Старий образ

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Старий образ (1921
Клим Поліщук
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

СТАРИЙ ОБРАЗ.

(Із записної книжки).

В повітрі бреніло… Наближалася весна… Щось огнепекуче трівожило мою душу і непокоїло серце… Захоплення боротьбою з „ворогами народа“ мало по малу стало змінятися байдужістю до всього окружаючого, окрім того, що так владно бреніло в повітрі… Міські вулиці були заплямовані свіжою людською кровю, а на пішоходах валялися страшно знівечені трупи. Життя з дня на день унеможливлювалось, а мирні мешканці дичавіли і нагадували собою запеклих ворогів всього прекрасного, пориваючого, ідейного.

Поховавшись в льохи від руйнуючих знарядів, що летіли з поля, вони жили страшними переказами й легендами про боротьбу, що шаленіла на вулицях міста і з якимсь розпачем проклинали небо й землю.

Щось огидне і нікчемне світило в їх великих переляканих очах і, дивлючись на їх злобно-звірячий жах, хотілося втікти кудись далеко-далеко, де не булоб чутно їх нудних нарікань, де не булоб видно їх безглуздо-переляканих очей, в яких так отверто блискали вогники затаєної злоби.

На світанку одного дня я помірно-повільним кроком обходив калюжі крови і старався вийти із зачарованого кола злоби й руіни. На розі двох великих вулиць я мусів якийсь час затриматись, бо тут хтось когось „приканчивал“, а тому й я мусів „виявити“ свою „зненависть до того, що лежав в крови, чим усунув від себе можливість якогось підозріння і щасливо вибрався за місто.

Рівною биндою тяглась в далекі ліси біла брукована дорога, а над нею голосними дзвіночками дзеленьчали співи весняних жайворонків. На полях виднілися сірі шинелі, які спішилися кудись втікти і заховатися. Дивлячись на них, на мою думку приходили слова першого універсалу — „Од нині самі будемо творити своє життя“…

Творили… Бігцем бігли кудись, а куди, то й самі не знали… Жах боротьби великого міста розпливався скрізь і всюди. Кожна людина втратила певність свого життя і старалася бути сама собою, або як вівці перед бурею, стикалися в оден табун і тоді їх поодинокий жах зливався в одну пляму і творив лице часу.

В придорожних канавах лежали трупи селян. Скрівавлені, роздягнені й роззуті спокійно лежали собі й своїм видом викликали в моїй душі спомини крівавих піль минулої війни. Та сама невимовна туга в мертвих очах убитих, та сама упертість в їх великих пальцях на босих ногах. Не через що саме я й досі не можу спокійно дивитись на великі пальці на своїх ногах, але знаю добре, що пальці селянських трупів вражали мене більш, ніж їх непорушно мертві очі…

Співи весняних жайворонків стали стихати. Полями котилося вохке смеркання і десь далеко чулися дріжучі звуки гарматної стрілянини, до якої, здавалося, чуйно прислухалася темно-синя смуга соснових лісів, що простяглися на далекім небосхилі.

Наздогнав мене якийсь вершник на сивому коні. Подивився в моє лице пильно-пильно і раптом вдарив свого коня обцасами під боки, вихром полетів назад.

Здивований поведінкою невідомого вершника, я зупинився і спогадав, що час десь шукати якогось притулку на ніч.

*  *  *
Було вже цілком темно, коли я зайшов в одну хату, що стояла над самою дорогою. Господар хати, високий, сухорлявий, з чорною бородою і суворим лицем дядько, стрінув мене не дуже-то привітно: „Лазять тут всякі лежибоки… піт і кров смоктали, а тепер втікають“…

Образа гарячим окропом бризнула в моє лице, але я постарався стримати себе і спокійно сказав:

— Ви помиляєтесь, коли думаєте, що я той, що піт і кров… я такий самий, як і ви, звичайний собі селянин.

Господар одступив од мене на два кроки назад, змірив мене своїм допитливим поглядом і промимрив щось незрозуміле.

Бачучи таке відношення господаря, я вже хотів йти з хати, але на самому порозі він мене затримав:

— Кудиж ви в таку ніч? Скрізь трупи… Слава Богу, миж ще христіяне!.. Лишайтесь краще…

Я мовчки повернувся, сів на лаву і став оглядати хату. Хата простора і чиста, як-то буває в заможнійших господарів. Розділялась вона на дві половини: кухня і „чиста“ хата, де стояв стіл, ліжко замість пола, велика шафа з шклянними дверцями, крізь які виднілися красно розмальовані полумиски й миски.

