Парох: То добре, нетим, ходім! (Держиться Масненького за руку й обидва йдуть до другої кімнати. З сіней входить Оленка і о. сотрудник).
Оленка: Прошу, татко тут, в канцелярії. (Розглядається). Ов, мабуть вийшли. Може на веранді? Балакали тут з Масненьким. Він прийшов на лєкцію. Я зараз татка попрошу. (Хоче йти).
Сотрудник: Алеж, панно Олено, не трудіться тай не трудіть о. совітника. Я такого якогось важного діла до них немаю. Ось краще побалакаймо тутечки.
Оленка: (Сідає). То прошу, отче, сідайте!
Сотрудник: (Сідає). Не такий чорт страшний, як його малюють. Певніські вісти маю з Миронова. До нас прийдуть вже леда хвиля. Польська батерія вже втікла. В Миронові поки що заховуються зівсім прилично. Декана не зачіпали. Закватирувалися до нього й веліли собі дати їсти. На майдані посерід села скликали людей на віча, або, як вони називають, на „мітінґ||, вибрали для села „ревком”, цеб-то таку свою громадську раду, а головою цього „ревкома” таким гейби війтом вибрали одного двірського „форналя”. По селі порозкидали проклямації, ревкомові дали якісь друковані розпорядки, а всі друки виключно в українській мові… Аж якось трохи відрадніще, що вже нема всяких „обвєщень” та „окульніків”.
Оленка: (Задумується). Та що з цього, коли це не наше… Гей, чи вернеться ще коли наша справжня українська влада?
Сотрудник: В Бозі надія, панно Олено! Та все покищо якось відрадніще.
Оленка: Що це, отче добродію? Так може й ви за ними потягаєте?
Сотрудник: Ні, панно Олено, не потягаю я за ними, бо не можу потягати і як щирий Українець, і як христіянин і як священик… Але з фактом мусимо погодитися, головою муру не розвалимо. Чи покищо буде краще, чи гірше, та все бодай инакше. Раз: по-
