тися зі звичайним хлопським сином, ба ще з ізгоєм, що не покорився щасливо пануючій нам владі.
Сотрудник: Ба, якже йому там?
Оленка: Пише, що нічого… Як з частиною галицької армії, дістався на Чехословаччину, то ще торік записався в Празі, на третий рік медицини і вчиться далі й іспити робити буде. Тільки пише, що тужить за рідною землею, за своїми…
Сотрудник: І ще за кимось тужить…
Оленка: …Ех, коби то як можливим стало!… І пощо я вже ось другий рік, як цю матуру здала тай даремне сиджу? Коби мені яким чином та тамтуди вирватися… Записалабися на фільозофію. А колись, колись, як щоби все щасливо склалося, зажилиби обидвоє… Пішлиби на Підкарпаття — він лікарював би, я може дісталаби посаду в якій середній школі… Як тут все пропаде і ми з обіймів в обійми всіляких „братів сердешніх” раз-у-раз переходити будемо, то ще там на Закарпатській Україні зістане нам клапоть свобідніщої рідної землі тай тамечки зможемо стати до помочі бідному „раненому”, як казав пок. Драгоманів, братові, закарпатському Руснакові.
Сотрудник: Не тратьмо надії, панно Олено! Не попадаймо в відчай, в апатію. Гаразд, хто може, нехай іде до „раненого брата”, бо й він помочі потрібує, але й тут не закладаймо рук!… Я не повірю ніколи, щоби наш народ ось так тай щез з, лиця землі щоб задушився в обіймах всіляких „братчиків”!… Гей!… Тай Божому терпцеві колись та прийде край!… Гей!… Мусить же прийти колись така благодатна днина, що вже не (співає)
„… буде Лях проклятий
Батьками орати,
Матерями волочити…” (Задумується).
Вам панно Олено ще всміхається майбутнє, виж на провесні життя, а я вже,… хоч іще не старий, та вже немаю нікого найблищого: „ні дружини вірненької, ні дитинки маленької”… Щож мені, безталанному,
