця революція мала здобути соціялізмові рішальну перемогу та перевести його до льоґічного завершення — комуністичного устрою світового суспільства.

Як бачимо, в єдиному раніше таборі соціял-демократії станули проти себе дві опозиційні, а згодом і ворожі ґрупи: революційні максималісти й еволюційні мінімалісти. Звідси вийшли й назви: «большевиків», себто тих, що заступали революційну максимальну проґраму, і «меншовиків», що схилялися до опортуністичної мінімальної проґрами й тактики.

Лєнінові годі було відмовити в прозорливості й у правильному відчутті моторичних двигунів життя.... Коли західньо-европейська, а під її виливом і московська «меншевицька» соціял-демократія, потопали в хаосі мертвої й бездушної теоретичної схолястики, Ленін відчував, що перемога комуно-соціялізму залежить насамперед від духово-волевого напруження акції. Фанатик марксизму, він водночас визначався певними внутрішніми прикметами, що. скорше характеризують визнавців волюнтаристичного світогляду... В цьому парадоксі знаходила, зокрема, свій вияв і московська духовість — з її «роздвоєністю» й суперечностями — яку Европа визначає багатозначним (але безпідставним терміном «Гате slave»... («словянська душа»).

Бо подібними внутрішніми прикметами характеризувалася і більшість московських соціялістів — відрізняючися цим від західньо-европейських, дарма, що виходили вони з анальоґічних доктрин і теорій. На це склалися особливі матеріяльні й психольоґічні причини.

В Европі соціялістичний рух у значній міpi викликався реальними соціляьно-економічними умовинами, що їх творив там уже розвинений промисловий і фінансовий капітал. Це надавало європейському соціалістичному рухові не чуттєво-емотивних, але практичних матеріяльних прикмет. Тут боротьба відбувалася на базі конкретно існуючих суспільних і господарських відносин, втягуючи в соціалістичний рух, крім робітничих мас, поважні кадри практичних діячів у політиці, які мали неменший вплив, ніж кабінетні теоретики марксизму.

Інші обставини були в Росії. її примітивна соціяльно-економічна система, яка до останнього часу мала ще деякі залишки февдалізму, і режим абсолютистичної монархії не творили реальних передпосилок і практичних можливостей для розвитку соціялізму. Робітнича класа там не могла бути ґрунтом для його ідей з тої причини, що її в старій Росії властиво не існувало (в європейському розумінні). Тим менше надавалося до цього півдике і темне московське селянство (абстрагуючи, що селянство марксизм узагалі не вважав відповідним матеріалом для соціяльної революції). І сталося так, що ідеї марксизму полонили ту частину московського суспільства, яка властиво до його теорій не мала ніякого реального відношення, а це інтелектуальну еліту — інтеліґенцію, ба навіть буржуазію (цей факт доволі дивно виглядає на тлі безапеляційного твердження марксизму, що тільки «побут визначає свідомість...»). Не маючи в умовах існуючого в Росії соціяльно-політичного ладу ніякої змоги застосувати соціалістичні теорії в практичному житті, всі ці інтелєктуали перетворювали їх у своєманітну романтику, де реалізм заступався чуттям, мріями, серцем і сентиментальними емоціями — отже тими виявами, що від марксівських «закономірностей» стояли доволі далеко... В цей спосіб здушена абсолютистичним царатом московська інтелектуальна еліта шукала виходу для своєї суспільної активности.

У витворенні згаданих прикмет московського соціалізму, певну ролю відограли й особливості московського духа та психольоґії. В них глибоко, від віків, закорінені первні своєманітної містики, що надають їм то характеру пасивної «стоячої води», то раптового стихійного шалу... Московську духовість визначає якась хороблива роздвоєність, орґанічна нехіть до позитивних конструкцій; рвучкі хаотичні пориви — з їх тенденцією заперечувати закінчений духовий лад, і спрямованістю до містичного невідомого. В цій духовості парадоксально сполучається релятивізм і фанатизм; аскетизм і буйна «широка» натура; нехіть до самодисципліни, а водночас нахил до деспотизму; нігілізм і пристрасна снага до доґматів і «вічних прав». Ця її субстанція виділяє з себе якісь трійливі випари, що вражають позитивний у свойому творчому укладі дух (інциденту й є для нього деструктивними.

Вся політична й культурна історія Москви характеризується цими духовими катаклізмами, що при всій своїй глибині мають незмінні в часі прикмети якоїсь патології, яка вульґарно спрощує різноманітний світ ідей і явищ, заступаючи їм зміст і якість зовнішніми формами божеського фетишу. Так було перед віками, коли московські маси йшли добровільно на кострища в спорі між собою — трьома чи двома «перстами» хреститися; має чи не має бути якась літера в церковних книгах? Пізніше ці характерні психологічні риси виявилися в примітивнім «народолюбстві» московської радикальної інтелігенції, в хворобливому душевному «самоколупанні» достоєвщини, в нігілізмі «нєчаєвщини», в «цареславному» ідолопоклонстві, і, нарешті, в московському большевизма Духове напруження москаля ніколи не буває радісне і творче; його незмінно супроводить гістерія, аскетизм, якась фатальність і нездорова екзальтація (в тому, що большевизм увів у свою практику т. зв. «ентузіязм», немає нічого випадкового...).

Продукт московського духа й культури — Ленін переніс усі ці прикмети і на свій комунізм. Останній творила секта непримирених фанатиків, що жили й ділали силами екзальтованого духово-волевого напруження. Ленінську «стару Гвардію» визначав гарячковий ідейний порив, спрямований до здобуття поставлених цілей; це властиво кажучи були аскети-містики, що ціль свойого існування бачили в боротьбі за уроєні теорії. Комуністичний рух у Росії, змагаючися за — панування марксівської матеріалістичної концепції в світі — самий водночас живився силами волевої й ідейної цілеспрямованости.

Це й визначило його перспективи. Бо коли прийшла рішаюча година, він — нівелюючий усі вартості, усуваючий усі сумніви, вульгарно-примітивний у своїй ідейно-програмовій концепції, але водночас непримиримий, волевий і рушійний — лише він міг опанувати розвязану революцією московську народню стихію. Що могла розгублена, канцелярійно-академічна, засохла в своїм бездушнім доктринерстві «меншевицька» соціял-демократія протиставити свойому ідеольоґічному й ґенетичному «побратимові» — комунізмові в боротьбі за маси?.. Його прямолинійним і вражаючим свідомість московського пів-дикуна гаслам: «Грабуй награбоване...» «Війна палацам, мир хатам»? Не диво, що саме комунізм опанував московські маси.

Вожді сучасного большевизму багато пишуть і говорять про перемогу марксизму в СССР. Між тим ніщо інше, як саме большевицька революція та її наслідки, так яскраво не заперечує теорії Маркса про механічну «обєктивність» історичного розвитку та його закони соціальної революції. Ніде правди діти... Коли би Лєнін (подібно до деяких соціял-демократичних теоретиків) покладався на самі «закономірності» марксизму, то напевно йому не довелося би дочекати перемоги. Історія, ніби для глузування над Марксом, створила парадокс російської революції.

