Червоне марево (збірка)/На волі
| ◀ Старий образ | Червоне марево На волі |
«Отаманша Соколовська» ▶ |
|
НА ВОЛІ.
(Із записної книжки).
… Ціла ніч прискореної ходи від міста. Лишилися далеко чорні димарі заводів, золочені маківки церков, розтоплені сонцем асфальтові пішеходи й засмічені недокурками мармурові східці знайомих мені інституцій. Йду самотою, полями. Навколо золоті жита. З насолодою вдихаю тонко-лоскотливий аромат розквітлих волошок і кукілю. Зачаровано дивлюся в степову безмежність ранішнього марева і не хочеться згадувати остогидлого міста. Через те, що опинився на волі — почуваю себе страшно задоволеним. Думка, що можу вільно виявляти настрої своєї душі, надає мені шаленої енерґії. Знаю добре: тут мені ніхто не скаже, що я не гаразд вихований, або дикий… Так, тут справжня воля і простір широкий…
Розхрістую груди, скидаю капелюха і затягаю „марсілєзу“. Голос лине між полиновими кущами і мені стає ніяково за його антимузичність. — Ні, тут, як видно, марсілєза зайва!..
Перестаю співати і дивлюсь на сонце, як воно сходить і світить. Прислухаюся до тихого шепоту спілого колосся і відчуваю, як в мою душу приходить спокій, а разом з ним і утома безсонної ночі. Сідаю на межу і ловлю себе на думці: — Дивно, чому ніде не дзвенять коси, як самі жнива?!..
Лягаю. Під кущик жовтоголових ромашок кладу голову. Дивлюся в блакитну глибінь і згадую далеких Залізняка й Ґонту. — Невже вони там, високо, над сонцем?..
Подобаються мені героїчні натури. Постійно захоплююсь ними і на самоті марю лицарськими справами. І все це через те, що маю романтичну душу, яка прагне казкового щастя й вишукує чудних пригод. Не що инше, як тільки жадання моєї душі вивело мене з міста й провадить невідомими дорогами до невідомої мети…
Джебонять і крутяться цілими роями настирливі комарі. Гудуть басами, як дяки, жовті полуденники. Десь близько підподвомкають перепілки. Стрікочуть коники-стрибунці.
Запалюю цигарку. Синій дим вється ніжними пасмами, стелиться по межі, плазує поміж житніми стеблами й сизою наміткою обгортає кущ жовтоголових ромашок.
Мені цілком добре…
…Залізо. Бетон. Асфальт. Мотоціклі. Бульвари. Стомлені віти на столітніх липах. Жовтий пісок на доріжках. Спека. Байдужність. Туга.
На гарячій лавочці милої жду. Скучно. Замурзаний хлопчина продає радянські газети і пропонує хлібний квас. Стараюся не дивитись на нього, але дарма…
Мою ліву руку обтяжує важка тека з паперами. Іритуюся, — чому довго не приходить? Нервово кусаю губи і даю собі слово „поставитись гордо“…
Повз мене проходять обшарпані старці й озброєні жовніри. Засмалені, набряклі, тупі й непорушні лиця не виявляють жадної думки. Иноді якінебудь спраглі вуста звернуться до замурзаного хлопчини і скажуть: — „Дай!“… Тоді, не поспішаючись, припадають до брудної шклянки, заплющують очі і починають пити… Пють жадібно, але з смаком і з великою насолодою…
Мені стає чогось ніяково, коли я дивлюсь на їх згагу, але сиджу і чекаю милої. Щоб скоротити час нудного чекання, беру число радянської газети і починаю читати про побідний хід червоних військ, про ґрандіозні завойовання червоної революції і величність червоного терору…Прочитавши майже все, що містили в собі дві сторінки газети, я дарма чекав на свою любку. Метким кроком задріботів маленький, присадкуватий, чорнявий чоловічок. Став проти мене й задивився. Його маленькі, сірі, злодійкуваті оченята нишпорили по моїй постаті. Мене брала нетерплячка й трівожило передчуття недоброго.
— Ви шпик блакитної армії? — спитався він мене.
— Я чекаю любки. — відповів я, удаючи байдужого.
— Як?.. На бульварі?.. В таку спеку?..
