збудемося ляцької кормиги, — по друге: між ними богато, хоч засліплених більшовицькою дурійкою, але наших таки може й щирих людей, — по третє ми тут у Галичині елємент о ціле небо культурніщий, чим вони, — не дамося закидати шапками, — а по четверте: тамечки, їм за плечима, як несуть слухи, формуються українські повстанчі загони, то може й внедовзі… (Співає):
„Вернуться ще тії, Стрільці Сїчовії,
Задрожить від них Варшава!”
(Вбігає переляканий парох, за ним Масненький).
Парох: Ай, ай, ай! Що тут за співи, нетим? В таку страшну годину, нетим?… Отче Ігнатіє, лицюєж це вам?! Тай ще якої пісні гукнули, нетим… Я вже вчера Гельцю трошки збирав за цю пісню, нетим. Ледви майор відїхав, а вона як не гукне її, нетим, на всю хату, нетим!
Сотрудник: Отче совітнику, не хвилюйтеся безпотрібно. Ця пісня з відїздом пана майора і його „хоробрих” військ перестала бути нецензурною. Це, бачите, так нам з розмови вийшло, що я її гукнув.
Парох: Ай, гарячі голови, нетим… Де ви були так довго о. Ігнатіє, нетим? Ай, ай, ай! А я тут бідний сам один, нетим… Ай, ай, ай! Геть чисто голову трачу. Ай, ай, ай!… Ой, ой, ой!… Що то буде, нетим? Що то буде?
Масненький: То я йду далі продовжати лєкцію… Небезпеки ніякої нема… Співали самі свої. (Поглядає на Оленку з захватом). А може панна Гелєна цікаві прислухуватися нашій лєкції з Нюнчиком коханим?
Оленка: Ні, не цікава.
Масненький: (Зітхнув). Гм, гм, гм… То я відходжу.
Оленка: Не задержуємо. (Масненький пішов). Татку, скажіть тому свойому приятелеві Маснень-
