від веранди зачиніть на ключ. Нехай „гості” тільки сюди йдуть, я їх прийму як слід.
Масненький: (Нахнюпився, виходить до сіней).
Сотрудник: Ха, ха, ха! Ви ще не запримітили, панно Олено, як він горяче закоханий у вас?
Оленка: Ет! Погніваюся, як що так жартуватимете!
Сотрудник: Алеж ні, п. Оленко, не жартую. Оноді признався мені й Голодюкові, ха, ха, ха!
Оленка: А щоби тільки він тай я на світі!… (Хоче йти до другої кімнати. З сіней вбігає Зоня, сестра Масненького).
Зоня: Гнівайся, Оленко, або ні, а я таки тепер не піду звідцілля до школи. Боюся тамечки. Мій братюк прилетів засапаний, мабуть від вас, а там у школі „червоних” хмара.
Сотрудник: І щож, дуже їх брат налякався?
Зоня: Хто він? Виж не знаєте його натури? Він, мовляв, зі всіма „добре”. Ух, аж стидно, що брат! Обступили його, а він регочеться, витається, цілується з ними, наче з рідними братами. Я кричу до нього, детам, ані не слухає. Я ногам дала знати тай до тебе Оленко. Не проженеш?
Оленка: Ось раз сказала? І не пущу від нас, доки не втихомириться. (Входить другий місцевий учитель Іван Голодюк).
Голодюк: Дай Боже здоровля, панно Оленко, здорові були, отче добродію! І ви, товаришко Зоню тутечки? Гаразд!… Славно! Все наша кумпанія! Уф, уф! „Червоні” вже йдуть сюди. Побачив з далеку тай прибіг дати звістку. Аж засапався! Товаришко Зоню, дуже налякалися?
Зоня: А тож. Та тепер вже не боюся… Між своїми…
Голодюк: Поки я живий, недам кривди вдіяти ні-
