Сотрудник: Але, але, о. совітнику! Питали ви мене де я так довго був? Хрестив дитину а відтак ми обидва з дяком поспрятували чаші, євангеліє, срібні хрести й три найкращі фелони до того гробівця під церквою. Нехай там те все лежить від усякого припадку. О. совітник забули об цім нагадати, гаразд, що я собі нагадав.
Парох: Ет, про мене, нетим! А деж мені, об цім памятати, нетим? Як тут така гроза висить над нами! Ой, ой, ой! От добре, що я нагадав Гельці про наші дорогоцінні річи. А як там з церкви що зрабують, то хлопи колись і так нове справлять. Ой, що то буде, нетим, ой, Господи! (Пішов у кімнату).
Оленка: (Зазирає до вікна). І щось нема наших „гостей”.
Сотрудник: Там Голодюк на варті. Дасть знати… Щира це людина цей Голодюк.
Оленка: Це така їхня вся сімя. І старий такий і мати і він і…
Сотрудник: (Усміхається). І Семен? Що? Га? Правда, панно Оленко?
Оленка: (Соромливо) …Ах, що то з ним там діється?
Сотрудник: Голодюк казав мені, що минулого місяця мав лист від брата. Пише, що здоров. А старі як листом тішилися. Добрих синів мають. Потіхи з них діждалися. Іван тут учителює і зі старими живе, а Семен доктором буде…
Оленка: Та я читала цей лист. А й… до мене була там карточка. Ось бачите, отче добродію, яка моя доля? Тільки через Івана час до часу якусь звісточку маю.
Сотрудник: А цеж чому так?
Оленка: Та деж мої татко, нащадок „святителів та єрархів”, позволили би мені, доньці совітника митрополичої консисторії й віцемаршалка переписува-