За Марксом, соціальна революція мала насамперед назрівати в країнах посиленої концентрації промислово-фінансового капіталу й пролєтаризації мас. Отже економічний, і головне індустріальний розвиток даної країни, обумовляв її «зрілість» для революції. В 1917. році Росія, з її малорозвиненою соціяльно-економічною системою, в якій слідна була ще спадщина недавного кріпацько-февдального устрою, ніяк не могла служити орґанічним, підпорядкованим марксівським обєктивним закономірностям, підложжям для соціалізму і комунізму. За льоґікою доктрини, революційні зриви стояли на порядку дня в західних індустріалізованих країнах. Сталося навпаки! В розвинених економічно державах Заходу, комунізм не зложив іспиту; натомість відстала від них на кілька десятиліть Росія зовсім неочікувано перша станула тсрсном комуністичного експерименту.

До питання, які це створило наслідки для самого комунізму — ми ще повернемо. Тут хочемо ствердити, що самий цей експеримент проречисто заперечує діялєктичне твердження марксизму про виключне значення механістично-матеріялістичних факторів у подіях історії. Він доводить, що на процеси історії має величезний вплив людський дух і воля — виявлені в активному чині. Цю «контрреволюційну метафізику» Ленін із однодумцями висміювали й переслідували терором... Між тим, під фактичним впливом цеї «метафізики» переходила і їхня діяльність у підготовці та переведенні революції. Коли би не це — не існував би сьогодні Совєтський Союз!

*  *  *

Захопивши владу в Росії, комунізм (большевизм) одразу перечеркнув існуючий політичний і господарський лад та його правні норми. Мало цього, у свойому гарячковому пориві, він одним махом хотів знищити старі форми суспільного існування, ввесь духово-психолоґічний уклад життя, змінити уяву про людину, мораль, дійсність і будучність... Він змагав зокрема не лише до усуспільнення всіх засобів господарської продукції та знищення приватної власности, але й до цілковитого зрівнання всіх людей у життєвому побуті та потребах.

Як бачимо, комунізм ставив перед собою величезні завдання! Зо становища засад соціалістичної доктрини — він був послідовний. Проте в практиці цей суспільний лад міг бути здійснений не через саме формальне встановлення відповідної устроєвої системи, але хіба при умові цілковитого переродження людей.

Просякнений справді містичною вірою в свою історичну місію, опянілу від успіхів перших перемог — московський большевизм не роздушував над труднощами. Він увесь творив із себе волевий, фанатичний порив у будучність. З такою настановою довелося йому вперше криваво зударитися з реалізмом життя...

Виходячи з заложень марксизму, большевизм ставив собі завдання створення інтернаціонально-бездержавного й безкласового соціалістичного суспільства. В протилежність до офіційної соціал-демократії, що, визнаючи ці самі засади в теорії, зрезиґнувала з них у практиці та послугувалася супроти капіталізму опортуністичною тактикою еволюції — комунізм хотів здійснювати їх негайно, терористичними методами соціальної революції. Терен Росії, де він опанував владу, був для нього спочатку тільки вихідною базою для дальшого розгортання пролетарської революції, що мала знищити капіталізм і в інших державах та запровадити комуністичний лад у світовому масштабі.

Та поки мова про світову революцію — комунізм одразу став перед Невідкличним завданням зліквідувати на теренах Совєтського Союзу всі ті ворожі йому сили, що грозили розсадити його самого з середини. Для цього створив він відповідну форму державного устрою, що з одного боку покривалася з соціалістичною теорією, а з другого — відповідала його власним завданням та інтересам. Так зродилася система совєтів у межах СССР, оперта на режимі т. зв. пролетарської диктатури. На базі трьох основних засад — політичної диктатури, соціялізації засобів господарського виробництва та комуністичного споживання матеріяльних благ — почав комунізм після жовтневої революції в 1917. р. здійснювати свої реформаторські суспільні завдання...

Часи, що про них тут згадуємо, стали для сучасного большевизму (сталінізму) вже далекою історією! Субєктивний розгляд його практики впродовж уже майже чверти століття вказує, що він цілком змінив свою початкову внутрішню суть і форми. За цей час комунізм перейшов складну еволюцію власної дегенерації, самодеґрадуючися до сталінізму. Формально ісповідуючи старі догмати, сталінський большевизм практично давно вже відмовився від теорій, що стимулювали розгонову силу первісного комунізму в часи його революційної «весни». Сьогоднішня большевицька доктрина (коли цим терміном взагалі можна назвати хаотично нагромаджене «словоблудіє» сталінізму!) — це вже не марксизм, навіть не ленінський комунізм; це «сталінізм», в якому безграмотна схоластика спримітизованої первісної доґми змішана з диктованими життям і виродженням комунізму спекулятивними компромісами. Те саме бачимо і у практичній політиці большевизму; його «ґенеральна лінія», що заступала попередню пряму революційну дію, уявляє з себе справжній «гордійський вузол» непримиримих внутрішніх і тактичних суперечностей.

Які причини самодеґенерації комунізму? Шукати їх треба насамперед у самій його концепції. Підставою її був суспільний безкласовий колєктив, зрівнаний в умовинах матеріального існування. Проблема комунізму виходить із матеріялістичних заложенъ, але вона е насамперед психолоґічною проблемою. Як ми вже вказували вище, здійснення ленінського комунізму залежало не так від механічного запровадження його срціяльно-економічних форм, як перше за все від глибоких змін духового порядку та психології індивідуальности й цілого суспільства. Вагу цього психологічного фактора розумів і Маркс, але звязаний матеріялістичним світоглядом і діялектикою, він не міг дати йому іншої розвязки, як у своїй славнозвісній формулі: «побут визначає свідомість».

Недоцінення цих психолоґічних факторів відбилися на комунізмі катастрофально! Бо здобувши владу й звязані з нею, здавалося б — необмежені можливості для свойого доктринерського експериментаторства, він після довшої боротьби, самий опинився в полоні ворожої йому психологічної стихії. Покликаний її засимі-лювати, він самий підпав її асиміляції. Закони життя та випливаючі з них орґанічні прагнення людської індивідуальности, показалися сильнішими від жаху большевицького терору та його уроєних цілей. Причини цього явища полягають не лише в консерватизмі психологічного й духового укладу суспільства, але й у його самоохоронному інстинкті, що протиставиться антисуспільному характерові комунізму. Це твердження для декого може здаватися тенденційним; мовляв — чи ж можна рух і ідеї, що змагають до усунення соціальної несправедливости і запровадження рівности людей, уважати антисуснільним, руїнницьким?

Проблеми рівности й нерівности занадто с складні, щоб їх розглядати в цьому місці засадничо. Вкажемо тільки, що начало рівности ми взагалі вважаємо безпідставним у самих процесах світобудови. В обмеженому яг соціяльному чи суспільному плані, абсолютна рівність станула би чинником суспільного реґресу. В житті суспільства ділають засади кількости й якости (квантитативні й квалітативні), і власне ці останні творять багацтво явищ життя, зводячи різноманітність творчого світу до гармонії, що саме й визначає корисний для цілого суспільства проґрес. На самій матеріяльній базі нівелююча рівність ніколи не обмежується; вона закономірно тягне за собою нищення й таких суспільних і духових первнів, що стимулюють якісний розвиток — зводячи життя до панування кількісного, не продукуючого, а тільки споживаючого примітиву.