— Так!.. На бульварі… і в таку спеку…
— Тоді я мушу арештувати вас…
Настала хвилина напружених думок і чекання. Легко, як лісова сарна, підійшла якась незнайома, густо нафарбована женщина. Простягла до мене обидві руки:
— Що, заскучив?.. Сьогодня мала такі поважні справи… Загаялась… Вибачай…
Здивовано дивлюся на неї. Встаю й не знаю, що казати, як бути. Маленький чоловічок затримує:
— Справа не скінчена…
Нафарбована женщина приспішила:
— Ходім звідсіль. Ходім в сад. Йому я дам червону рожу і він заспокоїться…
Маленький чоловічок вкладає в рот два пальці й починає пронизливо свистати. На голосний свист відгукнулося безліч свистів, що мене аж лихоманка струснула. Вмить зявилися якісь озброєні люде й утворили коло навколо. Нафарбована жінка виняла з своїх кіс червону рожу й простягла чоловічкови:
— Візьміть! Це для вас, а він для мене… Розумієте?..
Той взяв рожу. Причепив до свого кашкета й засміявся:
— І ще одно придбання! Йдіть собі… Я пожартував тільки…
— Оце вже й кінець всій справі — говорила до мене нафарбована жінка, коли юрба озброєних людей стала трохи розходитися. Хтось оден, як видно, незадоволений таким кінцем справи, кинув шипуче й злобне слово:
— Його під стінку, а її на ліжко требаб!..
Нафарбована жінка, схилившись на моє плече, таємничим шепотом казала:
— Я таким завжди даю по червоній рожі… вони люблять червоний колір… От і тебе визволила ним, а тільки ти не думай, що ти мені потрібний… Я не повія яканебудь, навіть не жінка… Я та мара, що по житах розпатланою приблудою блукає…
— Хіба?.. Хіба ти не жінка? — тихо питався я її.
— На жаль, я сама справжня мара, бо люблю кров і сльози… От поплач трохи, а я послухаю…
Чую, як страшно стислося серце, як гострий біль пронизав груди. Намагаюся стриматись, але горло стискається спазмами незрозумілої гіркости і я починаю ревно ридати… Ридаю й не втираю сліз, бо відчуваю, що проклята мара не дасть мені заспокоїтись. Жах і роспач охоплюють мою душу і я, напруживши всі свої сили, починаю кудись бігти і… чую шепіт спілого колося…
Дивлюся: золоті жита навколо, блакить і сонце вгорі. Вражений чудним сном, встаю на ноги й пригадую, що подорожую до рідного села.
Несподіваний гомін людських голосів почувся десь з боку шляху. Зацікавлено прислухаюся. Говорять про косовицю й посуху. Беру свого капелюха, витираю ним спітніле чоло і йду на гомін.
Широкий битий шлях. Верстові стовпи сумують. Ніде нікого. Замислився: — куди йти?.. Спека дихає палом згаги. Йти не охота. — Чи не краще буде вернутися на свою межу й заждати вечірньої прохолоди?..
— Гей, куди ти?!..
Зупиняюся. З канави вилізло двоє: оден високий, стрункий, молодий парубок, а другий — присадкуватий, товстий, рижебородий дядько. Обидва в синіх чуларках, сірих шапках, постолах, з патронташами на плечах і з рушницями в руках, — справляли рішуче вражіння.Я перший підійшов до них:
— Слава Богу! — привітався.
— Умгу!.. — пустили звук.
Цікаво оглядали мою постать і мовчали.
— З міста? — спитався парубок.
— Так! — відповів я.
— Від комунії? — допитувався далі.
— Ні! — сказав я і в свою чергу запитався: — Чи не знаєте часом, кудою тут до Чорного Яру?
Рижебородий дядько нахмурив брови:
— Там штаб блакитної армії… Туди ніяк не можна…
Сказав і відвернувся. Сплюнув… Засунув руку в кишеню і витяг заялозеного кисета.
— Куриш? — спитався.
— Курю! — сказав я.
— Може твій тютюн кращий?..
— Нічого собі… Попробуйте…
Дістав свої цигарки і запропонував обом. Закурили і стали щось думати. Щось, як видно було по зморшках на чолі, глибоко думали. Щоб порушити мовчанку, починаю розмову:
— А чому досі не жнуть і не косять?..
Мовчанка.
— Тож давно пора вже! — тягну далі.
Гірка ухмілка.
— Скоро висипатись стане, як стоятиме так!
Глибоке зітхання.
