Червоне марево (збірка)/«Отаманша Соколовська»
| ◀ На волі | Червоне марево «Отаманша Соколовська» |
Між «своїми» ▶ |
|
„ОТАМАНША СОКОЛОВСЬКА“
(Із записної книжки).
Люблю осінний шум золотих гаїв і смуток счорнілих стерень, над якими дзвінко курличуть журавлі. Тоді так хочеться бути самотою, щоб чути голос своєї душі, щоб забутися на все на світі. Инколи, було, вийдеш за село, зайдеш до злотолистого гаю, візьмеш на долоню пожовклого кленового листочка й тихо відчуваєш його прекрасну смерть… Тоді, мимоволі, згадуються давно минулі зелені весни, розгортаються шпальти життя, а там — що не літера, так болюче почування… і, якби так ті всі почування перетворити в дорогоцінне каміння, то ними можна булоб оздобити всі межі й обміжки рідних піль…
Що не рік, так смутнійшає зір, що не осінь — глибшає туга за минулим і зростає зневіра в людей. Стиснувши в грудях серце, ждеш і прагнеш нових зявищ Революції, наче в них може бути втіха якась?.. Революція, як і коханка, не може дати того, чого так настирливо просить душа… Збагнути всі примхи Революції й задовольнити її вимоги зможе лише той, хто зробив з себе машину будуччини й знищив у собі всяку людяність. Що до мене, то я втікаю з крикливих базарів могутньої крамоли, бо відчуваю в собі свої власні духово-життєві потреби…
Як перехожий старець, з патерицею в руках і молитвою на устах, спотикаючись, бреду безмежними просторами своїх і чужих піль і не можу знайти того, чого шукаю. Часами сам собі дивуюся, як так могло статися, що я, будучи запеклим революціонером, що сліпо потурав вимогам пролєтарського шлунка, зробився покірним рабом абстрактних думок та інтимних поривань душі?..
Почалося з того, що я затужив за женщиною. Тоді була третя осінь Революції і я вже встиг виснажитися й стомитися в боротьбі за шлункові інтереси. Після гомінких віч мені страшно забажалося польового простору і спокою. В повітрі починали снуватися білі нитки бабиного літа, що нагадало мені про дарма втрачену молодість і про те, що мені ще й досі не було відоме справжнє кохання…
В моїй уяві повставали забуті образи й постаті знайомих мені женщин, але, на жаль, то все були партійні товаришки, здебільшого сухорляві, кострубаті, стрижені, холодні й черстві, як вівсяний хліб, жінки. В партії вони сиділи для того, аби лиш було кому підносити в гору руки під час голосування партійної резолюції, або перепроваджувати увязненим товаришам ріжні „передачі“.
Цілком природно, моя фантазія сягала далі стрижених товаришок, а тому в моїй уяві повстала ґраціозна постать гнучкостанкої, злотокосої, синьоокої панни Марійки, доньки одного волинського дідича.
Познайомився я з нею в перший рік Великої Війни, будучи учителем в сільській школі, яка утримувалась коштом її батька. Одного разу, як тільки випав перший сніг, вона приїхала до школи такими елєґантними маленькими саночками, бажаючи побачити моє навчання. Ще й досі в моїх вухах бренить її наївне:
— Разве на малороссійском язике можно говорить?..
— А чомуж ні, панно? — відповів я їй.
— Да ведь зтот язык запрещается законом!..
— Не законом, а адміністративними сатрапами…
Вона якось чудно всміхнулась і зникла в дверях.
Таке було наше знайомство.
Згодом вона читала українські „поетичні хутуризи“ й ріжні „червоненькі книжечки“, за які, властиво, мені прийшлося розпрощатися зі школою. Ті книжечки випадково попадали до рук її батька, а він негайно випровадив мене „на всі чотири сторони“ з застереженням, щоб я „не смів і показуватися в селі“…
Блукаючи на шляхах безрадісного життя, якийсь час я намагався „тримати звязок“ через листування, але скоро мене забрано на фронт „боронити віру, царя і вітчину“, і на тім перервалися всякі звязки. Мандруючи в довгій, сірій жовнірській шинелі по всім фронті, я скрізь сіяв смуту й незадовольнення, маючи в серці ясну надію на недалекий вибух Революції. Коли Революція вибухнула ранійш, ніж я сподівався, то моя душа сховалася в низці незрозумілих почувань і змагань, які так владно охопили мою істоту і які заставили мене забутися не тільки за панну Марійку, але й за самого себе.
Довший час я почував себе частиною гомінких юрб, над якими гордо має червоний прапор, але сталося так, що я прокинувся і знайшов себе таким, як був колись. Пригадую, що це сталося в часи соняшньої тоскноти в третю осінь Революції, коли перед мною виринула постать забутої панни Марії.
Тоді одного дня я нарушив майже всі пакти партійної дісціпліни й вирушив шукати панну Марійку, або подібну їй. Мені чомусь здавалося, що досить буде знайти щось подібне до неї, як знайдеться те все, чого просить знесилена душа…
Вже вечеріло, коли я опинився за Великим Містом, де я жив тоді. Проминувши останню міську рогатку і останнього вартового жовніра пануючої реакційної армії, я вийшов на поле і зупинився, щоб передихнути трохи. Озирнувшись назад себе, я побачив туманні контури криш і рівні лінії стін ріжнобарвних камяниць, серед яких пережив я стільки надійно-радісного і сумно-безпорадного. Дивлячись холодним оком на рідне мені місто, я починав бачити всю гидотність і нікчемність його штучно-експанзивного життя і мені хотілося припасти чолом до свіжої борозни і просити:
— Земле рідна, прости мені мою зраду!..
Було вже цілком темно, як я підходив до першого села за містом. Це село було мені досить знайоме подіями другої осени Революції. Тут головним чином базувалися ті селянські сили, які викинули з Великого Міста владу самозванного гетьмана.
Навколо села старі й нові могили, в яких лежать революціонери і контрреволюціонери, що полягли тут в імення своїх істин. Деякі з тих могил нагадали мені про недавні діла минулого, такого багатого своїми переживаннями… Он могила з часів Центральної Ради, там могила з часів гетьмана, ось могила, ще свіжа, чорна, без хреста стоїть… Від могил віє жахом і, цілком зрозуміло, що сам чорнозем прагне помсти й боротьби.
Коли я підходив до коловорота, на сході заяснілося небо і став сходити великий пикатий місяць. Йдучи селом, я бачив при місячнім світлі одні вбогі руїни з колишнього багатого села. Наче страшний ураган пролетів над селянськими хатами і знищив все, що тільки міг знищити. Як видно, то тут жорстоко розправлялися ті, кому волею долі судилося стати панами життя. Чорні, обсмалені комини струнко витягалися до неба і мовчазно промовляли про велику кривду.
Пройшовши майже все село, я не чув ніде живого голосу. Десь, неначе все село вимерло, або в тюрмах впинилося. І якаж була моя радість, коли до мене підійшов якийсь старенький дідусь і промовив:
— Добрив'чір!
Відповідаючи на привіт, я запитався:
— Що сталось тут, що так пусто скрізь?..
— Війна… — сказав дідусь, розтягаючи слова. — Нарід з ворогами змагається…
А деж люде? — знов спитався я.
— Скрізь і всюди… Щось начеб-то знакомите… начеб-то десь стрівалися… начеб-то… гм… начеб-то… — говорив він сам до себе, пильно придивляючись до мене.
— Може й стрівалися. — сказав я. Ви тут були тоді, як гетьмана скидали?..
— Ах, так це ви?! — радісно скрикнув дідок і кинувся цілувати мене.