Деформуючи творче існування, пропагована комунізмом матеріальна рівність сама по собі не цілковитою утопією. Що це так, може краще за нас засвідчити саме большевизм, що своїм сучасним устроєм подає застрашуючі зразки справді варварської нерівности! В своїх постулатах колективної рівности, комунізм був зрештою навіть не оригінальним. Історія суспільних ідей, устроїв, реформаторських та релігійних рухів знає чимало спроб творення «раю на землі», побудованого на рівності і альтруїзмі. Тим менше було підстав сподіватися, що що місію довершить обездуховлений матеріалістичний комунізм!

Так і сталося! Заповідженого «раю», з його рівністю, комунізм не створив, і його сталінські адепти давно вже відмовилися від цієї мета. Натомість він ставрував нашу сучасність усіми неґаціями свойого фатального внутрішнього змісту. Антисуспільне значення комунізму ховається не тільки в його економіці, суспільних тенденціях і заїтовіджених революціях. Руїнницький зміст комунізму лежить насамперед в його світогляді. Пояснюючи всі вияви життя самим діянням матеріалістичних факторів, здвигаючи на пєдестал дикунського обожування матерію, брутально попираючи ногами різноманітний світ ідей, і зводячи найважніші проблеми та вимоги людського духа до значення «контрреволюції» — комунізм (большевизм) обездуховлює, каструє і паралізує в творчих можливостях той фактор, що завжди був, є й буде основною передумовою духового й матеріального проґресу: живу людину!

Помиляється той; хто думає, що ці прикмети комунізму лише тимчасові, поки він остаточно не переміг; що пізніше він таки створить нову еру культури й цивілізації. Бо його примітивізуюча й нівелююча всі цінності природа (таким є, зрештою, самий марксизм) незмінна. Трактуючи людину тільки за «лябораторний препарат» для скальпеля своєї діялєктики, вихолощуючи в ній усі духові творчі первні — він тільки й може випускати її зо свойого «операційного столу» у світ однобоким примітивом, варваром! А примітив ніколи не здібний творити будуючих вартостей. В кращому випадку він їх тільки споживає; в гіршому, ще й руйнує створене іншими. Практика московського большевизму дає цьому твердженні невичерпальний реєстр застрашаючих прикладів!

Комунізм (большевизм) — це не середник розвитку й удосконалення життя; це уроєна самоціль, що їй життя мусить підпорядкуватися до останку. І горе тому, хто зважиться думати, бажати, а тим більше діяти всупереч тій самоцілі! Той у пазурах большевицького варварства буде знищений фізично. Коли ж і врятує себе, то лише за ціну самовідречення, перетворення себе в механізованого «робота» комуністичної системи — без власної душі, волі, розуму, бажань і прагнень. Всіма двигунами його внутрішнього «я» буде кермувати відповідний параґраф, опертий на формулах: «Так сказав Маркс»... «Так сказав Ленін»... «Так сказав Сталін»...!

Коли б комунізм справді заіснував в світі, то суспільство закономірно й усе глибше падало б у прірву духового примітивізму та культурного здичавіння. Складну й величаву лабораторію життя, з грою його розгонових сил, ідей і волевих пристрастей, змінила би сіра «кузня» комунізму, де «конвеєрним» порядком штамповано би стандартну людину — робота.

Спровоковані большевизмом у перших часах революції й опановані ним народи СССР скоро відчували всі його деструктивні прикмети. Вони зрозуміли, що іти з большевизмом — це значить стрімголов летіти у прямовісну безодню! І слухаючи голосу самоохоронного інстинкту. протиставити йому свою психолоґічну стихію. Зачалиоя справді епохальні в своїй ґрандіозності змагання. Приховані від зовнішнього світу, роками точаться вони — жорстокі, з гекатомбами людських жертв!

З одного боку барикади була матерія — озброєна в усі можливі середники терору; з другого — безборонний, але сильний хотінням жити, дух. Боротьба ішла за перемогу духовости, за національні й суспільні ідеали, за вірування. за мораль, за етику, за любов, за родину, за побут, за право індивідуальної творчости, за саму можливість існування — здушених кривавим чоботом большевицького доктринерства.

І цей дух уже перемагає! Назверх ця перемога ще не проявляється в таких виразних формах, щоб її міг бачити зовнішній світ. Орієнтації світу в тих внутрішніх процесах, що відбуваються в СССР, всіми силами перешкоджає совєтська влада й для цього намагається відгородитися муром від зовнішнього оточення. Але тим не менш ця перемога є вже фактом. Надломлений нею в своїх основах — большевизм перебуває у відвороті. Претендуючи колись на ролю чинника, покликаного безкомпромісово ломити й пристосовувати до себе життя, він тепер самий змушений пристосовуватися до накидуваних йому реальною дійсністю обставин. Офіційно, большевизм ще зберігає своє теоретичне «лице», але зміст його цілком уже не той, що був у часах первісного революційного буревія.

Сталінізм — це рештки неактуальної вже комуністичної доґми, що в цілості підпорядкована тактиці вимушених життям компромісів.

*  *  *

Психолоґічна поразка комунізму відбилася й на його політично-економічний системі. Державна орґанізація теоретично була для комунізму тільки переходовим етапом до часу дефінітивного закінчення світової революції, що мала у своїх наслідках знищити капіталістичний лад і збудовані на ньому держави. Таким чином, створення совєтської держави було спочатку для большевизму тільки «прикрою необхідністю», що мала забезпечити йому опорну базу для дальшої боротьби за перебудову світу на бездержавних засадах.

В ідеї, совєтський устрій мав створити незнану ще систему демократії вирібників (пролетаріату). Все населення СССР було поділене на дві катеґорії — «працюючих» і «непрацюючих». Перша категорія формально набувала всі громадсько-політичні права; друга позбавлялася не лише цих прав, але й можливости одержувати продукти усуспільненого господарства. Конституція признавала за орґани державного кермування так зв. совєти, які теоретично мали складатися з виборних представників працюючих, і формально ставати організованим виявом народнього суверенітету.

В дійсності ж уже на початку всю повноту влади в совєтській державі захопила комуністична партія в якості «провідного авангарду пролєтаріяту і світової революції». Зосереджуючи у своїх руках усі ділянки державного, господарського і суспільного кермування, тримаючи під червоним терором усі вияви „життя, діяльносте і почувань народів СССР — компартія запровадила режим своєї диктатури, що офіційно утотожнювалася з «волею пролєтаріяту». Так створено було передпосилки. при яких на услугах компартії стала сама держава й ціле її населення, а сама вона зачала перетворюватися в кліку. При такому стані річей, всі конституції СССР, що їх час від часу все наново «перередаговував» совєтський уряд, мали тільки значення фікції.

Ми не маємо тут можливости довше спинятися над розглядом процесу внутрішнього розкладу большевицького партійного активу. Вкажемо тільки, що з кожним роком цей процес усе поглиблювався й дійшов Репер свойого завершення у формах сталінського режиму. Режим Сталіна — це вже навіть не диктатура компартії, це нічим не обмежувана автократична деспотія людини, що звівши себе самого на височінь «ґеніяльного вождя» й «отця народов» — порядкує життя величезної країни по власній уподобі, спираючися на гурт підібраних преторіанців — «апаратників». Так большевнцька диктатура, з початкового засобу досягнення поставлених програмових цілей, перетворилася в персоналістичний режим сталінізму, що став самоціллю.