Враз парубок сердито шпурнув цигарку, вирівнявся і сказав:
— От ти, що тільки з міста, чи не знаєш ти якунебудь сістему?.. Чи знаєш ти, що нам сістема потрібна, а не жнива?..
— Яка сістема? — спитався я нерішучо, маючи на думці, що мене таким чином хочуть про щось випитати.
— Все одно, яканебудь, аби лише була! Бач, тут справа стоїть так, що сістема необхідна. От і жовта, і блакитна, і червона, і чорна армії свою сістему мають, а тільки в нас нічого… — захвилювався парубок.
Лице рижебородого дядька стислося в хижу грудочку, а очі блиснули обуренням:— Так, можна сказати, всіх дармоїдів годували, а зараз хоч ти що хоч роби… Лишилися самі одні, та ще й без усякої сістеми…
— А хто ви такі? — спитався я обережно.
— Ми?.. Та ми той… ми самі собі… З отаманом Мудриком… — сказав рижебородий.
Парубок чудно кашельнув і він замовк. Подивилися оден другому в вічі. Приступили близче до мене.
— Показуй, що маєш! — несподівано крикнув парубок і наставив на мене пістоля.
— Показуй! — загаласував і рижебородий.
Я покірно підняв руки:
— Шукайте, люде добрі!..
Стали шукати. Роздягли до білизни. Обшукали кожний рубчик, кожну латочку і нарешті сказали:
— Одягайся! Заведем тебе до отамана!..
— Для чого?.. Нащо я там здався?.. — пробував сперечатися.
— Не твоє діло! — сказали.
Пять годин не спочиваючи йдемо, аж піт пробірає. Скоро полудне. Сонце просто катує. Мої провожаті поскидали чумарки і шапки, але це мало що помагає. Раз у раз нарікають на свою „собачу долю“, а я стараюся зміркувати, що за людина їх отаман?
Ці простякуваті шукачі „сістеми“ надзвичайно зацікавили мене. Разів два пробував розпочати розмову, але нічого не виходило. Кожний раз, як тільки я звертався до них з якимнебудь запитанням, вони одно казали: — „Скоро все взнаєш… От почекай-но трохи!“
Звернули з битого шляху і стали йти межами. В житах чулися людські голоси, але самих людей не було видно. Пройшовши так двоє-троє гін, ми вийшли в ярок, де росла отава і паслися стреножені коні. Старенький дідусь, з білою бородою і червоними заплаканими очима, сидів і доглядав коней. Побачивши нас, він устав, зігнув над очима долоню і став приглядатися.
— Що, спіймали? — спитався моїх провожатих.
— Так! У житі! — відповіли.
— Комунія, чи що?— Ні, сістема!
— А-а-а!.. Ну, так ведіть, ведіть!.. — поважно промовив дідусь.
— Добре!..
Тільки з яру, як і село. З далеку воно здавалося зеленим гаєм, тільки церковця, як голубка ніжна біліла. Під самим коловоротом цвинтар з деревляними похилими хрестами.
— Скільки тут наших лежить! — зітхнули провожаті.
— Хіба? — сказав я.
— О, чимало!.. Тож скільки вже воюєм!..
В коловороті стрінув нас вартовий з рушницею, взяв „на поготову“ рушницю і сказав:
— Пропуск?
— Швайка! — відповів рижебородий.
— Йдіть!
Йдемо вузенькою вулицею. По обидва боки маленькі, біленькі, чепурненькі хатки. Вікна обведені синьою, зеленою і червоною фарбою. Пахне розквітлими маками, огірками, свіжим сіном і ще чимсь, чого не можна було пригадати… На подвірях маленькі півники тріпочуть крильцями й на всю горлянку витягають безконечне „кукуріку“…
Серед села церковця. Маленька. Всього в одну баню. Помальована жовтим і білим. Видно, давно малювалася, бо фарби зблідли й зробилися спільно-сірими. Проти церкви високий, старий, скрипучий крук. Зеленіють мохом низенькі цямрини. Чорніє довге корито. Поруч корита блищить калюжа, а в ній тріпочеться пара підскубаних гусей. Високо підтикана молодиця, з повним відром, поспішаючись переходить нам дорогу.
— Дайте води! — просить парубок.
Молодиця зупиняється:
— Пийте!
Мої провожаті нахиляються до відра і довго смаковито смокчуть.
— Десь ціле море випив би! Така спека! — каже рижебородий.
— Еге, еге! Спека, не дай Господи! — доповідає молодиця.— А отаман де, на старім місці, в Миколайчихи? — питає парубок.