Я впізнав його. Це був церковний сторож церкви цього села Семен Заноза. Він оден з тих, що перші висловлювали своє незадоволення гетьманськими порядками і не тільки послали в повстанці своїх власних синів, але чужих „присоглашали“. Пригадую, що тоді, як настав час повстати, він за власні копійки накупив свічок і обліпив ними всіх святих у церкві, щоб вони допомогли „селянському військови панське звоювати“… Хоч тоді святі і вволили його волю, але, разом з тим, взяли за це добру плату. Два сини, яких він послав до „селянського війська,“ полягли в першім бою коло свого рідного села, де тепер стоїть братня могила…
— Як жеж вам жиється тепер, діду Семене? — спитався я його.
Він зітхнув і промовив:
— Ніяк… Воюю помаленьку…
— Ще й досі!?
— Еге!..
— Як жеж ви воюєте?
— Звичайно… Як і всі…
— Цікаво…
— Нічого цікавого… Скучно… Остогидло вже, але мусиш… Ходім краще до мене, бо тут незручно стояти так довго… Сюди мають наїхати білі…
— Вам звідки відомо?
— Хіба вам не все одно?.. Ходім!..
Ми звернули з дороги в якесь запущене подвіря і, навпрошки через городи, подалися на другий бік села, де в місячнім сяйві біліла маленька церковця. Коло церкви була Семенова хата, куди ми й зайшли. Подвіря коло хати і тік коло клуні були спустошені, але хата виглядала цілком порядно.
— В хаті не будемо сидіти, а підем до комори… — сказав він до мене в сінях, запалюючи сірника.
В коморі цілком пусто. Під одною стіною стояло дві порожніх бодні і розбита скриня з якимсь лахміттям, а зараз-же коло порога лежало дві рушниці і мішок з чимсь твердим і круглим.
Вік нахилився над розбитою скринею, витяг звідти недогарок воскової свічки і, засвітивши, приліпив його на прузі одної бодні.
— Посидьте трохи, я зараз вернуся, — сказав він, йдучи до дверей.Через півгодини він повернувся з куском сала й мискою солоних огірків.
— Прошу вечеряти! — промовив він, ставлячи принесене на розбите віко скрині. — Чим маю, тим приймаю…
Повернувся до порога, взяв мішок і, вийнявши з нього бохонець хліба, став краяти тонесенькі скибочки.
— По панському… — якось криво всміхнувся він. — Вибачайте…
Підчас вечері він говорив:
— Скоро рік, як воюю… Вже друга осінь… Був у Зеленого, був у Сатани, був у Волинця, був у Струка, і в Ангела, а це вже при Марусі Соколовській притулився…
— Що за Маруся Соколовська? — спитався я, зачеплений за болюче місце своїх спогадів.
— Донька дідича Соколовського. Вона ранійш в „Селянській Спілці“ була, а тепер отаманом стала. Здорово воює, дарма що панна!..
В моїй уяві встала струнка постать синьоокої панни, тієї самої, яку знав колись і якою марив останні дні свого пробування у Великім Місті.
— Деж вона тепер? — спитавсь я.
— В Малім Половецькім коло Хвастова, — сказав він. — Що вам цікаво знати?..
— Так… я хотівби й собі до неї…
— Добре! — згодився дід Семен. — В такім разі ви ляжте відпочиньте, а я піду по справам. Якби так сюди прийшли два козаки, то скажіть їм зачекати на мене, бо ми підемо всі разом.
Коли він пішов, то я зараз же простелив своє пальто і поклався спати.
Однаково спати мені не прийшлося, бо не встиг ще й стулити очей, як хтось потряс мене за плече. Розкривши очі, я побачив коло себе двох звичайних парубків в чорних свитах і сірих шапках, а між ними був і дід Семен.
— Вставайте! Підем! В селі вже білі господарюють… — майже пошепки сказав до мене дід Семен.
Ми тихцем вибралися на дорогу і, скрадаючись попід тинами, пішли до коловорота. Коло церкви, де розташувалася біла розвідка, ясним полумям палало багаття й пирхали коні.
Опинившись за селом, ми всі разом звернули до гаю, що стояв ліворуч від дороги, а через годину вийшли на якусь вузеньку доріжку, яка, здавалося, не мала в собі ні кінця, ні краю.
На світанку ми прийшли до Великого Половецького, але отаманші не застали в дома. В школі, де містився штаб, нас стрінув її персональний адютант. Високий, стрункий, трохи сухорлявий, з гладенько виголеним лицем, в новісенькій синій чумарці і таких-же широких штанах, в сірій баранячій шапці з червоним шликом і з двома пістолями за поясом, справляв театральне вражіння. Це театральне вражіння підчас розмови ще збільшилося.
— О, який жаль! — говорив він до мене після перших слів знайомства. — Який жаль, що зараз нема отаманші, а тоб вона стрінула вас з розпростертими обіймами!..
— Чогож так? — спитався я.
— Дуже просто. Вона каже, що ви її такою зробили…
— Я?!..
— Егеж!.. Червоненькими книжечками… Вона все розказувала…
— А так, так!.. Істинна правда!.. — потакував дід Семен.
— Чомуж ви мені ранінш цього не сказали? — сказав я Семенови.
— Не хотів дарма язиком патякати. Думав, що може то ще й не про вас була мова, а тепер бачу… — якось байдуже сказав дід Семен.
— А колиж поверне отаманша?… — спитавсь я адютанта.
— Напевне над вечір. Вона поїхала до Хвастова на розвідку. Ми готуємося до двоякого наступу, який одночасно маємо зробити на червоних і на білих, — відповів адютант.
— Так ви напевне розпоряджуєте великими силами?— Самими звичайними. Хлопцям робити нічого так треба щось розпочинати…
— А колиж ви думаєте?
— Про це отаманша знає…
В той час до адютанта підійшов козак, який віддавши честь, сказав:
— Пане сотнику! Ми спіймали комуніста!
— Давайте його сюда! — відповів адютант, і повернувшись до мене, сказав:
— А ви, поки-що, ходіть до моєї кімнати відпочити трохи.
В маленькій кімнаті адютанта було брудно й темно. Крізь невеличке вікно, яке виходило на північ, скупенько пробивалося світло осіннього дня, при якому ледви можна було бачити самі найближчі річі. Приглядаючись, я побачив в кутку маленького столика і неприбране ліжко з трьома подушками. На облуплених стінах висіли стара шкільна мапа „Европейской і Азіятской Россіи“ і два портрети „Благополучно царствующих Их Императорских Величеств“. Пахнуло свіжим хлібом, самогоном, яблуками, дешевими перфумами і брудними онучами.
— Лягайте і спочивайте! — сказав адютант. — Як хочете їсти, то там на столі є хліб і печена курка. Я поки-що мушу йти по справам. Якби так приїхала отаманша, то я повідомлю вас.
— Дякую! — сказав я, сідаючи на ліжко.
Він мовчки склонився й урочисто вийшов з кімнати.
Залишившись сам з собою, я відчув гостру трівогу в своїй душі, яка заглушила собою ту страшну втому, яку я почував у тілі.
— Дивно! невже вона?!..— думав я сам про себе, а трівога все більше й більше охоплювала мене.
Ліг на ліжко, але думи, як рої диких бджіл, закрутилися навколо мене.
Важкий дух в кімнаті пянив мене і напружував нервову чуйність до неможливого. Про те, щоб заснути, годі було й думати. Я лежав і думав про скору зустріч з колишньою тендітньою панночкою Марійкою, сучасною повстанчою отаманшою…Двері відчинились і в кімнату просунулась голова адютанта.
— Отаманша приїхала! — гукнув. — Ходіть!
Я встав і пішов слідом за ним.