Сталінізм — це льоґічний наслідок примітивної програми большевизму, що свою ціль добачувала в механічному спрощуванні всіх різноманітних елементів життя та здійснювала її методами брутального, кривавого терору. Хвора концепція не могла створити здорових форм суспільного існування! Всяка диктатура, коли вона оперта на постійному політичному терорі і здушенні всіх виявів самодіяльности народу, стає ціллю в собі; вона водночас закопомірно звужує і ту нетривку базу, на якій сама тримається. Так сталося і з диктатурою большевизму. Опанувавши владу та посівши всі звязані з нею соціальні привілеї і матеріяльні користі — большевицька кліка все більше замикалася в собі. Вслід за «нетрудовими» елементами, від неї стали відриватися й ті соціальні верстви, які спочатку ішли за нею й її підтримували: робітництво й селянство.

Боротьба з нетрудовими, паразитними верствами (на них устрій монархічної Росії був справді дуже «багатий»!) не могла сама по собі викликати заперечень. Справді — в кого вони могли збуджувати симпатії?! Вся справа одначе в тому, що в цій соціальній реконструкції практичні методи большевизму цілком позі розійшлися з його теоретичними цілями. Розділ на «трудові» й «нетрудові» верстви давно вже перестав бути актуальним в суспільних і продукційних відносинах СССР. Застосовуючи його й тепер — сталінізм кермується в своїх критеріях не соціальними, а політичними міркуваннями: «певна», чи «непевна» дана людина, чи дана ґрупа людей пануючій кліці?.. Сучасність і соціальна структура СССР визначається нового вражаючою нерівністю. Право на існування мають там лише «преторіянці» сталінського режиму. Це ті всі — без міри обдаровані ранґами, почесними званнями й медалями «герої Совєтського Союзу» — маршали, комісари, «орденоносці», «стахановці» й «висуванці». Ці справді мають усе, що тільки дати їм може голодне, босе, обідране населення сталінського «раю»! Але цих щасливих вибранців режиму — тільки зникаюча меншість! Всі ж інші, засуджені на варварське животіння, на сліпий послух пануючій кліці, на ролю знаряддя варварського режиму. Цих була багатомільйонова більшість!

Переродження компартії в замкнену касту пануючих бюрократів, змінило її дух і психольоґію. її революційні пориви згасли. Сучасне її наставления — це бажання безжурного уживання плодів «соціялізму»... для себе самої! Теоретичні ідеали, змагання, нове життя, нова людина — де всі ці кличі, що колись захоплювали «стару Гвардію» Леніна й казали їй кривавитися на революційних барикадах?! Ця «стара Гвардія» давно вже зігнила в підвалях ҐПУ, а її ідеали для сталінських можновладців — це вже не більше, як «левацкая балтавня»... Всі вони станули вже політичними «реалістами»!

Поряд з цим переродженням компартії в бюрократичну кліку, змінилися погляди сучасного большевизму й на істоту та мету держави. Ця остання вже перестала бути для нього тільки «прикрою необхідністю»... По інерції ще й тепер виголошуючи святочні інтернаціональні й соціялістичні формули — сталінізм на ділі служить культові великодержавности, і то великодержавности московської — відновивши традиції колишніх царів. Це й не диво. Поставивши своєю ціллю вдержання влади для самої влади, большевизм неминуче мусів спертися на ту організаційну базу, яка цю владу може найкраще забезпечити: на державу. Він звичайно не від того, щоб при слушній нагоді посісти й цілий світ при допомозі «пролетарської революції»... Але де є певність, що це вдасться? Хто може ручити, що при збройному зударі з зовнішними державними потугами, Совєтський Союз не розвалиться як гарбуз під ударом дрючка?! Тому большевизм воліє задовольнятися наразі тими можливостями панування, які дає йому СССР. «Краще ворона в руках — ніж орел у небі» — такою е сучасна політична фільософія сталінізму. Ця психольоґія самозбереження вже від років визначає політику Совєтського Союзу. Вона була підставою творення сталінської концепції «соціалізму в одній країні» (у внутрішній політиці); вона також зясовує складні маневри сталінізму в політиці зовнішній.

Коли скоро після опанування влади, большевизм відірвався від народніх мас, а згодом почала творитися глибока прірва між кадрами компартії та її провідною верхівкою — то в останніх роках підпала процесам розкладу й сама ця верхівка. Періодичні «чистки» компартії, терористична ліквідація її «старої ґвардії», розстріли найвищих командантів червоної армії й керівників державно-політичного апарату — ось майже повсякденні явища, що характеризують режим сталінізму. І, що варто підкреслити, ці явища заіснували як певна закономірність саме тоді, коли сталінізм прийняв нову совєтську конституцію, що її деякі наївні чужинці дотепер схильні вважати за «найбільш демократичну у світі»... Як бачимо, до існуючої державно-устроєвої концепції большевизму неможлива підходити з якими будь теоретичними критеріями. Бо вона не більше, як парадокс, створений суперечностям життя й первісної комуністичної доктрини.

Большевизм не спромігся справитися з поставленими теоретичними завданнями й у плані економічному, що був головною підставою для його соціяльного експериментаторства. Найбільш класичною і додержавною в дусі комуністичної доктрини епохою — був т. зв. воєнний комунізм. Совєтська влада декретним порядком скасувала тоді приватну власність, особисту господарську ініціятиву, товаровий грошовий оборот і всі закони господарської продукції та обміну. Замість цього совєтську економіку опанувала однобока концепція розподілу нагромаджених ще перед революцією матеріальних багацтв, без спроможносте їх нового творення. Воєнний комунізм був фактично поверненням до часів т. зв. натурального господарства, з його примітивним обміном: віп означав деґрадацію економічної системи на століття взад.

Це швидко зрозумів і Ленін, скасувавши воєнний комунізм і запровадивши «нову економічну політику» (НЕП), що тимчасово знову відновила обмежену власність і приватну ініціятиву в господарському виробництві. НЕП був першою поразкою комунізму з його економічними теоріями загальної «уравніловки». Зійшовши на манівці власної доктрини — большевизм до неї вже не вернув. Льоґіка економічного розвитку та психольоґічна стихія народніх мас невмолимо штовхала його до повільної реставрації так легко знищених і так тяжко відновлюваних законів і засад економічної системи — з її комерційним розрахунком, законами собівартосте, оплати праці згідно з ознаками кваліфікації та грошовим ринковим товарообміном.

На невдачах большевизму в економічній політиці відбилася насамперед та обставина, що самий марксизм, теоретично зорієнтований на чисто деструктивну фазу соціальної революції, не давав конкретного плану орґанізації соціалістичного виробництва, а тим більше комуністичного розподілу його продуктів. Фатальний вплив мало й те, що большевизм — всупереч марксівській теорії про закономірність економічного назріванна соціальної революції — опанував владу якраз в Росії, де цих «закономірних» передпосилок цілком не існувало. Цей парадокс змусів Леніна наспіх виробити... нову теорію, що вже еманципувала процеси соціальної революції від її економічної зрілости... В умовах терористичної диктатури компартії, її вождеві вільно було конструувати які завгодно спекулативні теорії! Та практично це справді не помогло. Бо як із самого дерева і глини неможливо збудувати складну машину, так і нерозвинена економічна система Росії не могла стати базою для соціалістичної реконструкції.