— Там, там! — каже молодиця.
Поворот за церкву. Маленький провулочок до обійстя. Нові ворота. Тільки-що відчинили фіртку, як під ноги кинувся рябий, вїдливий собака. З сінних дверей показалася чубата голова:
— До отамана?
— Так! — відповіли провожаті.
В сінях стояло двоє ліжок з подушками. На одному сиділа старенька бабуся і журно похитувала головою:
— Знову привели… — і доки їх водитимуть, Боже!
Мої провожаті залишили мене в сінях, а самі пішли до отамана.
— Тільки не думай втікати, бо тоді гірко тобі буде! — сказали до мене.
В хаті чувся глухий гомін. Мої провожаті гаряче щось розповідали, хтось їх розпитувався, а ще хтось весело сміявся. Нарешті двері в сіни прочинились і показалась голова рижебородого дядька.
— Ну, до пана отамана! — сказав.
Вікна в хаті позавішувано скатертями. Півтемно. Коло стола сидять якісь люде і мовчать. З острахом завважую, що в мене починають чогось тремтіти ноги і робиться сухо в роті. Виникає думка, що зараз мусить щось статися, але що саме?..
Від стола підвелася висока постать. Огрядна, але сутуловата, з зеленим лицем, в окулярах і з „анґлійським“ проділом на голові.
— З вами говорить отаман Мудрик. Хто ви і куди йдете? — промовила до мене постать.
— З міста на село йду, — відповів я.
— Яке село?
— Своє. Чорний Яр…
— Ого!.. — сказав отаман.
Подумав трохи. Потер рукою чоло. Повернувся до тих, що коло стола:
— Відслоніть вікно!..
Смуга соняшного світла блиснула в хату і освітила ряд старих образів, зеленого мисника з поливаною посудою і ряд засмалених сонцем юнацьких лиць. Грізний отаман Мудрик видається мені страшно знайомим. Неначе десь бачив його. Став пригадувати, але нічого не пригадувалося.
— Вибачайте, пане отамане, я вже вас десь бачив! — сказав я.
— Можливо! Мене скрізь знають! — авторитетно заявив він.
— Ви учитель?
— Був колись!
— На вчительських зїздах бували!
— Минулого року на педаґоґічному. Демонстрував свого словника незрозумілих слів.
Я пригадав історію одного безграмотного словника, який в оден час став модним майже у всіх державних інституціях і якого не визнавав ніоден фільольоґ. Прозвище автора того словника було мені досить відоме, але воно не мало нічого спільного з прозвищем пана отамана.
— А словник ви склали під псевдонімом! — спитався я.
— Я потім скажу, а зараз мені потрібно знати, як ваше прозвище? Хто знає, може ви шпик якийнебудь?! — одрубав він.
— Я подібний до вас скрибопер. Між нами лишень та ріжниця, що ви пан отаман, а я подорожній. Моє прозвіще саме звичайне і нецікаве.
— А всеж таки мені цього мало…
Я назвався.
— Ось воно що! — скрикнув він. — Тепер я не пущу вас від себе. Ви знадобитесь для діла…
— Алеж мені необхідно бути в дома! — пробував я протестувати.
— Нічого, нічого!.. — Яка там тепер дома?.. Де крак — козак, а де байрак — сто козаків… Скидайте свою піджачину та сідайте. Зараз самогоночки принесуть, закусочки подадуть, а спочити в клуні можете…
Компанія юнаків, що весь час напружено стежила за нашою розмовою, діждавшись такої розвязки, знов розпочала свою розмову.
— Вона, дарма що жидівка, але краща любої польської панянки. Одні брови чого варті, а очі!.. — говорив вугроватий, з темними очима хлопець до свого блідолицього, анемічного сусіда. — Зловив я її, знаєш, серед вулиці, та й того… Вирвалась і втекла, окаянна…
— А хіба тобі так хочеться її мати? — спитався блідолицій.
— І не питайся! — майже крикнув вугроватий. — Звичайно!..
— Тоді в ночі…
— А цеї ночі на залізницю йдем…
— Годі! — різко кинув отаман. — Як не соромно вам?.. Кличте Стецька, нехай дає обідати, бо до вечера не далеко, а діла ще багато…
Вугроватий схопився:
— Слухаю, пане отамане!
— Оце, як бачите, весь мій штаб! — всміхнувся до мене отаман.