Страшна втома давала себе почувати і я хотів скорше, лягти і спочити. Скинувши своє пальто, я став примощуватись на лаві, але господар сказав:

— Ні, краще й не лягайте тут… Хата над самою дорогою, то в кожну хвилину можуть зайти ті, від кого ви втікаєте.

— Та я ні від кого не втікаю… Йду собі по своїй власній справі — відповів я.

— То ваше діло. Але я мушу вас десь заховати на ніч, бо тоді мені небезпека… Йдіть краще за мною в другу хату через сіни і там ляжете спокійно спочивати.

Не знаю, чого саме я згадав чудного вершника що наздогнав мене в полі і мені показалося, що між там вершником і цим господарем єсть щось спільне. Декілька хвилин я вагався, не знаючи як бути, а далі встав і пішов за ним.

Тримаючи в руках свічку, він завів мене в якусь не-то хату, не-то комору і сказав:

— Можете лягати на тапчані під грубкою, та не забудьте погасити ліхтарню. Спіть спокійно до самого ранку, а зараз я вас замкну на замок, щоб не було ніяких підозрінь.

Я ще не встиг й слова сказати, як він бахнув дверми і я почув, як забрязчав замок на дверях. Підбігши до дверей, я закричав:

— Господарю! Меніж треба рано вставати!

— Добре, добре! — почувся придушений голос господаря.

Лишившись сам, я став оглядати помешкання. Це була комора з одним маленьким вікном і такоюж грубкою, коло якої стояла старенька канапка і столик.

Далі попід стінами стояло дві кованих залізом скрині і одна порожня бодня, за якою стояв притиснутий до стіни великий, старий, деревляний образ якогось невідомого святого. По своїй звичці я зацікавлено став його оглядати, але коли я хотів його витягти ближче до світла, то він, як прикований, навіть і не порушився з місця. Тоді я взяв ліхтарню і, поставивши її на підлогу, став одсовувати бодню, думаючи, що то вона так притиснула його до стіни. Одсунувши на бік порожню бодню, я знов взявся за образ, але він однаково не подався. Присвічуючи ліхтарнею навколо його, я побачив, що він був наче припасований до стіни, що знов пригадало мені чудного вершника в полі і чудну поведінку господаря.

Далі, махнувши на всю руку, я підкотив на своє місце бодню, взяв ліхтарню і пішов до канапи з певним наміром заснути.

Ліг і заснув міцним кошмарним сном. Снилося мені, що хтось приїхав і будить господаря. Господар начеб-то й чує, як той стукає в двері і в вікна, але мовчить і не обзивається. Потім той, що приїхав, став голосно лаятись і кричати, щоб господар сказав йому, кого він заховав у своїй коморі. Господар не обзивався.. Тоді під хатою щось застугонило і стало товктися в стіну, де стояв старий образ невідомого святого. Спочатку стіна не піддавалася, а потім стала тріщати і частина її, разом з образом, помалу стала відсувати бодню. Бодня перехилилася й упала на бік, а образ якось подався вперед і відділився від стіни, і в стіні зявилась чорна діра, з якої показалися дві пари скрівавлених мертвих ніг, великі пальці, кінці яких були чорні і розпухлі. Ці ноги, чим далі, тим більше висувалися вперед і витягалися до мене. Холодний піт заливав моє чоло, чуприна наїжилась від страху, несвоїм голосом я став кричати і прокинувся…

Було тихо. В малесеньке віконце світив щербатий місяць, а десь далеко співали півні. Тіло моє наче задубіло так, що я насилу міг підвестися, щоб засвітити ліхтарню. Засвітивши ліхтарню, я закурив цигарку і, дивлячись на темне лице невідомого святого, що зазирав зза бодні, чогось замислився…

Легенькими синіми пасмами стелився навколо мене тютюновий дим, тихо потріскувала в ліхтарні свічка, а я сидів і чекав ранку. Зненацька мої думи порушились якимсь трівожним звуком.

Прислухавшись, я почув якийсь шепіт в сінях. Шепталося двоє:

— Чуєш? Я тобі кажу покинь цього! — шептав оден жіночий голос.

— Йди геть! Сам знаю що роблю! — шепче другий, мужеський голос.

Я напружено починаю прислухатися і цигарка випадає з моїх рук.

