нути одно маленке пояснення. Певне й мене ляк переймає й поза спиною гейби мурашки проходжуються, та — що так скажу — маю на це один лік і це мене вспокоює.
Парох: Маєте лік, маєте, пане, нетим? Ой, скажіть, нетим, який це лік, дайте мені його то може й я вспокоївсяби!… Ой, дайте, нетим, то й не знаю, якби вам свою вдячність оказавби, нетим!!!
Масненький: Гм, гм, а дежби я вимагав якої вдяки та від впр. отця сов-ка? Таж я вже стільки зазнав ласкавости від вашого високопреподобія, що й не знаю, коли й як зможу зі свойого довгу виплатитися, але… на жаль, у цій справі з превеликим болем серця нічого не можу порадити й цього ліку не можу подати.
Парох: Неможете? Хибань нехочете, нетим?
Масненький: Ай чому нехотівби? Так це неможливо.
Парох: Чому? Чому, нетим?
Масненький: Тому, впр. отче сов-ку, що заходять ось які перешкоди…
Парох: Ну, нетим, нетим?
Масненький: Гм, гм, справа така: Більшовики особливішу, що так скажу, симпатію оказують з усіх інтеліґентних дикастерій цій упослідженій доселі наймізернійшій дикастерії народніх учителів і їх одних не переслідують, ба, навряд, опікуються учительством і його найкраще оплачують. (Глядить на годинник). Та я тутечки забалакався, а там Нюнцьо наш найдорожчий вже мабуть нудиться й жде на лєкцію. Піду хибань уже до нього. (Хоче йти).
Парох: (Хапає його за руку). Ай, ай, ай, пане, нетим, якжеж я тут сам один лишуся?
Масненький: То прошу зі мною на веранду. В товаристві буде відрадніще, ба й звідтам видко дорогу крізь село, то будемо бачити, як надходити муть.