В сінях запахло смачним борщем і в хату війшов козак з казаном в руках. Отаманський штаб став розсідатися коло стола.
По обіді всі стали готуватися до походу. Оглядали рушниці, ділилися набоями, перезувалися і взагалі наводили собі порядок. А коли сонце стало хилитися на захід, отаман дав розказ збіратися в дорогу.
— Ви залишаєтесь тут, — звернувся він до мене. — Маєте написати де-кілька відозв до населення, з яких булоб видно, за що ми кров проливаєм…
— Сказати по правді, я тут нічого не розумію! Як я можу писати те, чого сам не знаю?
— Нічого. Зараз я вам скажу. Перше: Ми воюєм за мужицьке право. Друге: не визнаєм влади міста, а тому не даєм йому хліба. Третє: стоїмо в опозиції до білих і думаєм установити звязок з блакитними. Четверте: земля і воля тільки тому, хто бореться за це. Такі, приблизно, основні наші вимоги. Тепер нам необхідно широко оповістити населення, щоб воно ставало до зброї, але на це не вистарчає в нас змоги. На днях ми маємо взяти місто Решетилівку, де є друкарня, яка зможе все це видрукувати. Отже, я даю вам в помічники свого писаря і ви робіть, що я кажу.Вугроватий, з темними очима хлопець підійшов до мене:
— Так, я вам буду помагати. Справді потрібна якась сістема.
Отаман одягся в темно-синій жупан, сіру шапку з червоним рукавцем, вчепив до пояса шаблю і вже в дверях озирнувся:
— Ви, звичайно, над писарем старший. Заставляйте його, якщо він лінуватиметься. А самі, якщо цікавитесь, можете побачите моє військо і послухати моєї промови.
Коло воріт стояли осідлані коні. Старенький дідусь, якого я бачив коло коней в ярочку, поважно підвів отаманови коня і той, усівшись на сідло, підтюпцем поїхав до церкви. Слідом за ним поїхав і його штаб.
— Ходім. Побачите. — промовив вугроватий.
Проти церкви розташувалося рядами до ста чоловіка кінноти і до півтисячки піхотинців. Одягнуті в ріжновидну й ріжнобарвну одежу, вони справляли вражіння робітників з цукрових плянтацій. Ріжниця була лишень та, що замість сап та заступів тримали на плечах рушниці.
— Доброго здоровля, хлопці! — привітався отаман.
— Здоровля зичим, пане отамане! — відповіли нарізно.
— Чи всі живі й здорові?
— Всі, пане отамане!
Отаман обїхав ряди свого війська, оглянув зброю, всміхнувся і сказав:
— Може послухаєте казки, так я розкажу?
— Просимо!.. Просимо!.. — загуло в рядах.
Отаман одїхав де-кілька кроків назад. Став лицем до свого війська і почав свою промову-казку:
„Жив був такий Іван. Як вмірав його дбайливий батько, то залишив йому багато всякого добра. Іван жив собі так, як припало. Надбане батьком добро тліло в коморах, або розтягалося сусідами, але це Івана мало що турбувало. Люде на нього не звертали ніякої уваги і він навіть сам гаразд не знав — господар він, чи так собі щось… Але одного разу прийшло йому на думку заставити людей звернути на себе увагу. Спродав він чимало батьківського добра і справив собі з самого щирого золота не то корону, не то колпака. Було якесь урочисте свято. Він взяв собі свого золотого колпака і пішов до церкви. Йде собі гордо, а сам такий нужденний, обірваний, непоказний… Тільки — що голова його сяла на всю вулицю й викликала заздрість. „Дивіться, — казали люде, — як це він перемінив собі голову?! Тож був такий нікчемний!.. В такій шапці, чого доброго, навіть королі не ходять… Давайте заберем в нього цю шапку й поділимо між собою!“ — і накинулись на нього, як голодні собаки. Спочатку пробував був боронитися, але дарма… Звідусіль оточили його, навалилися гуртом і давай шарпати на всі боки. Одні рвуть до себе, а другі до себе, а в самих очі так світяться… Оступився Іван на бік, кинув колпака на дорогу і дивиться, що буде далі?.. Коли бачить, а ті, що напали на нього, вже самі перегризлися. В одного підбиті очі, в другого розбита голова, а треті так захехекались, перетомилися, що ледви дишуть. Підійшов він тоді до тину, виломав добру частоколину й давай молотити на ліво й на право. Довго ще вовтузились вони, але свою золоту шапку він таки повернув собі. Правда, що то вже не була шапка, а так щось золоте, з чого він всеж таки надіявся щось зробити. Повернувся до дому і сказав сам до себе: „Не буде по вашому, а по мойому. Як знищили мені золоту шапку, так я собі золотий вінок зроблю“… І зробив Іван золотого вінка, наклав його на голову і знов пішов до церкви. Дивилися люде на нього, заздрили йому, але вже нічого не казали і не думали нападати, бо в його руках була здоровенна частоколина“…
— Ха-ха-ха! — зареготалося військо.