Ми вийшли із школи і, перейшовши через вулицю, зайшли в попівське подвіря. В одній кімнаті попівської хати мешкала отаманша. В дверях нас стрінув той самий козак, що докладав про зловленого комуніста. Товстий, незграбний, з веселим опецькуватим лицем, він сміявся на всі кутні зуби. Пізнійше я взнав, що пастух, як звали того козака, завжди сміявся… сміявся навіть тоді, коли розстрілював нічого невинних людей, бо його слухняність була якась надзвичайна.
— Скажіть отаманші, що ми вже прийшли, — сказав адютант до козака.
Через хвилину козак повернувся і сказав:
— Пані отаманша просять почекати троха.
Ми вийшли на ґанок і запалили цигарки. Коли я припалював в адютанта свою цигарку, то помітив, як у нього чогось дріжали руки і роздималися ніздрі.
— Прошу! — почулося за нами і ми, покинувши свої цигарки, пішли на голос.
В заквітчаній осінними квітками кімнаті стояла давно знайома мені панна Марійка і приємно всміхалася.
— Скільки літ, скільки літ, козаче? — казала вона, простягаючи до мене обидві руки.
Признаюся, що я й сам не знав, що мені робити? Спершу я думав поцілувати її в обидві рученята, але потім вирішив привитатися престо, що й зробив.
Вона присунула до столу мягкий оксамітовий стільчик і, не спускаючи з мене своїх чудових синіх очей, сказала:
— Сідайте! Будемо з вами говорити.
Адютант стояв коло порога і ніяково переступав з ноги на ногу. Вона наче й не помічала його. Мені робилося ніяково.
— Можеб пан адютант сів? — сказав я.
— Пане Найдо, щоб мені через годину були відомости, скільки в нас тепер мається озброєних людей і скільки без зброї. А також перегляньте на руках рушниці і видайте на кожну по двадцять пять набоїв. Разом з тим передайте, щоб там все було на поготові, бо, можливо, що не сьогодня, так завтра буде діло…
— Слухаю! — промовив адютант, нервово здвигнувши лівим плечем. — Більш нічого?..
— Все!..
Коли адютант вийшов з кімнати, вона підійшла до мене і спиталася:
— Ну, кажіть, яка я?
Я мовчки дивився на її струнку постать в сірій, захистного кольору сукні, на коротко підстрижені золотії коси й сині, з таємними вогниками очі, і не міг вимовити ні одного слова.
— Кажіть-же, яка я? — знову промовила вона, і в її голосі вчувалося ніжне музичне дріжання.
Сам не знаю, як з моїх уст вирвалось:
— Майже та сама…
Вона відступила від мене на два кроки і здивовано протягнула:
— Та-а-а са-а-а-ма?!.. А це що?..
І вона показала мені свої маленькі долоні, на яких в два ряди сиділи величезні мозолі.
— Хочеться спокою, — казала вона далі. — Хочеться пожити трохи. Тож міліони якось можуть жити, а тут нікуди дітись.
— Щож вас заставило так робити? — спитався я.
Вона не відповіла нічого. Давні вогники в її очах погасли й сама вона якось принишкла, зігнулася, стала маленькою. Підійшла до пяніно, яке стояло в кутку кімнати. Сіла і заграла щось страшно знайоме. Через хвилину я пригадав, що вона це саме грала тоді, як я колись перший раз поцілував її. Тоді був зимовий вечір і нікого не було в дома. Ах, цей сантіментальний старовинний російський вальс, як він глибоко зворушив мене!
„Прошла весна и теже ели
Над кришей ветхою шумят”…
— Юрчику! То була правда, що ви мене кохали? — спиталася.
Впала в мої обійми…
Потім ми разом сіли на канапі і вона стала розповідати про себе.
„Життя заставило мене зробитися отаманшою, — говорила вона. — Всі люде, які коло мене, дісталися мені в спадщину після мого брата, як його замордували червоні. Якийсь час людьми керував батько, але, як і його спіткала та сама доля, тоді вже я мусіла взятись за діло. Нічого було робити, коли всі в оден голось стали кричати: „Нема Соколовського, так хай Соколовська отаманствує! Инших отаманів не потрібно нам!“… Я згодилась лише для того, аби помститись за моє безталання. Думаєте, що мені війна потрібна? Що мені з того? Я жінка ще молода і жити хочу, але що поробиш?.. Все, що тільки було в нас, знищено й пограбовано. Спалено навіть ту школу, де ви колись вчили. Як почалась Революція, то батько мій в „Селянській Спілці“ працював. Батько дуже жалкував, що колись так поступив з вами, але він зробив так задля мене. Оберігав. Боявся дуже, щоб не закохалася. А тепер, як бачите, нема кому мене оберігати, а навпаки… я оберігаю: Майте на увазі, що — починаючи від цього села і аж до самого Радомишля, скрізь і всюди мої села і мої люде. Вже не оден раз нападали на них червоні, але нічого з того не вийшло. Тепер вони готують напад на моє рідне село, думаючи, що я сиджу там, а я тимчасом готую на них пастку тут“…
„Торік мало-що не вийшла заміж за одного інжиніра, але, слава Богу, якось цього не сталося. Почуваю себе цілком самотною, але за те вільною, а в цьому весь сенс життя… Наче знала, що ще раз стрінуся з вами, а для того й вільність зберегла“…
Чим далі, тим більше звучала в її голосі якась трівога і відповідно цьому вона говорила окремими, нічим незвязаними між собою реченнями.
„Тут сиджу цілий тиждень. Зелений тут був не тільки пан, а й отаман. Тепер тут всі виглядають його, а того й не знають, що його немає. Була на його могилі. Барвінком обсадила… А тут думаю червоних турбувати і білим хліба не дати. Завтра йду вигоняти червоних з Хвастова, а білих з Мотовилівки. Маю тисячу багнетів, десять кулеметів і три гармати, а цього досить. Після обіду буде суд над комуністом… Вечером треба оглянути розташовання свого війська, а завтра за діло… Ви, напевне, не відмовитесь товаришити мені?…
Я мовчки хитнув головою і вона засміялася:
— Бідний! Хоч не хоче, а згоджується!..
— Чомуж не хоче? — оправдувався я, хоч сказати по правді, це мені не так то вже й подобалось.
— Ну, підем обідати! Я обідаю в штабі, разом зі своїми співробітниками. У нас не гірше, як у комуністів: спільна миска, спільна ложка і все спільне…
— Як-то так?
— Звичайно!.. — всміхнулася. — Підем!..
В просторій, чисто прибраній світлиці, де колись провадилось навчання, аж гуло. Серед світлиці стояв величезний довгий стіл, застелений білою скатертю, а на столі було наставлено цілі гори всяких наїдків та напитків.
Тільки ми переступили через поріг, як всі за столом встали і повернулись лицем до отаманші. Та обвела їх гострим поглядом своїх синіх очей і сказала:
— Доброго здоровля, панове й товариші!
— Добра пані отаманші зичим! — відповіли всі в оден голос.
Отаманша сіла в центрі стола. Праворуч неї сів адютант, ліворуч я, зараз же коло мене дід Семен, а далі всі инші.
Перед отаманшою зявилася чарка з чимсь червоним, а перед всіми иншими, в тім числі і перед мною, поставили чарки з самогоном. Отаманша взяла в руки свою чарку й виголосила:
— Сьогодня, можливо, останній раз сидимо всім товариством. Скоро підем до діла. Пю за нашу спільність! Хай міцнійшає віра і зростає сила!..
— Слава! — залунало в світлиці і чарки в одну мить висохли до дна.
Після того всі взялися за смачний борщ, якого я вже давно не бачив. Осушивши по другій чарці, розпочали розмову.— Так, значиться, кінець байдикуванню? — говорив якийсь понурий, з сірими очами й довгими вусами добродій, що сидів проти мене. — Завтра в дорогу…
— Пора, давно пора! — поважно казав дід Семен, сьорбаючи борщ.
