не знаючи, що йому почати. І можеб довго так простояв, колиб білявенький хлопчик його літ не допоміг йому.
— Тобі чого треба? — швидко запитав він Миколку.
— Я на роботу прийшов — одмовив той не зразу і не рішуче.
— А чогож стоїш, гав ловиш? Іди до контори.
— Та я не знаю куди… і… боюсь. — Одмовив Миколка.
— Боїсся? Эх ти… Ну, ходім я тебе проведу… Тебе хто бере?
— Дмитро Миронович.
— Ага… сам жидомор — твоя бренить…
Миколка хотів роспитати у нього де-що про Дмитра Мироновича, щоб знати, що він за чоловік, але хлопчик хутко шмигнув за станок.
— Ну ходи мерщій! — Гукнув він до Миколки. Той не сміливо пішов за ним.
Білявий хлопчик хутко і сміливо пролазив усюди поза купами усякого поділля і по за станками, не вважаючи зовсім на те, що усюди — зо всіх боків — крутились шестерні, свердлики, усякі валки, і сичали приводні реміння і що кожна із цих річей нарізно, що хвилини могла зачепити і покалічити всякого, хто до них наблизиться.
Миколку ж брав острах і він ішов тихо, обережно, не поспіваючи за ним.
Білявий хлопчик иноді зупинявся і показував Микольці де було більш небезпечне місце і де треба було проходити обережно, а потім знов хутко шмигав по за станками.
Миколка, поки вони вийшли на безпечне місце, де вже не було ні шестернь, ні реміння, страшенно стомився. Йому здавалось, що вони за сей час пройшли багато, багато верстов.
— Ось тут контора, — сказав хлопчик, — чекай тут. Майстер мабуть ще не прийшов.
— А звідси ніхто не прожене?
— Ні, нихто… Тут завше чекаютъ… Ну прощавай, мені ніколи.
— Прощай!..
— А як тебе звати?
— Мене, Миколкою.
— А мене Климом… Я на самосуйці роблю. Побачимось