— А чи зрозуміли казочку? — питався отаман.
— Як-же не зрозуміти, пане отамане, цеж про наше життя! З діда й прадіда мали свої скарби, та не було того… як його… сістеми…
— Сістама є!.. Треба тільки діло робити… Мали золоту шапку, не досягнули її в свій час, так треба хоч золотий вінок зробити… Правду я кажу, чи ні?!..
— Правду, правду!..
Отаман показав на мене рукою і сказав:
— Ось наш новий побратим, який через два-три дні виробить всю сістему… Вона буде гарно списана на папері і лежатиме в ваших кешенях… А тепер, хлопці, збірайтеся з силами і гайда!..
Ряди рушили з місця і ритмічний крок збив на дорозі товщу рудої порохнечі. З воріт визирали жінки, хрестилися і приказували: „Боже, спаси й сохрани їх від усякого лиха!“ Сонце ховалося за обрій і на шибках маленьких віконець крівавою ухмілкою заблищали злотні проміні.
З заходу сунулась темна ніч і небо стало глибоке, неначе безодня. Одна за одною займалися зорі, — великі, огнисті, палаючі огнем самоцвіти. В хаті скупчувались тіні, старі образи злились в одну чорну пляму. Крізь навстіж відчинені двері віяло приємною прохолодою і млосним пахом конопель. Я сидів коло стола і, чекаючи свого помічника, обдумував теми проклямацій. В голові плутались якісь фрази і слова. — От так становище! — думав про себе.
В хату всунулась старенька бабуся:
— Ох-хо-хох!.. Господи, Господи!.. Свічечку принесла вам.. Світити нема чим… Скоро без сорочки останемся…
Засвітила маленьку воскову свічечку. Загорнула на столі скатерть і приліпила її просто до столу.
— Сина мала!… Ох, сина мала!.. Роботящий був, ночей не досипляв, працював і добре жилося… Так якоїсь землі і волі забагнулося… Пішов у військо… Бився з кимсь, перемагав когось і навіть до отаманства дослужився…
— А деж він тепер? — спитався я.
— Бог його знає!.. Він був з якимись партизанами… Ось вже два місяці, як ні слиху, ні диху… Цей отаман казав, що його начеб-то вбито…
Бабуся сіла на долівку і залилася слізьми. Плакала, як дитина, хлипаючи. В моїх грудях щось болюче защеміло і мені згадалися слова нафарбованої жінки, що снилася: — „Люблю кров і сльози…“
— Колись господинею була. Лад і порядок знала. Отак, як та мара, що по житах блукає… Місця собі не знаходжу… Колиб вже хоч якийсь кінець настав, або смерть прийшла…
Я, як умів, розважав і запевняв, що син її вернеться живий і здоровий і що кінець теж скоро буде, бо для цього „треба тільки сісти й написати такі листи“…
Вона слухала мене, але плакати не переставала. Може сиділаб ще й довше, якби не прийшов мій помічник. Гупаючи важкими чобітьми, він підійшов до стола і поклав де-кілька аркушів сірої бібули і два олівці.
— Пора вам, бабо, на сідало вже, бо в нас робота починається — сказав він до неї.
Баба встала і вийшла в сіни.
Беру аркуш паперу і починаю виводити: „Товариші-селяне! Велетенським рухом революції…“ В той час ловлю на собі зненавистливий погляд свого помічника й перестаю писати. Крадькома позираю на нього — аджеж невідомо, на що він здатний… Нічого. Продовжую:
„В твоїх руках твоя доля, так умій же захистити її“.
Знов позираю. Він сидить і розглядає свої нігті. Схиляюся ще низче й вивожу:
„Нехай не буде між вами ледачих та байдужих“…
— Мені ще нема роботи?