Ціла історія «пятирічних планів соціалістичного будівництва» в СССР — це історія безпомічних компромісів фантастичної доктрини з переможними законами економіки та її розвитку. В економічному відношенні, сталінізм — це не комунізм і не соціалізм; це своєманітна форма державного капіталізму, де основні методи приватновласницької капіталістичної системи нещасливо сполучені з урядовим етатизмом і планувальним бюрократизмом. Большевицький етатизм і бюрократизм ув економіці, відкинувши якраз найбільш життєві елементи капіталістичного устрою, заабсорбував у собі його негативні риси: монополізм, визиск праці й соціяльну нерівність. У висліді, на тлі матеріяльно ожебраченої країни (яка водночас посідає величезні багацтва) заіснував економічний устрій «переганяння Америки», керований не господарською та суспільною доцільністю, а інтересами пануючої кліки, що — забрівши в сліпий кут — вже не має з нього виходу. При умові дальшого існування СССР — життя закономірно все дальше штовхало би совєтську економіку на шлях усе більших суперечностей, все далі й далі від її первісної доктрини.

Економічна еволюція большевизму проходила в умовах довгих і складних опозиційних потрясенъ всередині компартії, для вияснення яких було би потрібно багато місця. Тут тільки ствердимо: сучасна «ґенеральна лінія» Сталіна, з її індустріялізацією, колективізацією й концепцією «соціалізму в одній країні» — це спроба узгіднення різних внутріпартійних розбіжностей та пристосування до інтересів режиму. Головним же чином — це колишня проґрама одної з опозиційних фракцій компартії: троцькиз-му. Знищивши троцькизм у боротьбі за владу, Сталін услід за цим самий позичив певні елементи його економічної проґрами. Але для троцькизму ця політична проґрама була лише частиною загального завдання, що полягало в приспішені світової революції.

Сталін був змушений відкинути революційну концепцію троцькизму та заступив її баламутною теорією «соціялізму в одній країні», що означала замаскований відворот від початкових революційних теорій. На цю нову тактику сталінізму вплинули: національно-консервативне й програмове переродження московського большевизму. його внутрішня слабість і крах міжнароднього комуністичного руху.

Сучасний большевизм — це сполучення гіпер-етатизму з державшім капіталізмом, що базуються на режимі автократичної диктатури. Опорою цього я« режиму служить система терору, як рішального засобу самозбереження пануючої в Кремлі кліки та її рятунку від наступу внутрішніх ворожих стихій. Ось реальні наслідки «найбільшого в історії» комуно-соціялістич-ного експерименту! З ґрандіозних мрій і гучних «місій» — зродилася понура, варварська «Советчина», яка й після свойого зникнення ще довгі десятиліття викликуватиме жах і огиду в споминах людства!

*  *  *

Ми вже згадували, що при всьому свойому теоретичному інтернаціоналізмові, большевизм був і е еманацією московського духа й психольоґічної стихії, що позначила своїми прикметами й створену большевизмом державну орґанізацію. В СССР — гасла інтернаціоналізму парадоксально сполучаються з московським імперіялістичним месіянством; ідеї найбільших «гуманістичних» утопій співіснують із режимом терору та брутальним нищенням індивідуаль-ности; матеріялізм співжнеє з містикою, «поступові» соціалістичні теорії годяться з вражаючою соціальною нерівністю, а гасла «нової людини» — з огидним у своїй заскорузлості міщанством. Але що найважніше, це те, що прибраний у форми Совєтського Союзу большевизм — це вияв обновленої московської великодержавности, якій він намагається привернути зломану вже історією імперську потенцію. Власне цією тенденцією большевизму пояснюється його імперіялістична політика у відношення до поневолених народів СССР, яку він приховує брехливо-спекулятивними формулами ленінської «національної» теорії. Сьогодні вже не улягає сумнівам, що ця політика ідейно і психольоґічно виростає з імперських традицій та аспірацій царської Росії, і є її продовженням.

Зложена з багатьох національностей, стара Росія вже в початках свойого імперіяльного розвитку стала перед питанням, як узгіднити мішаний склад держви з її імперіалістичними завданнями. Розрішити це питання мала асиміляція. Російська імперія стала на шлях іґнорації існування окремих національностей — покриваючи їх збірним і фальшивим поняттям «русской нації». На службі цій асиміляційній політиці були поставлені не тільки орґани державного кермування, але й чисельні середники духових й культурних впливів (школа, література, церква, побут, і т. д.). В корені унеможливлювано окремішній розвиток національних культур шляхом заборони поневоленим Росією народам уживати рідну мову, орґанізувати власне шкільництво, видавництва, пресу, плекати мистецтво, і т. д. Особливо безоглядно ця політика переводилася у відношенні до українців і білорусинів, яких інспірована царським режимом московська «наука» трактувала за «две вєткі єдшого русскаго народа» (третя «ветка» — московська...). Послідовною і передуманою системою заходів, викорчовувано у поневолених народів (українців, білорусинів, поляків, фінів, кавказців, татар, і т. д.) національну свідомість, заступаючи її почуттям приналежности до панівної московської національности; почуттям — базованим на спеціяльно виховуваному культі ренеґатства. Та мимо всіх зусиль упродовж століть, ця асиміляційна політика не дала Москві бажаних наслідків.

Причиною цього була занадто яскрава різноплеменна структура російської імперії. В імперіялістичному розгоні, царська Росія включила в свої кордони величезні й при тому суцільні чужонаціональні території (Україну, Польшу, Білорусь, Фінляндію, Кавказ, і т. д.) з багатомільйоновим населенням. Ці окуповані Москвою народи вже перед тим мали свою багату історію, власні держави, й культуру, що своїм рівнем далеко перевищували культуру московську. Як свідчить історичний досвід — цей тип гетероґенної (мішаної) держави найбільше небезпечний для нації окупанта. Бо й при найбільших утисках, такі поневолені народи заховують у своїх глибинах самобутні первні, які живить історія, зріла (хоч і знівечувана окупантами) культура, традиції, побут, і т. д.

Компактно заселюючи власну етноґрафічну землю ці мільйонові маси продовжують відчувати її «голос»... Незбагнений міт чи дух рідної землі продовжує промовляти до них — зберігаючи, часто в невловимих формах, їх орґанічні національні червні, що знову в усій своїй силі виявляються назверх тоді, коли окупаційна система занепадає з тих чи інших причин розкладу. В цих явищах виявляється ірраціональна природа нації й закон її орґанічности. Діяння цього закону дошкульно зазнала на собі й стара російська імперія. Досить було їй зазнати революційного потрясения в 1917. р., як поневолені нею народи одразу виявили свої відосередні гони. За кілька місяців революційного розкладу Росії повстали Українська, Польська, Білоруська, Фінляндська, Кавказькі і інші республики, що зачали збройну боротьбу з надломленим московським імперіалізмом.

Перед подібним, як і стара російська імперія, завданням розвязки національного питання — станув і большевизм, опанувавпіи владу. І вже спочатку було ясно, що він, будучи орґанічним породженням московської духовости та її імперського «месіанства», лоґічно й неминуче піде шляхами старого асиміляторства поневолених народів. Але в процесі своєї тактичної еволюції, т. зв. національна політика ленінизму прибрала дещо відмінні (від царської Росії) зовнішні форми. Цю відмінність обумовляли наступні причини.