— Тільки, мені здається, не всі ще підготовились до цього… — промовив якийсь добродій в потертому френчі, що сидів на кінці стола. — Розґвінтились козаки наші…
— Дурниця! — заперечив адютант. — Настрій чудовий, треба тільки вміти використати його…
— Чи не ви думаєте це зробити? — запитався дід Семен.
— А хочби й так, то що? — відповів адютант і підозріло подивився в мій бік.
— Знаєте, з моїм адютантом щось діється,— сказала мені на вухо отаманша. — Він чогось косо на вас позирає…
— Мені здається, що буде ліпше всього, коли я піду від вас, — так-же тихо сказав я до неї. — Тоді вам ліпше буде.
Вона нагнулась над своєю мискою і промовчала. Тимчасом розмова в товаристві стала набірати самого отвертого характеру.
— Я скажу просто, — говорив добродій у френчі. — В реґулярній армії такої сволоти не трималиб ніколи. Візьміть наших козаків Байду або Дубину. Тож наглядні тюремщики, дарма що ви їх лицарями називаєте.
— Як ви можете таке говорити, коли самі належите до них? — обурився дід Семен.
— Кажу, діду, святу правду — гарячився добродій. — Остогидло мені вихвалювати грабунки та розбої.
— А ви не вихваляйте і не гудьте, — тягнув своє дід Семен.
— Так людина я, чи ні?! — майже скрикнув добродій.
— Вони також люде, — спокійно сказав дід Семен.
— Хто?! Байда й Дубина люде?! — схопився на ноги добродій. — Не хочу я з такими людьми бути!..— Панове! Хібаж можна так сперечатися? — заговорила нарешті отаманша — Будьтеж хоч спільниками діла, як не хочете бути людьми.
— Ні, дякую дуже! Не хочу бути ні першим, ні другим, а буду сам собою. До побачення.
Встав зза столу і демонстративно вийшов з хати.
— Затримати його! — крикнув дід Семен.
— Для чого? — промовив командант. — Аджеж він нікуда не дінеться.
Такого кінця обіду ніхто не сподівався. Отаманша, кидаючи гнівні погляди, встала і сказала:
— Це щось неможливе, панове! Бути весь час людиною, а в слушну хвилину так пакостити. Всі тут однакові і нема між нами ні злих, ні добрих. Ми знаємо одно: злі ті, що проти нас, а добрі, — що з нами!..
— Слава нашій отаманші! — залунало в світлиці, що аж шибки задзвеніли.
Хтось в кутку затягнув тенорком „Ще не вмерла Україна“ і всі встали на ноги; повними грудьми підхопили: „Ні слава, ні воля“…
Сонце було майже над вечір, як скінчився обід і ми вийшли з хати.
На дворі сказала мені отаманша:
— Я вас призначаю оборонцем того комуніста, якого зараз будемо судити. Ви його мусите оборонити. Чуєте?
— Чую. Але я ще нікого не судив і не обороняв… — почав я говорити, але вона перебила:
— Нічого. Ви попробуйте.
Тоді я, разом з адютантом, повернув до штабу, щоб побачити полоненого комуніста, а вона пішла до себе.
— Видумує чорт знає що!.. — бурмотів командант. — Віддатиб його Байді або Дубині, так ті скоро розсудилиб…
В кінці попового саду, під віттями чотирьох столітніх лип, за круглим столом розсівся повстанчий суд. Головою суду був дід Семен Заноза. Поруч нього, на окремому стільці сиділо чоловік з 6 суддів, серед яких визначалася постать якогось блідолицього юнака з червоним носом, який, розглядаючи якісь папери, кидав з під лоба хмурні погляди. Осторонь стояв невеличкий столик, а коло нього стільчик, на який посадили мене, яко оборонця підсудного. Далі, просто на траві, сиділо й лежало багато всякого люду, який прийшов сюди з простої цікавости.
В юрбі я побачив й отаманшу. Вона була в чоботях з острогами, короткій спідниці, синій чумарці, в сірій шапці з червоним шликом, вздовж якого було виписано чорнилом — „смерть ворогам України!“… Стояла собі під якимсь деревом і цікаво оглядалася навколо себе.
Блідолицій юнак з червоним носом підійшов до мене:
— Я секретар суду, бувший волосний писар, Микола Печериця. Ось вам річеві докази вини підсудного, протокол арешту, слідчі матеріяли і акт обвинувачення. Заки приведуть підсудного, так ви перегляньте це все, щоб мали поняття про нього.
Я взяв від нього паку паперів і став переглядати. Очі всіх суддів повернулися в мій бік. Річевими доказами вини підсудного являлося декілька проклямацій до селян та робітників із закликом боротися з панами та куркулями і писана резолюція про підтримку радянської влади, яку прийняла одна сільська громада, що входила в склад повстанчої орґанізації панни Марійки. Протокол арешту складався з де-кількох, безграмотно складених речень, який був підписаний козаками Байдою і Дубиною. Слідчий матеріял уявляв собою допит підсудного адютантом, разом з підписом якого, був підпис і підсудного. Буйним, смілим, але розбірливим розчерком було написано — „Буяницький“. Акт обвинувачення ставив підсудного в розряд найбільш злочинних аґітаторів і шпигів, які „бунтують народ і натроюджують брата на брата“, а також „насилують села і грабують їх“, про що „можуть під присягою посвідчити козаки Байда і Дубина“, а тому „підсудний заслуговує по військовому часу найбільшої кари — розстрілу“. Під актом стояло: „Голова повстанчого селянського суду Семен Заноза, рукою власною „†“.
В той час, як я скінчив перегляд паперів, в юрбі загомоніли: — Ведуть!.. Ведуть!..Два козаки, з якими я подорожував сюди, вели невеличкого на зріст чоловіка, одягнутого в шкіряні штани, куртку і такий-же картуз. Його голене лице було засмалене сонцем, а сірі очі світилися розумом і сміливо дивилися в очі суддів.
Козаки поставили його перед столом суддів, а самі стали за ним.
— Обявляю, що суд починає судити, — сказав дід Семен, не встаючи з місця. Всі судді низько нахилилися над столом, а Семен казав далі: Вже не раз, не два приходиться нам судити всяких пройдисвітів і бандитів, але ще ні разу не траплялося мати справу з справжнім комуністом і аґітатором, а через це вирішено дати йому защитника.
— Мені оборонці тут непотрібні. Судіть так, як судили досі! — метальовим голосом відрубав підсудний.
— Га?! — зробив здивовані очі дід Семен. — Судити так?
— Звичайно! — сказав підсудний.
Дід Семен ніяково озирнувся навколо. Сміливість підсудного спантеличила його, але разом з тим і обурила.
— Добре! Будемо судити, як судили досі! — згодився він.
— Кажіть нам, хто ви такий і чого ви прийшли в наше село?
— Я боротьбіст, як що ви чули про таких. Називаюсь Іван Буяницький і більш нічого.
— А чого ви сюди прийшли?
— Прийшов сказати селянам, щоб вони перестали слухати всяких пройдисвітів, які сварять сільського робітника з міським робітником, і щоб спільно боролися за своє право.
— А кого ви називаєте куркулями?
— Всіх сільських глитаїв, які вільними й невільними способами настягали земельки, деруть десять шкір з свогож брата мужика і тягнуть за панами.
— Цікаво!.. — почулось десь з юрби.
Дід Семен сердито закахикав, його голос зробився неприємним.
— Так щож робити з ними? — питався далі.— Боротися, як і з панами.
— Ну, так у нас половина України такою буде!
— Неправда! В кожному селі сидить таких куркулів не більше десяти, а тримають в руках тисячі.
— А я кажу, що ви брешете. Шляєтесь між людьми, нацьковуєте їх друг на друга, грабуєте та кацапів годуєте.