Я підводжу голову. Вугровате лице набрякло, а в очах якась непевність.
— Ні! Ще немає! — кажу.
— Так може я трохи вийду?
— Йдіть! Мені навіть краще писатиметься… Потім перепишете…
Десь далеко почулося щось подібне на грім. Мій помічник встає і байдужим голосом кидає:
— Мали потяга пустити з рейок, але щось воно не теє…Махнув рукою і вийшов з хати.
Якийсь час чутно було далекі гарматні вибухи і в душі робилося пусто, сумно й темно, як сумно й темно було в цій чужій і незнайомій хаті. Маленький жовтий вогник свічки тремтів і хвилювався, наче хтось дмухав на нього, а по всій хаті, з кутка в куток гайсали чудернацькі тіні. Дивлячись на цей дивовижний танець тіней, мені робилося млосно і страшно тієї мовчанки, що панувала в хаті.
Зборювала утома і перемагав сон. З великим напруженням вертаюся до своєї проклямації, але замість думок, виринають готові гасла міських плякатів:
„Пролєтарі всіх країн, — єднайтеся!“…
— Деж вони, оті пролєтарі? — блискає думка.
Сон своєвладно хилить голову. Щоб не заснути, я затягаю тихенько пісню:
„Ми, гайдамаки, всі ми однакі
Всі ми ненавидим пута і ярмо“…
З синей чути бабусине шамотіння:
— Ох, Боже наш, Боже!.. і звідки ті гайдамаки беруться!?..
Забувши за пісню, думаю, скільки їх на світі, таких шамотящих бабусь, які в своїм добрім серці пестять найбільшу зненависть до того всього, що жиє, змагається й шукає і що не вкладається в рамці їхнього розуміння!?..
Цікаво, якби себе почувала ця бабуся, колиб так зараз повернувся її син, посадив на автомобіль і повіз по найбільших вулицях столиці? Що справді сказалаб вона, якби так многотисячна юрба стала її вітати: „Слава матері великого сина-Борця!..
Напевне вона присілаб на долівку, защулиласяб і заплакала:
— Ах, Боже мій, Боже! Та хібаж я що знала?!..
На дворі чутно зашуміли дерева. Напружена тиша, здавалося, заворушилася і в хаті затрівожилися тіні. Десь далеко почувся не то крик, не то зойк і враз все затихло. Блиснула блискавка. Заскрипіли ворота. Хтось важкими кроками наближався до хати. В сінях шамотіло старече:
— Коли вже той спокій буде?!..В дверях зявилася якась темна постать. Спотикаючись і розмахуючи руками, вона стала наближатися до мене. На силу взнав свого помічника. Його вугровате лице було страшно подряпане. Він обома руками оперся об стіл і промовив:
— Бачите, який я?
— Бачу! Що сталося?
— Все проклята жидівка!
— Яка?
Він похилився через стіл і прошептав:
— Я через вікно до неї, а вона спротивилась… Пручатись задумала… А я її того… не пручатиметься більше…
З його рота, разом з незрозумілими словами, виривався прикрий дух самогону, від чого мене затошнило. Я відвернувся від нього і сказав:
— Сядьте! Ви не мали права цього робити!
— Що?! — скрикнув він, — Як то так, що я не мав права?!
З величезним напруженням сил він випростався і вдарився кулаком в груди:
— Я плюю на всі ваші сістеми і на всіх ваших отаманів!.. Я світ бачив і він мене знає… А що я роблю, так теж знаю… Подобалась вона мені, от що!..
— Я нічого, але всеж таки, незручно якось серед ночі і через вікно…
Він замислився. Сів поруч мене на лаві і зітхнув:
— Тільки отаманови не кажіть. Суворий він і душогуб, їй Богу!..
Раптом в розчинене вікно повійнув вітер і декілька капель теплого дощу бризнуло на лаву. Він схопився за ліву руку і скрикнув:
— Ой, Боже! Який гарячий, неначе її сльози!.. Неначе сльози!..
Притисся до мене:
— Я плакать хочу… чуєте, плакать…
— Що з вами? Заспокійтеся! — умовляв його.
— Ні, так не можна! Вона так просилася, так плакала, а я таки своє… Падлюка, аж двічі ножа затопив у груди.
Схвильований до неможливого, я схопився з місця і став ходити по хаті. Він теж устав. Стояв коло вікна, хлипав і стежив за мною.— Далі так не можна! — говорив він сам до себе. — Горе одно, тай годі!..