Першою з них була та, що большевизм, базуючи свій світогляд на історичному й діалектичному матеріалізмі — спочатку взагалі недоцінював націю, як явище спіритуальне й органічне. Духовість і світ ідей були для нього тільки функціями, чи «надбудовою» матерії (матеріяльних форм коленого історичного етапу). Беручи ся за кардинальну перебудову всіх форм суспільного існування — большевизм не сумнівався, що вона закономірно потягне за собою й процеси дегенерації націй, які — повільно втрачаючи свій (неповторний на ділі!) зміст, взаємно нівелюючися і втрачаючи стимули для окремішнього існування — остаточно витворять новий тип інтернаціонального суспільства.

Виходячи з цієї хибної ідеологічної й теоретичної передпосилки, большевизм спочатку розцінював процеси національного відродження, що після революції вибухли серед поневолених народів СССР, тільки як переходову стадію, чи фазу, що остаточно уложиться в його проґрамові схеми історичного розвитку, і навіть допоможе їх скоршій реалізації. Звідси одне з пояснень, чому большевизм — ідеолоґічно й проґрамово ворожий лібералізмові — формально прийняв саме лібералістичні засади в своїй первісній національній політиці. Кажемо — одне з пояснень, бо цей «лібералізм» обумовлявся і іншими причинами.

Ми вже згадували, що большевизм, як духове й навіть як соціяльно-політичне явище, був породженням московської стихії; її психологічним продуктом... Свій унутрішній нерозривний звязок з Московщиною та її історією, еліта большевизму завжди глибоко відчувала при всій своїй теоретичній вірності ідеологічно - програмовим схемам марксизму. Це відчуття спричинювало її внутрішню роздвоєність. Інтелектуально (розумово) вона була марксистською; своїм же первороднім інстинктом (душею) — московською. Ця парадоксальна суперечність у всій своїй силі виявилася й у т. зв. ленінській національний розвиток народів СССР і навіть теоретично визнаючи, що він «вповні» укладається в марксівські «закономірності» — ця політика водночас старалася його гальмувати, інстинктом свойого московського первородства відчуваючи, скільки небезпек ховає В собі для. московського державного месіянства!

Треба признати, що інстинкт большевицької еліти був прозорливішим від її розумових схем! Він уже тоді правильно відчував ті наслідки, до яких остаточно зможе привести процес еман-ципації національностей СССР. Але одразу застосувати старі по формі методи асиміляції, со-вєтська влада не могла з багатьох міркувань.

Після розвалу російської імперії, процес відродження поневолених націй переходив зо стихійною, прискореною силою. Заперечити й зліквідувати його прямими ропресіями большевизм не мав можливости, бо самий ще переходив критичну стадію боротьби за владу та не посідав для цього вистарчальних сил. Автім, балансуючи між вказаними суперечностями теорії і практики, між надуманими проґрамовими схемами і московським великодержавним інстинктом— він самий ще не здавав собі справи, яку конкретну позицію треба йому зайняти в національному питанні. Виявом цих хитань і була ленінська національна політика.

В плані теоретичному — вона намагалася узгіднити національні рухи з концепцією марксизму і ніби їх толерувала, декларуючи ліберальні засади самоозначення (включно аж до «відділення»...); в плані ж практичному — не хотіла допустити до розриву цих рухів із московською імперською системою, і тому їх поборювала. Сприятливу для большевизму розвязку національних проблем мала дати славнозвісна «національна формою й соціялістична змістом» політика... Звідси вийшли «українізації», «білорусизації», та інші тактичні маневри совєтської влади, при допомозі яких вона сподівалася «одомашнити» національні рухи, зробити їх регіональними та розрядити їхній, небезпечний для Москви, динамізм. З усіх цих планів нічого корисного для большевизму не вийшло! Він і тут опинився в сліпому куті. Сподіючися зробити з поневолених націй знаряддя для свойого експериментаторства, він — цього не хотячи — сам творив для них відборонні позиції.

Сталінізм зрозумів безнадійність цієї політики. Після довгих і складних «хирурґічних» операцій над теоріями большевизму, він кінець кінцем продеклярував культ «общаво атєчєства» і завернув у випробований досвідом століть форватер старого московського асиміляторства. Але було вже запізно! Засів, зроблений відродженням і боротьбою поневолених народів, дав сильні й буйні поростки, яких не вирвуть уже жадні репресії. Момент для цього червона Москва прогаяла!

В боротьбі з поневоленими націями СССР, яка з кожним роком прибирає все гостріших форм, сталінізм послуговується подвійною методою: терором і насильним накиненням цим націям впливів московської культури. При всій штучносте свойого історичного розвитку, в значній мірі «крадена» (в ній перехрещуються численні чужи впливи) і творена відірвано від власного народнього тла — ця культура проте відбила в собі московську психольоґічну стихію, зо всіма згаданими рисами її нездорової екзальтованосте, неупорядкованости, й деструктивізму. Всі ці елемента позначилися на синтезі московської культури. Звідси виходить її тяга до «кос-мічности» (або, як каже відомий московський фільософ Бердяев — «апокаліптичної настроєвости») і віра в своє особливе «месіяське» покликання. Якраз завдяки цій тенденції, як також і Грандіозній імперській системі, в якій вона розвивалася — московська культура, при всій своїй штучності й унутрішній неорганічності, все ж зуміла перетворити себе в експанзив-ний і агресивний фактор.

Всі творці московської культури відчували й розуміли її основну ідею, як ідею месіянську. На цій базі сходилися всі течії московської культурної думки, що при своїх ідеольоґічних розходженнях однаково сприймали ідею Москви, як месіянське післанництво «Третього Риму». В історичному процесі, ця ідея глибоко просякла не тільки свідомість, але й інстинкт носіїв московської культури. Клясичне сформульовання ідеологічної концепції московського культурного месіянства дав Достоєвський такими словами: «Істина одна! А значить тільки один із народів може мата справжнього Бога, хоч би інші народи мали своїх особливих богів. Всякий нарід мусить вірити, коли хоче довго жити, що в ньому і тільки в ньому зосереджується місія рятування світу; що він живе для того, щоб стояти на чолі інших народів і втягати їх до себе во єдино... Призначення московської людини безспірно всеевропейське й усесвітнє»...

Безпереривне наростання цієї месіянської тенденції з особливою силою виявилося в московській літературі й відбивається на цілому її розвиткові аж до сучасності!. Духове наставления — «Москва — Третій Рим» — просякає творчість Пушкіна, Аксакова, Тютчева, Данілєвського, Достоєвського та багатьох інших. Аксаков сформулював його таким твердженням: «Московська історія має значення всесвітньої сповіди. Вона може читатися як житіє святих (!)»... Навіть в останній передреволюційній добі, коли вже виразно відчувалося наближення кризи московської культури, і її позначав занепадницький декаданс, навіть і тоді формула Достоєвського стимулювала творчість московських письменників. Символіст Андрей Бєлий, який полонив у ті часи вже соціально розложену й духово надломану московську суспільність, голосив ув екстазі:

— «Росія, Росія, Росія,
— Месія грядучого дня!..»

Дореволюційна ґенерація московських письменників, уже опинившися в буревію революції, не переставала живитися старою ідейного спадщиною. Серед спричиненої революцією катастрофи старого укладу московської культури, відомий поет А. Блок усе ж знаходив натхнення на вірші, в яких яскраво відзеркалювалася клясична нота месіанізму. Блок відчував, що за назверхньою ломкою старих форм, внутрішня суть московської духовости та її цілеспрямованість залишаться і у большевизмі. І він не помилився!