— Не кацапів, а міських робітників, які боронять Революцію і які ще ні одного разу не зрадили її.
— Ну, про це можна балакати, але ясно, що ви зруйнували Україну. Що ви на це скажете? Свідки!
Козаки Байда й Дубина виступили на перед:
— Оцей чоловік бунтував наших козаків і казав, щоб вони до червоних переходили. Коли ми його заарештували, то він давав нам гроші.
— Які гроші? — спитався дід Семен.
— Совітські і царські.
— І перші і другі — московські, — поважно сказав дід Семен. — Перед нами стоїть оден з тих Юд, що продають нас московським посіпакам. Тільки жорстока кара може знищити таке зло!.. Як ви, панове судді, думаєте?
— Я думаю, що тільки кара… — сказав оден суддя.
— Жорстока кара… — додав другий.
— На шибиницю… — вставив третій.
Решта похитала головами:
— Що й балакати?.. Так його… собаку такого…
Підсудний поблід.
— Дозвольте… — почав було він казати, але дід Семен перебив:
— Вас не питають!
Повернувся до секретаря:
— Прочитайте йому його вину!
Секретар встав на ноги і зачав читати відомий мені акт. Підсудний весь час іронічно всміхався, а коли той скінчив, то він скрикнув:
— Боже! Прости їм, бо вони не відають, що творять!..
— Аж тепер ти Бога згадав?! Пізно вже, голубчику! Суд скінчився! — вирік дід Семен і піднявся з місця. За ним піднялися всі судді і стали розходитись.Козаки підступили до засудженого.
— Ну, годі стояти! Йди, куди тобі призначено!..
— Дозвольте! — пробував я запротестувати. — Він має право на останнє слово.
— Ніякого слова непотрібно! — сказав дід Семен.
— Тоді я маю право, яко оборонець.
— Пізно вже, пізно! — закричали судді.
Я далі не міг сперечатися. Відчув, як в глибині душі щось заворушилось і стисло за серце. Забув і за отаманшу. Слухав голосу своєї душі і ловив перехідні думи, що як бульки на гниловоді виринали в моїм мізку. — „Тікати! Зараз-же тікати!“… шептав я сам до себе.
В той час мене хтось потяг за рукав. Озирнувся, коло мене стояла отаманша.
— Ходім! Справа скінчена. Не хотілаб я його смерти, але такий вже звичай…
Взяла мене під руку.
— Чого ви такий чудний стали? — спиталася. — Як побудете тут, то ще не таке побачите…
— Та цеж не боротьба, а свинство! — скрикнув я.
— Скрізь свинство! — спокійно промовила вона.— Отже треба подумати щось над цим. Я хочу з вами порадитись… Але то вже після наступу… Сьогодняж ви мусите піти зі мною взнавати настрій.
Сонце хилилося на захід. Вечірні проміні дивними вогниками спалахували на золотих хрестах церкви й золотили пожовкле листя в саду. Вертаючись в село ревла череда. Десь іржали коні і хтось співав:
„Нам не треба ні пана гетьмана,
Непотрібно царя, ні Москви —
Хай жиє від Кубані до Сяна
Український народ трудовий!“..
На душі було чогось важко…
Сонце наче запалося в чорну прірву і земля обгорнулася темрявою. На селі заблимали по хатах каганці. Роздратовано вїдали собаки й гучняво гули по дворах людські голоси. Денеде скрипіли вози. — Повстанці лаштувалися в дорогу.
— Мої боєві сили за селом, у лісі, — сказала до мене отаманша. — Ходім-же туди помаленьку.
Було вже цілком темно, як ми вийшли за село. З півночі віяв холодний вітер, небо було вкрите важкими чорними хварами, в повітрі мрячіло дрібним дощиком. Десь далеко перед нами блимали вогні багаття і, здавалося, що там хтось не то плакав, не то сміявся…
Отаманша йшла сміливо вперед і тихим голосом говорила:
— Треба йти так, як на розвідку, щоб не бачили нас. Цікаво знати, справді, які саме між ними панують настрої?..
Коли ми вже підходили до лісу, то на зустріч нас вилетіли звуки гармонії і гуртової пісні:
„Ой, казала мені мама,
Ще й наказувала,
Щоб я хлопців у садочок
Не принаджувала“…
Ми підійшли майже до самого гурту співаків, тихенько присіли між кущами шепшини і стали слухати. Набіраючи місцями масного виразу, пісня тяглась без кінця й краю. Часами вона переривалася жартом когось з козаків, але чим далі, тим більше ці пісні ставали сороміцькими, так що годі було й слухати їх. Коло самого вогню сиділи Байда й Дубина і заправляли співами. Як видно, вони були одними з перших серед повстанчого товариства, і всі повстанці їх слухались і запобігали перед ними.
Нарешті Байда встав і сказав:
— Годі, хлопці! Давайте будемо казки розказувати.
— Про що? — почулося з гурту.
— Про все… — сказав Байда. — Ну, от хочби й про комуністів.
— Пішли вони к чортовій матері! — сказав той самий голос з гурту. — Я хочу до дому…
— Щож тобі в тій домі?.. Мама цицьки дасть, чи що?.. — засміявся Байда.
— Коли мені в дома мама не дасть, так нехай тобі тут отаманша дасть… — огризався голос з гурту.— Ха-ха-ха-ха-ха!.. — зареготалася вся громада. — От так взяв!..
— До отаманші якийсь зух приїхав, бачили?! — заговорив голос з гурту.
— То напевне родич, — сказав Дубина.
— А ти по чім знаєш? — вмішався Байда.— З такими родичами, матері їх холера, треба знати, як поводитись!.. То її любчик, хіба ви не бачили, як вона весь час блимала на нього очами?.. Сука!..
— Ну, облиш чорт зна що видумувати. Думаєш, що в її голові, як твоїй, сидять одні дурощі? Краще подумав би над тим, що завтра буде? — обурено закричав Дубина.
— А що там станеться? — півнасмішкувато спитався Байда.
— Ти не знаєш що?!.. — Будем наступати на червоних і на білих разом…
— Ми вже своє діло зробили. Одного комуніста розстрілили і буде з нас…
Невідомо, з якої причини всі стали голосно реготатися.
— Ходім! Досить! — тихо промовила отаманша. — Той за обідом казав правду. Дійсно розґвінтилися.
Помалу вилізли з кущів і пішли з лісу. На узлісі чулося в пітьмі пурхання коней і брязкіт залізних пут на них. Вражіння було таке, що начеб то тут розташувалися нічліжане, а не повстанче військо.
Небо, здавалося, обвисло над самою землею. Дикий північний вітер гайсав над селом і злосливо шарпав з дерев пожовкле листя.
В селі панувала мертва тиша. Погасли каганці. Затихли собаки. Все принишкло й заніміло. І серед цеї тиші глухо відзивалися наші кроки, якось чудно брязчали остроги отаманші.
Вже доходячи до школи, вона зупинилася і сказала:
— Це буде мій останній наступ. Ним я думаю закінчити своє отаманування. Так вже остогидло мені це все, що як так буде далі, то сама собі пущу кульку в рот.— А з ними як? — спитався я.
— З ними? Вони напевне виберуть собі другого отамана. Головне, я прошу вас, не лишайте мене тут. Инакше я загину… Загину ні за що й ні про що…
— Виж казали, що робите це з помсти,— сказав я.
— Мовчіть! — майже крикнула. — Остогидло мені! Жити хочу! Розумієте мене?
Взяла мене під руку і близенько притислася до мене:
— Хочу спокою… — прошептала.
Я легенько став гладити її руку. Вона наче заніміла.