— Велике?
— О, велике! Де я тільки не був, так скрізь лише воно одно панує, а решта…
Зітхнув і став шпортатись за пазухою. Витяг пляшку.
— Випємо! Все одно горе!
— Пийте самі. Я не можу.
— Значиться, цураєтесь?! Ну, добре! Добре! Пожалкуєте…
Помалу, не поспішаючись, перехилив пляшку в рот і став пити. Иноді зупинявся на хвилину, щоб передихнути, а потім потягнув до самого дна. Коли в пляшці стало порожно, він шпурнув її під лаву і став роздягатися. Стоючи в одній білизні, він сказав:
— А тепер давай поборемся!
Я мовчки оступився до порога.
— Не безпокойсь. Це я пожартував!
— Мені зовсім не цікаво мати справу з чорт зна чим!
— Пиши собі свою сістему, а я „смертію смерть поправ“…
Розгорнув свою чумарку і ліг.
— А всеж таки отаманови не треба казати, понімаєш!.. суворий він… такого я не бачив ні в блакитних, ні в жовтих, ні в чорних… бритва, а не чоловік… — мимрив він крізь сон.
Заснув. Я ще довго ходив по хаті і не знав, що робити. Знав лише одно, що треба якось втікати. Випадково зупинився над сонним. Його вугровате лице, посиніле й розпухле, нагадувало живіт перевернутої до гори ногами черепахи. Вузенькі щілинки на місці очей нервозно здрігалися, наче хвостик конаючої миші і, було видно, що в цей час в його зухвалій голові роїлися страшні сни. Дивлячись на цю сонну й огидливу людину, мені не хотілося вірити, що вона здатна до якоїсь розумної боротьби.
Увійшла баба. Стала над сонним і захитала головою:
— От і цей колись паничем був, а тепер став гірше скотини якої… Тиняється, валяється, збиткується над собою, а ще й дяківським сином називається… Панич, неначе…
Я мовчки думав про втечу. Боляче й образливо було сидіти в хаті бунту, смутку й жалоби. Необхідно було кого розпитатися про дорогу. — Не міг-же я йти навмання?..
— Господарко, а чи далеко тут залізна дорога? — звернувся я до старої.
Та підвела на мене стомлені очі й відповіла:
— Тут в ранці виїзжають, а в полудне назад вертають. Сама не була, то й не знаю.
Підійшла до самого столу. Довго дивилася на розкидані аркуші сірої бібули, а потім повернулася до мене і промовила:
— Змилуйтеся, напишіть до мого сина письмо, бо не витримаю!..
— А кудиж його послати? Ви адресу свого сина знаєте? — сказав я.
Вона не сказала нічого, тільки ще більше похилилася, неначе стара верба, яка стоїть над замерзлою рікою і чекає першого подиху зимової хуґи. — Вона весни вже не діждеться! — викликала думка, а на зміну їй безмежна туга і болюче питання про майбутність непокоїло серце.
Десь стали співати півні… Майже несвідомо дивлюся в вікно, бачу білі зорі і мені стає лекше. Коли на сході зажеврілася біла смуга світанку, а над нею привітно всміхнулася світова зірниця, я остаточно вирішив.
— Бувайте здорові! — кажу до старої і, схопивши капелюха, вибігаю на двір. Йду в садочок, що поза хатою, а потім через городи виходжу на поле.
… Сонце світить просто в очі. Безмежне море золотого колося грає злоторожевими хвилями. Стомлено, але надійно, безупинно поспішаю вперед. Иноді спотикаюсь на межах, стаю на хвилинку спочити і знову надаю ходу.
Вже тоді, як перед моїми очима замаячів довгий ряд телєґрафних стовпів, я почув далекий мотив розгульно-безглуздої пісні:„Цвєт-каліну ломала,
Чубарики-чубчики ломала“.
Я зрозумів, що то отаман Мудрик повертався з свого нічного походу. Мені вже не хотілося думати про нього і згадувати його. Лише одна, до неможливого настирлива думка ворушила мозок: „Кудиж тепер так, щоб було безпечно?!.. В місті асфальт, залізо, брук, мармур і голод, а тут отаман Мудрик і сотні подібних йому?“…
… До Чорного Яру, куди я прямував, було ще далеко, а тому я скинув піджак і вирішив солодко заснути.
1919 р. 4. серпня, м. Київ.
