бездітньому вдівцеві зісталося? — (З захопленням): — З Христом в народ тай для народу!!!
Парох: (Вбігає схвильований) Ай, ай, ай, знов співи, нетим. Як вам, отче Ігнатіє й тобі, Гельцю може бути весело в таку страшну хвилю?
Сотрудник: Або ж то завжди тільки з веселощів співається?
Парох: Ой, ой, ой! Дяк був на веранді… Каже, нетим, що вже їде якийсь большевицький обоз до нас, вже на наших полях. Йой, йой, йой, що то буде, нетим, що то буде? (Бігає по кімнаті. Входить парохіянин Іван Круць).
Круць: Слава Ісусу Христу!
Сотрудник; Слава на віки!
Оленка: А що там, дядьку, скажете?
Круць: Та я прийшов сказати, що „дитинча” вже в церкві, та щоби єґомосць потрудилися похоронець відправити.
Парох: (Розсіяно) Похоронець, кажете, нетим? Ай, ай, ай! Ага: Круць, нетим! Ай, ай, ай!
Сотрудник: То я піду, відправлю. (Встає).
Парох: Ай, ай, ай, нетим!… Ви?… Отче Ігнатіє, ви, га, що, як?… Ви?… Ні, я сам піду… Ай, ай, ай! Може чорні гадки трошки розвіються? Га?…
Круць: А щож єґомосць будуть собі за той похоронець жадати? Що буде належатися?
Парох: Ай, ай, ай! Належатися, кажете, належатися?…
Круць: Єґомосць звичайно за такий погребець брали 100 марків, а я бідний, немаю більше, йно 60, (кладе на столі), а ось де картка від „воґльондача”.
Парох: Шістьдесять, кажеш, Іване, нетим? Бідний кажеш, нетим, нетим? Ні, нетим! — У тебе Іване, нещастя і над нами всіми висить нещастя, нетим… Правда, вже йдуть до нас?
Круць: А вже йдуть. Вже на кінці села.