— Ми підем до Великого Міста, — зачав я говорити, але враз від школи хтось вистрілив раз і другий, а слідом за цим почувся несамовитий голос адютанта:
— Хлопці! Отаманша втікла!.. Хло-о-о-опці!..
На його голос спочатку озвалися собаки, а слідом за ними почувся гомін по дворах. По вулиці затупотіли ноги. Бігли й кричали:
— Що сталося?.. Що сталося?
За селом у лісі почулася стрілянина. Коло школи гуло й гомоніло, а серед того гомону чувся голос адютанта:
— Залишила все і втікла з ним… Я ще з самого рання помічав щось непевне… Не инакше, як зрадила.. Зараз-же догонять…
— Хто зрадив?.. кого догонять?..— чулося в юрбі.
— Отаманша! Отаманша зрадила!.. — кричав адютант Найда.
— Змова! — сказав я до неї.
— Буть не може! — скрикнула вона і, залишивши мене на дорозі, кинулась до школи.
Через хвилину до мене долетів її голос:
— Що тут сталося? Хто й кого зрадив? Схаменіться! Я з вами!..
Суворий голос адютанта затремтів і став покірним, мягким:
— Я, пані отаманшо, тричі заходив до вас за розпорядками, але вас не було, — слебезував адютант.
— Ну, так щож з того, що ви мене не застали? — питалася отаманша.— Приїхав козак з розвідки і сказав, що бачив вас аж за селом, як ви кудись їхали на возі, разом з тим добродієм, що сьогодня приїхав до нас, — оправдувався адютант.
— Деж той козак?
— Я тут! — почувся голос із школи і на ґанок вийшов козак Байда.
Отаманша наче скаменіла від здивовання:
— Ти?!.. Ти розстрілював комуніста, був у лісі і ходив на розвідку?!.. Ти… ти… ти… брешеш, паскудо!…
— Як ви знаєте? — спитався він нахабно.
Отаманша оглянула юрбу і крикнула:
— Сотенні, вийдіть сюди!
На ґанок стали виходити оден за одним незнайомі мені вояки. Серед них був і добродій в потертім френчі.
— Панове! — сказала вона до них. — Починається щось неможливе. Досі в нас було тихо й мирно, але з якогось часу став помічатися нелад і руйнація. Сьогодня за злочинну аґітацію розстріляно комуніста, чужого нам чоловіка як по вірі, так і по ідеї. Скажіть-же мені, що маємо діяти з власними злочинцями, які своїми провокаціями шкодять нам далеко більше, як вороги?..
— Розстрілять! — почувся старечий голос діда Семена.
— Вам, діду, теж годі судити та розстрілювати. На мою думку виходить так, що нам необхідно зробити деякі зміни. Треба декого з відповідальних людей, які вже давно сидять на однім місці і встигли розбеститись, замінити новими людьми. Як ви на це дивитесь, панове?..
— Негайно замінити!… почулося звідусіль, наче сама ніч заговорила.
— Так, от, добродій Найда більше вже не адютантом. Замість нього буде добродій Шабатурка — і отаманша покликала до себе добродія в потертому френчі. — Ви, як я зауважила, обовязки адютанта будете виконувати краще Найди.
Добродій Шабатурка вклонився і сказав:
— Я взагалі не хотів би тут нічим бути… Хіба можна щось робити в такій розпусті?..— Я, пані отаманшо, сам міг би отаманом бути. Це не раз мені навіть ваш покійний брат казав… — заговорив Найда.
— Справа скінчена! Що я кажу, так мусить бути! Шабатурка буде адютантом, а вас за намір посіяти трівогу віддаю під суд яко найбільшого злочинця.
— Ви збожеволіли, пані! Я не за себе, а за товариство турбуюся! Мене ніхто не може судити! — закричав Найда.
Отаманша, озирнувшись наоколо себе, знайшла очами діда Семена і сказала:
— Вам, діду, прийдеться ще оден суд відбути. Заберіть добродія Найду поки-що до себе, а потім ми з ним поговоримо…
Дідусь підійшов до Найди:
— Ну, ходім! — промовив тихо.
— Я нікуди не йду! — відрубав Найда, стаючи в артистичну позу.
— Гей, ти, хлопчику! — несподівано крикнув добродій Шабатурка. — Годі тобі ломатися й удавати Бог зна що! Йди, як тобі наказують, а то побачиш!..
Найда поблід, затрясся і в одну мить стратив свою величність.
— Й-йду!.. — сказав тихо.
Отаманша подивилася в його слід гнівним поглядом. Закусила губи, подумала щось і заговорила:
— Я, панове-товариство, судити його не думаю. Я звеліла заарештувати його тільки на час нашого наступу, щоб він з дурної голови не наробив якої шкоди… Як тільки проспівають треті півні, ми звідси рушаємо. Перші пять сотень з пятьома кулеметами й обома гарматами підуть на Хвастів, а другі пять сотень з рештою кулеметів і двома „люїсами“ підуть на Мотовилівку. Одинайцята і дванайцята сотні залишаться в резерві при штабі, який стане в селі Тихій Балці. Там буде адютант і той добродій, що приїхав до нас з Великого Міста. Сотнями, які підуть на Мотовилівку, буде управляти добродій Мухобій, а я сама піду на Хвастів. Попробуєм свого щастя, панове!..
— Слава нашій отаманші! — залунало в пітьмі ночі.Дзвінкий голос отаманші забренів як натягнута струна:
— Ми йдемо не для того, щоб втратити, а щоб виграти. Приготуйтеся до цього зарання. На добраніч!
— На добраніч!.. добраніч!.. добраніч!.. — загуло навколо.
Я вийшов з тіні. Підійшов до ґанку. Шабатурка, побачивши мене, приємно всміхнувся і промовив:
— Ну, значиться, ми з вами команда і звязок?..
— Здається, що так! — сказав я.
В той час підійшов з понурим лицем і сірими очима вусатий добродій і, звертаючись до мене, заговорив:
— Я Мухобій. Нам треба поговорити про звязок…
Після півночі в селі і за селом розпочався злодійкуватий гомін людських голосів і скрип возів. Північний вітер затих і хмари непорушною масою вагоніли над землею, наче хотіли її придавити. Отаманша, верхом на коні, скрізь і всюда витичала. Її дзвінкий голос чувся то тут, то там і, нарешті вона приїхала до штабу. Звертаючись до Шабатурки, вона сказала:
— Ми зараз вирушаємо. Слідом за нами вирушайте й ви. Займіть школу і встановіть кінний звязок між мною і Мухобоєм. Для допомоги лишається пан Добродій.
Кивнула на мене і поїхала. Через якийсь час вибрались і ми.
Зараз-же за селом на нас повійнуло вогкістю і густа мряка безмилосерно стала сікти по очах. Їхали навмання, польовими доріжками, щоб скоротити дорогу. Вже починало розвиднятися, як перед нами замаячіли ряди старих гильчастих верб, що росли коло Тихої Балки. В селі, як видно, вже чекали на нас, бо як тільки ми вїхали в коловорот, нас зараз звідусіль обступили місцеві селяне.
— Значиться, проти комунії? — питали одні.
— Так, так! — відповів Шабатурка.
— А з білими як? — питали другі.
— Также і з білими…— То дуже добре!.. Так їм і треба, заволокам!.. чулося навколо нас. Заки ми встигли розмістити свій штаб і людей, як вже добре розвиднілося. Звідусіль тяглись до нас молоді хлопці і вже літні чоловіки які просилися „взяти в повстанці“. З таких охотників можна було скласти добру сотню, але, на жаль, у нас не було зброї і ми мусіли брати „тільки для запасу“.
В стороні Хвастова гримнула гармата, та згодом почулася кулеметна стрілянина.
— Наша отаманша вже наступає — казав Шабатурка, задовольнено потираючи руки.