Політика — це в значній мірі функція духового укладу даного народу та його культури. Московська цілеспрямованість культурного процесу визначила також напрямні розвитку, історіософії й суспільної думки Москви, що в політичному пляні оформилася в імперіялістичний фактор. Месіянсько-імперіялістична риса спільна для всіх фільософських і політичних напрямків московського суспільства в усіх часах — «словянофілів» і народників, бакунівців і толстовців, демократів і консерватів, лібералів і монархістів, марксистів і «євразійців». Вона незмінно виявляється в концепціях Достоєвського й Герцена, Чаадаева й Мілюкова, Лєніна, Бердяева й Керенського... Згаданий Чаадаев повчав: «Росія занадто велика й могутня, щоб провадити тільки національну політику. її завдання у світі — це політика роду людського»... Історик Ключевський (дарма, що «поступовий» ліберал) твердив: «Росія — це велика колиска, де безнастанно вовтузиться й кричить світове майбутнє»...

Нам можуть сказати: алеж усе це вже в минувшині! Годі ж думати, щоб тепер, коли історія розторощила стару імперську систему Москви й викинула її культуру на роздоріжжя кризи — отже, щоб ще й тепер її колишня спрямованість була актуальною й можливою! Та досить познайомитися з духовим і політичним наставлениям московської еміґрації, щоб переконатися, що воно залишається тим самим, як певне незмінне психопатольоґічне чи маніакальне явище. Беремо з видань представника московської еміґрації кілька сентенцій, які свідчать, що вона продовжує живитися старою духовою спадщиною. Ось вони:

— «Час Росії настане!.. Історія перед кінцем своїм не може не стати всесвітньою, точніше — всеземною... Центром землі між Заходом і Сходом буде Росія...» —

— «В світі сучасности стає все яснішим нерозривний звязок месіянського процесу з Росією...» —

— «В підсвідомості московського народу лежить незломана віра в його месіянське покликання»... —

— «Зміст месіянства . заложений у расі, що позначила себе «словом» (словяни), а в народній мові означає себе несенням хреста» (від «крестьянство», що в московській мові означає — селянство. Наша примітка). —

— «Фільософи й мислителі вловлюють світлий образ московського месіянського покликання... Поети й мистці відчувають його серцем, перетворюють його у фарби й звуки; нарід же наш здійснює повсякденний подвиг праці й віри... І недалекий час, коли справжнє обличчя московського народу засяє світові в усій своїй побідній і неповторній красі...» —

— «Місією Москви буде втягнути в себе сіма будучности, пронести його крізь війну всіх проти всіх, і дати початок новому дневі людськости...»

Подібного роду сентенцій можна навести сотки й тисячі зо сторінок московських книжок і журналів на еміґрації. І як колись, так і тепер, ця месіяністична тенденція в політичній проекції конкретизується в імперіалістичні настрої. Ось кілька характерних цитат:

— «Наша правда — це частина тої загальної для всіх істини, що заложена у великій і многогранній московській ідеї...» —

— «Грядучий день буде днем союзу народів (!) держави московської... Цей союз матиме притягаючу силу для всіх (!) — для України, Естонії, Литви, Латвії, і т. д. Підставою цієї держави буде спільна для всіх історична ідея. Це ідея месіянська, ідея вселюдська, ідея перетворення божої правди на землі. Окремі національні струмки — московський, український, грузинський, і т. д. в своїй сукупності створять океан спільної російської культури...»

Це маячіння і його хворобливі претенсійні візії характеризують наставлення цілої московської еміґрації і усіх її керівників — Бурцева й Керенського, Струве, «великих князів» Романових і Мілюкова — дарма, що виходять вони часто з цілком різних ідеольоґічних концепцій і політичних проґрам. Згадані настрої московської еміґрації є тільки функцією тих національно духових і політичних процесів, що їх переходить тепер московський большевизм В СССР.

З наростанням ворожих до большевизму настроїв у Европі — московська еміґрація зачала доводити закордонній опінії, що большевизм і совєтський уряд не мають нічого спільного з будучою, «національною Росією», яка — у відмінність до СССР стане «підставою європейського миру й порядку».... Це нещирі заяви, і в них уже навчилася орієнтуватися значна частина європейської опінії, яка через найбільш далекозорих своїх представників обґрунтовує погляд, що большевизм і Росія (без огляду на її внутрішні режими) — це тотожне явище, з однаковими прикметами деструктивизму, хаосу й хворобливих імперіялістичних тенденцій. І це глибока правда! Московська еміґрація — це однаковий по суті з большевизмом духовий продукт із однаковими національними аспіраціями — хоч і розходиться з ним у соціяльних питаннях. І ще зовсім недавно в московських еміґраційних виданнях різних політичних напрямків можна було читати такі симптоматичні заяви:

«Зараз у совєтській Росії творяться нові сили; революція, всупереч самій собі, націоналізується... В випадку війни треба захищати Росію. Невже яг еміґранти в таку хвилину опиняться в таборі ворогів і зрадників батьківщини?! Ні — всі москалі підуть обороняти Росію!»...

Текст цей наводимо з відозви московських «націоналістів-максималістів»... Або ось ще одна характерна формула того ж порядку:

— Треба згадати собі справу, що ніякої третьої революції в Росії бути не може й не повинно бути... Бо такою є вже реально існуюча совєтська революція, що стихійно-підсвідомо виправляє процес російського національно політичного розвитку. І не боротися треба з нею, а все далі її націоналізувати, національно поглиблювати, використовувати її людей для національних і наднаціональних (!) досягнень. Всі еміґраційні московські течії змагають до одної ціли — до перетворення в життя Російської Історичної Ідеї. Солідарні вони й у тому, що ця ідея повинна проектуватися на сучасну совєтську дійсність. Щож торкається шляхів до цього, то це тільки ряд варіянтів програмово-тактичного характеру...» —

І треба признати: московська еміґрація справді «має очі, щоб бачити, і вуха, щоб чути» національну еволюцію совєтського режиму. Ідеологія і політика сталінізму ввійшла в гостро підкреслену фазу московського націоналізму. В «інтернаціональній» Москві — «родіна» офіційно проголошена священною, а московський нарід «провідним народом пролетарської революції».... Навколо цієї символіки, совєтська влада творить культ обожування й галасливої національної гордости. Ґенезою цієї еволюції большевизму був по перше його згаданий нерозривний звязок з московською духовістю та її месіяністичною ідеєю, а по друге — внутрішні й зовнішні обставини, серед яких він опинився і які обумовлені банкроцтвом його первісної програмової концепції. Національна й великодержавна еволюція большевизму — це органічне явище, а роля совєтської влади в цій еволюції була спочатку скорше пасивною в тому розумінні, що вона під напором московської національної стихії не могла не відкрити шлюзів, які штучно здержували її в початковий період большевицької революції. А відкривши ці шлюзи — большевизм самий вріс у цю стихії, знайшовши в цьому властиво одиноке для себе оправдання в опінії московських мас. Є неоспоримий фактом, що коли сталінізм сьогодні ще тримається на поверхні, то насамперед завдяки своїй ролі «собірателя русских земель» і реалізатора старих ідей московського імпетялізму. А водночас ця його роля ще більше посилює до нього пенависть серед поневолених народів СССР.