— Кровопивець — шепче знов перший голос.

— Геть! — гиркнуло на всі сіни і на мить все затихло.

Тихо брязкнула клямка і хтось взявся за замок.

Я схопився і кинувся до маленького віконця. В одну хвилину висадив його кулаками і, вискочивши на подвіря, кинувся втікати в мовчазні поля. Памятаю, що я біг на схід, бо перед мною весь час миготіла світова зірниця.

Опамятався лише тоді, як вранішний мороз став надто кусати за вуха і за руки. Зупинився на хвильку спочити і пригадав, що я забув там своє пальто, а в пальто всі гроші, за які я сподівався добратися до свого села.

Знесилений і голодний я присів на польову межу і, слухаючи ранкової пісні жайворонків, дивився як сходить сонце…

*  *  *

Приблизно через місяць я знов був на тій самій дорозі. З оновленими надіями вертався на своє старе місце в жорстоке місто. Навколо буяла весна, джувалась краса землі, тихо стелився спокій на просторі поля. Мало-по-малу починалося заспокоєння і чорні борозни дбайливо розчісувались боронами. Перша весна вільної праці бреніла тисячеструнною мельодією і окриляла селянські душі сміливим летом віковічних надій на вічну згоду на своїй землі.

По обидва боки дороги дріжав гомін хліборобських голосів. Поскидавши свої теплі чумарки, в одних білих сорочках рішучим кроком вони ступали по борозні і, розсіваючи по чорній ріллі яре зерно, весело гомоніли між собою.

Мої трівоги зникли разом з туманами і з тихою радістю в душі я наближався до міста.

Поруч мене на возі сиділи два мої товариші, які так само, як і я, цілий місяць митарствували по волинських дорогах та поліських багнищах.

Минуле здавалося кошмарним сном, не більше.

На вісімнайцятій версті від міста я звернув увагу на руїни погорілої хатини, з якої лишився оден високий димар та напіврозвалені стіни. Блиснула думка — спогад про ту ніч, яку я так трівожно провів під непривітливою кришею придорожньої хати. Зацікавлено став оглядати місцевість і пригадав, що це й єсть та сама хата, де я провів таку трівожну ніч.

По другий бік дороги селянин скородив поле. Зупинивши воза, я спитався його:

— Ви не знаєте, від чого згоріла ця хата?

— З ласки божої згоріла вона — відповів він.

— Як то так?

— А так! Конокрад і розбійник жив там. Притворявся чесним і богомільним…

Навіть хату собі зробив з одним віконцем для молитви, але не помогло нічого… Попався…

— Як же це сталося? — знов спитався я.

— Цілком випадково, — відповів селянин. — Заїхав якийсь чорний гайдамака на ніч, але не встиг він ще й заснути добре, як господар напався на нього з ножем і хотів убити. Гайдамака був здоровий чоловік і зумів якось втекти. Але, вирвавшись з розбишацьких рук, він не подарував свого і через два дні наскочив сюди цілий загін. Господар десь втік, але його жінка мусіла за все розплатитись. Як стали її плянкувати на всі боки, так вона про все розказала… Сказала навіть про старий образ, що стояв в маленькій хаті…

— Який образ? — вирвалось з моїх грудей здивоване запитання. — Може той, що стояв в маленькій хаті за порожньою боднею?

— Егеж, той самий!.. А ви звідки знаєте? — спитався селянин.

— Приходилось чути, — сказав я.

— Гм… так той образ був щільно припасований до стіни і закривав хід до потайного льоху, де було знайдено аж два голі трупи.

Холодні мурашки полізли по моїх плечах і в голові майнула думка:

— Виходить так, що я не дарма тікав тоді… Душа сама небезпеку чула і своєчасно пробудила тіло, щоб воно могло врятувати своє життя.

Попрощавшись з селянином, ми поїхали далі. Підїзжаючи вже до міста, я розповів про свою пригоду товаришам, які їхали зі мною, але вони відмовлялися мені вірити на тій підставі, що я „вообще сочинитель“…

Можливо, що через де-який час я й сам не буду йняти віри, що так було справді, але тепер спомини з моїх митарств ще досить свіжі.

1919. 25/II, м. Київ.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Україні.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1924 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Україні закінчився до 1 січня 2001 року, коли почала діяти нова редакція закону України про авторські й суміжні права, що збільшила термін дії копірайту з 50 до 70 років.
  • Автор помер у 1937 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.