Селяне ходили по вулицях з хитрими очима й витягнутими шиями, цікаво прислухаючись до стрілянини. Баби запопадливо зносили до штабу всякі харчі, приказуючи одно й те саме:
— Нехай підгодуються бідненькі!…
Шабатурка дякував „за приношенія“ і ходив з кімнати в кімнату, не перестаючи потирати своїх рук.
В полудне до штабу прибули посланці від отаманші і Мухобоя. Посланець отаманші сповістив, що Хвастів вже звідусіль оточено і він „через дві-три години мусить здобутися“, а посланець Мухобоя сповіщав, що білих на Мотовилівці „в десятеро більше, а через те потрібна допомога“. Разом з тим, він казав, що „вже є багато поранених і забитих“…
Шабатурка негайно вислав на допомогу сотню повстанців і чоловіка сорок „запасу“, давши їм два кулемети і тисяч дві набоїв. Наскільки вісти від отаманші були добрі, настільки від Мухобоя були лихі. Негайно послали посланця до отаманші, а самі „на всякий випадок“ виставили за селом заставу з десяти чоловіка, при одному кулеметі.
Над вечір отаманша сповістила, що „хоч Хвастів ще не здався, але справа стоїть так добре“, що вона може виїхати на Мотовилівку і „дати доброго прочухана“. Через годину вона приїхала сама.
— Чого носи поспускали? — весело гукнула до нас, не злізаючи з коня. — А ну-но за діло!…
Бадьорість і рішучість проявлялась в кожнім рухови її тіла. Я як зачарований дивився на неї і не міг надивитися. Вона дійсно була якась особлива. Перший раз мені трапилось бачити вояка-жінку. Панночки Марійки, яка вчора грала сантіментальний російський вальс, наче й не було. Була лише отаманша селянських повстанців, які тепер зарвалися з двома своїми ворогами не на життя, а на смерть.
— Дайте мені пару козаків! — сказала вона до Шабатурки.
Взявши з собою двох козаків, вона підтюпцем поїхала на Мотовилівку. Але не пройшло з чверть години, як повернулася назад і ще за ворітьми крикнула:
— Мухобоя вбито. Білі коло самого села. Беріться за зброю. Треба затримати не тільки ворогів, але й своїх, що втікають… Ви, Шабатурко, беріть зі собою півсотні козаків і постарайтеся затримати їх на якийсь час за селом, а потім я вам скажу, що робити. Яж з другою півсотнею залишусь тут і буду чекати. Ви, — звернулась до мене, — забірайте під свою команду „запас“ і пошліть його на село за боронами, які повкидаєте до гори зубами в ті калюжі, що в Мотовилівському коловороті.
Годин півтора змагався Шабатурка з білими, не пускаючи їх ні на оден крок вперед. Коли все було готове, раптом кинувся втікати в село. Білі слідом за ними пустили кінноту. Здавалося, що не більш як через дві-три хвилини ми всі накладем головами під її шаблями, але сталося инакше. Кіннота з усього розгону вскочила в калюжі і зараз-же сіла на гострих зубах борін. І в той час, як серед білих виникло замішання, отаманша кинулась на них з боку і зачала нещадне нищення. Кулемети наші аж заливалися, клекотіли і сікли на капусту ворогів. Козаки, які ранійш втікали, тепер повернулися назад і перейшли в наступ.
Перемога над білими була очевидною. Про це свідчили гори кінських і осетинських трупів у колюмнах, які завязли на боронах і не могли втікти назад. Коли тут в повітрі почулося характерне джеркотання і над селом стали рватися шрапнелі. На вулицяx знявся крик поранених повстанців і галас переляканих мешканців.
— Червоні йдуть! Червоні йдуть! — кричали на подвірях люде.З боку Хвастова не переставали стріляти з гармат по селу. Свідчило це, що червоні дійсно були вже недалеко.
Нарешті прибули перші втікачі з хвастівського фронту, які розповіли, що як тільки отаманша виїхала в бік Мотовилівки, то червоні зараз-же розпочали протинаступ, перервали фронт, забрали багато наших до полону враз з обома гарматами і тепер йдуть просто сюди. Отаманша тільки руками розвела від такої несподіванки. Зупинила коня і замислилась:
— Що ви скажете? — звернулась з запитанням.
— Скажу, що треба негайно відступати.
— Я теж такої думки, що перемогу прийдеться ворогам залишити…
І тут-же прикликала до себе козака і послала його в сотні передати, що як тільки стемніє, так зараз-же починати помалу відступати по тих самих дорогах, по яких ішли сюди і зібратися всім у Велико-Половецькім лісі, на старім місці. — Додам з тим, передайте, — казала вона, — щоб відступали тихо, не роблючи зайвого гармидеру, бо я залишаюсь тут, заки не відступлять!…
Сонце зайшло. На нас не переставали налягати з одного боку червоні, а з другого білі. Як з того, так і з другого боку почали стріляти з гармат, а наші, поки-що відстрілювались з кулеметів. Набоїв не вистачало і темряви ждали, як Бога з неба.
Нарешті стало темніти. Отаманша злізла з коня і сказала:
— Тепер можна відпочити троха.
Ніхто не сказав нічого. Всі мовчали і слухали, як бухкали гармати і торкотіли кулемети. Хвилинами стрілянина стихала і тоді було чутно, як торохкотіли наші вози й проходили люде.
Прийшов Шабатурка і запитався отаманші:
— А як буде з канцелярією? Червоні вже під самим селом…
— Спаліть її… — сказала отаманша. — Всьому свій кінець…Кулемети торохкотіли все близче й близче. Здавалося, що стріляють в самому селі. Шабатурка похапцем забрав на оберемок всі папери і побіг на кухню палити їх. Писарчуки штабу, між якими був і червононосий писар суду, збилися як овечки в оден куток кімнати і трівожно переглядалися поміж собою.
Раптом двері в кімнату відчинилися і на порозі став дід Семен. Якимсь чужим, несвоїм, переляканим голосом він сказав:
— Пан Найда втікли. Виломали двері і втікли до комуністів…
— Коли втік? — спиталася отаманша.
— Лише тільки… тільки що…
— А ви, діду, чого гляділи?
— Його глядів, але він збив мене з ніг, вискочив у двері і побіг прямо до червоних.
— А як-же ви знаєте, що він до них пішов?
— Мені так здається?… Тікаймо скорше…
Отаманша вирівнялась і якось неприродно засміялася:
— Тікати?! Від кого?! Куди?! Чого?!
— Я не знаю! — сказав дід Семен.
Ввійшов Шабатурка.
— Що тут таке? — спитався.
— Найда втік — відповів хтось. — До червоних пішов…
— Ну,.. коли так, то я не сиджу тут ні одної хвилини… Йду… Хто зі мною?…
Всі писарчуки мовчазною охотою кинулись за ним у двері.
В кімнаті залишилися отаманша, два вартові козаки, дід Семен і я.
— А ви чому не втікаєте? — звернулась до мене отаманша. — Не дивіться на мене. Я піду звідси останньою.
В той час за вікном хтось вистрілив. Куля розбила шибку і лице отаманші облилося кровю. Верескнула диким голосом і, махнувши в гору руками, як сніп упала на підлогу.
— Не втікайте! — крикнув я. — Як гинути, так всім разом! Погасіть світло!Дід кинувся гасити світло, а козаки взяли на поготову рушниці. Пройшла хвилина, друга й третя, але на дворі крім звичайної кулеметної стрілянини нічо не було чутно. Знову засвітили світло. Я і дід Семен нахилилися над отаманшою. Куля поцілила в самісеньке ліве око, те синє чудове око, яке так вміло хутко й розумно позирати з під чола й спалювати певними вогниками майбутнього щастя. Праве око непорушним шклянним поглядом дивилося в стелю, наче бачило там щось надзвичайне, страшне й невидане.