Національна еволюція большевизму нерозривно звязана з сучасним духово-культурним процесом Московщини. В своїй революційній і доктринерській гарячці большевизм зпочатку одним махом розторощив стару московську культуру. Луначарським і Бухаріним було поручено будувати нову — узгіднену зо схемами марксизму... Кільканадцять років школа марксизму намагалася вихолощувати душі народів СССР — спрощуючи і нівелюючи їх пресом своєї «діялєктики». З цього нічого не вийшло. Історія знає світогляди, що органічно несумісні з життям, з його духом і красою. Большевизм саме й є одними з цих світоглядів, для яких органічний початок життя є засадничо ворожим; він не зносить його як нічна мара співу півня на світанку... В безплідних борсаннях, майже щороку міняючи свої «установки» — «пролетарська» культура остаточно опинилася у сліпому куті. .Треба було шукати з нього виходу, бо засіяний большевизмом цвіт духової примітивізації й культурного варварства розростався так буйно, що зачав лякати вже саму совєтську владу, прибираючи масштабів, незнаних навіть у півдикій Московщині. Становище режиму ускладнялося й тим, що поруч із упадком московської культури серед поневолених націй СССР відбувалися якраз протилежні процеси культурного ренесансу. Большевизм справді намагався й їх затруїти своїми впливами, але без успіхів. Вимушені в тій початковій порі на совєтській владі уступки, дали можливість національним рухам чимало скористати з непевних позицій війни. Прибираючи примусову «соціялістичну» форму назовні, вони на ділі виповнювали її національним змістом, себто робили якраз протилежне намірам і плянам ленінської національної політики: в цей період бачимо серед поневолених націй у СССР розвиток літератури, мистецтва та інших галузей культури, який посилював протимосковські тенденції, що їх відомий український поет Хвильовий символізував гаслом: «Геть від Москви — орієнтація на психологічну Европу...»

Сталінізм зрозумів загрозливе для нього значення цих національних культурних процесів, що розвивалися на тлі пореволюційного занепаду «провідної» московської культури; і об-рушився на них цілою силою свойого апарату й терору. Особливо великі жертви віднесла в цій боротьбі за свою культуру — Україна.

Але йдучи війною на національні культури, сталінізм здавав собі справу, що самим терором не заступить прогалини — витвореної революцією в культурній ділянці. Самого ҐПУ для задоволення культурних потреб народів СССР було ще замало! І так після довгої «самокритичної» метушні та гістеричних спорів у керівних совєтських колах — прийшло до відвороту большевизму й на «культурному» фронті. Як усякий відворот, так і цей був спрямований виразно назад, дарма, що совєтські «культурники» намагалися маскувати цей факт безпомічною теоретичною балаканиною...

Первісна революційна концепція «соціалістичної» культури збанкротувала! В Москві було рішено вернути до «істоков» (джерел) старої московської культури, яку перед цим большевизм виклинав, як орґанічно чужу й ворожу пролетарському суспільству... «Дворянськіє» письменники, мистці й композитори дістали від Сталіна амнестію, і на їх творчості мусить тепер учитися «рабоче-крестьянская» Росія. Так зв. культурне будівництво в СССР ще характеризують різні шукання. Цей процес ще не можна вважати вповні закінченим, Але вже тепер в' ньому цілком ясно бачимо старі тенденції, що в пляні духовому оформлюються в клясичний московський месіянізм, а в політичному — в імперіалізм. Скажемо більше — при сталінізмі месіянізм московської культури стає ще більше «напористим» і аґресивним, ніж це було в часах Достоєвських. Це виразно виявляється в її новому посиленому наступі на поневолені народи СССР; в наступі, що для советської влади обумовляється політичною рацією збереження російської імперії — спадкоємцем і оборонцем якої вона вже не вагається відкрито себе деклярувати...

Чи націоналізація большевизму означає, що він перестав бути фактором ідейного й соціяльно-політичного деструктивізму в інтернаціональному масштабі? Думати так було би великою помилкою! Ми вже бачили,'що в історичній ретроспективі московський імперіялізм завжди шукав опертя на месіяністичних концепціях, які, міняючи форми, незмінно зберігали свій основний характер і цілеспрямованість. Для сучасного московського імперіалізму цією месіанською концепцією став большевизм, що переломив свої первісні теорії через призму московської духовости, психольоґії та історії, традиції. І це тим більше посилюватиме його гони й «космічні» аспірації. На це твердження можна завважити, що в нього забракне для цього сил. Але як большевизм і не думає з кимось мірятися в лицарському двобою! Один закордонний ґенерал у розмові з Лєніном, саркастично спитав, якими арміями сподіється большевизм здобути перемогу над світом. Ленін відповів з усмішкою: «вашими ж, ґенерале, вашими»... В цій відповіді — ціла концепція совєтської політики! її наслідки слідні з наступних цифер.

Журнал «Л’Еспуар де Франс» дав не так давно документальний нарис розкладової акції червоної Москви закордоном. Виявляється, що за 20 років большевики спричинили 10 воєн і 10 революцій. 10 воєн це: Фінляндія (1918), Латвія (1918—19), Естонія (1918—19), Литва (1918), Польща (1920), Україна (1917—20), Грузія (1921), Китай (1925—31), Еспанія (1936—39), Фінляндія (1939—40); 10 революцій — це: Фінляндія (1918), Німеччина (1918—19), Баварія (1919), Мадярщина (1919), Грузія (1921), Мексико (1929), Китай і Туркестан (1925—31), Монґолія (1934), Еспанія (1934 і 1936). За цей час большевики викликали революційні зриви в 19 країнах Европи, в 10 країнах Азії, в 10 країнах Америки й в 2 країнах Африки. З 1917. р. Москва спровокувала в світі 97 більших заворушень… Багатомовні цифри!

Свої руїнницькі завдання большевизм намагатиметься реалізувати різними методами. Ми переконані, що на випадок війни в Европі, Москва до певного часу за всяку ціну уникатиме прямого удару з поважними зовнішніми силами. Вона намагатиметься нападати на слабших, використовуватиме чужі перемоги й поразки, підбурюватиме в усіх країнах у свою користь темний людський мотлох, і тд. Все це робитиме большевизм з одною основною метою: у сприятливий момент кинути під прапорами сталінізму на знесилений і скривавлений Захід московські орди під гаслом: «дайош Европу!»

Віримо, що варварському, безграмотному московському большевизмові не зломати творчого й культурного Окциденту. Але ліквідація заподіяних його деструктивізмом нещасть може коштувати людству ще багатьох зусиль і крови! Чи не час Европі над цим поважно застановитися? Свою послідовність в політиці, старий Рим засвідчив колись у формулі, що стала клясичною: «Цетерум цензео Картаґінем делєндам ессе». Ми також не перестанемо твердити: «Московський імперіялізм і московський большевизм мусять бути знищені!

сторінка

Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Чехії.


  • Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона була вперше опублікована в Чехії і станом на 1 січня 1996 (дата URAA) перебувала у суспільному надбанні в Чехії
  • Термін дії авторських прав на цей твір у Чехії закінчився до 1 січня 2012 року, оскільки авторське право у Чехії закінчується 70 років після смерті автора.
  • Автор помер у 1941 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 75 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.