Дід Семен плазував навколішки навколо трупа отаманші і голосив:
— Бідна моя донечко! Пані моя кохана, за щож тебе так!…
Брав своїми грубими, незграбними руками її малесенькі ручки з рядами мозолів на долоні і, обливаючись сльозами, цілував їх і цілував.
В кімнату вбіг Шабатурка. Відчинив двері і закричав:
— Наші погнали червоних! Найда командує — і вже отаманом проголо…
Глянув і завмер.
— Боже! Що сталось?! — промовив ледви чутним голосом.
Дід Семен підвів заплакане лице в гору і показав рукою на вікно:
— Бачите? Утік… Убив… Отаманом зробився… Юда… Прод… Собака…
З трупом отаманші на возі, знайомою дорогою поверталися на „старе місце“, до Велико-Половецького лісу. Крім діда Семена, мене і двох вартових козаків, їхав і Шабатурка, який вже ні за що не хотів лишитися там. Ми відступали не останніми, бо за нами залишився Найда і його прибічники, хоч ніхто з нас не знав, чи повернувся він до „старого місця?…“
Коло півночі ми вже були у Великім Половецькім, але не зупиняючись ні на одну хвилину, поїхали просто до того лісу, куди ходили вчора „взнавати настрій“.
Вже під самим лісом нас затримали наші стежі.— Що везете? — спитався оден козак. — Може хліб?…
— О, ні! Тисячу раз дорожче від хліба! — відповів дід Семен крізь сльози.
— Що таке?! — спитав зацікавлено козак і приступив до воза. — Хтось лежить?
— Отаманша вбита лежить, он хто! — сказав Шабатурка, — Найда втік з арешту і вбив її через вікно в помешканню штабу…
— Отаманшу вбито?!… Отаманшу, — кажете? Боже, деж Твоя правда?!.. — зойком вирвалось з козацьких грудей.
Звістка, що вбито отаманшу, в одну мить громовою блискавкою облетіла весь повстанчий табор. Голоси жалю і тяжкі проклони наповнили ліс і поле навколо, здавалося, збудили саму темряву глухої осінної ночі.
Віз з трупом отаманші козаки перенесли на руках і поставили серед табору. Весь повстанчий табор збився навкола воза. Всі хотіли в останній раз надивитися на свою отаманшу, але залите кровю лице жахало їх і викликало безмежний гнів на злочинця.
— Помсти!… Помсти!… Страшної помсти!… — лунало в лісі.
— Кари!… Кари!… жорстокої кари!… — гуло в полі.
Всі бігали, хвилювалися, клопоталися і з роспачем зупинялися друг перед другом, запитуючи:
— Що робити?… Що робити?…
Шабатурка виліз на пеньок і закричав:
— Товариство! Що сталося, того не вернути! Зараз-же нехай хтонебудь поїде в село і зробить труну, а ми тут, поки-що порадимося, що робити далі? На мою думку ми повинні розійтися по домах!..
— Ніколи!… Ніколи!… — закричали одні.
— Помститись треба!… — загукали другі.
— Тоді, товариство, ми мусимо вибрати собі отамана! — став далі казати Шабатурка. — Повинні підрахувати свої сили, дати їм якийсь лад і виробити, намітити свої дороги.
— Найперше діло — помста! — крикнув дід Семен. — А потім будемо бачити, що робити…
— Навіть длятого, щоб помститись, ми не можемо йти такою ватагою, як тепер — промовив Шабатурка. — Треба влади і порядку, чи згодні з цим?
— А тож як?… Та згодні!… Згодні!… — як оден чоловік, озвався весь табор.
— Шабатурка отаманом!… Хай веде нас!… — сказав дід Семен.
— Слава Шабатурці! Хай буде отаманом!… Хай управляє!… — закричав весь табор, обіймаючи Шабатурку тісним колом. Шабатурка стояв і мовчав, а гомін коло його все зростав, все збільшувався. Більш нетерплячі смикали його за поли і казали: — Чомуж не говориш нічого?…
— Я думаю, — сказав нарешті Шабатурка, — що нам треба вибрати тимчасову раду з трьох душ, а потім вже вибиремо отамана… Брати на себе отаманування я не смію… Треба людини сильної, а я слабкий…
— Не час тепер говорити, хто з нас слабий, а хто сильний… Ми всі сильні, а ви отаман наш!… — сказав дід Семен і, слідом за ним, закричав весь табор:
— Отаман наш!… отаман наш!… — Годі балакати!…
Шабатурка вклонився і, не злізаючи з пенька, промовив:
— Так слухайте! Наказую вам зараз-же перечистити зброю, перелічити набої і поділити їх між собою так, щоб всі мали по рівній мірі. На похорони отаманші приходьте з рушницями і з четвертою частиною своїх набоїв. Поховаєм отаманшу як слід, з вистрілами… Після похорону обід, а по обіді з рештою набоїв будем знати, що робити… Злочинець від нас не втіче…
Повстанчий табор, як хвилі, став розходитись і через півгодини весь ліс засвітивсь червоним полумінням величезних огнищ, які палахкотіли наче вістительні каганці в печерах добрих ґномів.На світанку привезли велику дубову труну і прийшов старий піп. З села йшло багато народу, але навколо лісу виставлено варту і вона в ліс нікого не пускала. Дід Семен спочатку загрів води і облив нею закрівавлене лице і змозолені руки отаманші. Знайшов чистеньку білу хусточку і завязав нею страшну смертельну рану, а потім поклав її в труну і засвітив коло неї чотири великі церковні свічки. Тим часом на узлісі викопано глибоку яму. Туди став сходитись народ з села.
Старий піп славним, байдужим голосом відправив „великий похорон“ і тоді, при жалібнім співі „Святий Боже“, труну взяли на руки і понесли до ями.
Коло ями зупинилися і допустили всіх, хто тільки хотів попрощатися з отаманшою.
— Бідна дівчина! — хлипали сільскі баби. — Загинула так нагле…
Сонце було на небі, як труну забили цвяхами й опустили в яму. Голосним і безутішним риданням розлилося по сірих стернях жалібне „вічная память“… і в той час, заглушуючи жалібний спів, озвалися рушниці, що аж дерева задріжали в лісі. Дванайцять раз Шабатурка робив знак рукою і дванайцять раз обзивалися рушниці і дріжали дерева.
Через годину виросла висока чорна могила, а на ній поставлено соснового хреста з написом Шабатурки: „Тут спить донька України Марійка Соколовська, родом з с. Горбулева, Радомиськ. повіту (на Київщині). Боролась за право. Загинула від руки зрадника 6. листопада 1919 року. Прохожий, схили голову перед її завчасною могилою!“…
Помалу, з низько-похиленими головами відходили від могили зажурені повстанці, а в очах їх крізь сльози блискали страшні вогники непереможного бажання боротися без кінця й краю. Кожна риса їх лиця безмовно говорила про те, що почували їх серця і що діялося в їх затьмарених душах.
Після обіду „на скору руку“, повстанці вистроїлись рядами й вирушили в бік Хвастова. Перед ними їхав на коні отаманші Шабатурка. Побачивши мене, він підїхав і сказав:— Ви йдіть собі… Щасливої вам дороги, а мені однако… Годі думати про спокій… вклонився і повернув назад на дорогу. Коли вони всі вїхали в село, я повернувся назад до ліса, де блукав до самої ночі..
|
|
|
|
|
|
. . . . . . . . . . . і четверта осінь Революції не дала мені бажаного… Ще й досі ходжу, як зачарований, полями і лісами і, прислухаючись до осіннього шуму золотих гаїв, марю минулим і злотокосою панною з синіми очами…
Вічная їй память!
1920 року. 7. вересня.
м. Товмач, (Галичина).
