кому з нашого товариства, а тим паче (тихіще)… моїй зіроньці. (Стискає Зоню за руку).
Оленка: Ха, ха, ха! Залюблені навіть у скрутній годині знайдуть нагоду повурковати…
Зоня: Не приговорюй, сестричко, не приговорюй! А хто це раз-ураз заглядає на захід сонця, в цю сторону, де лежить „злята Прага”? А? А в тій „злятій Празі” хто там є? Семенко?
Оленка: (Затулює їй губи рукою). Ти!… недобра!… Ну, ходімо, Зоню, до другої кімнати, нехай вони обидва „гостей” забавляють. (Відходять обидві до другої кімнати).
Голодюк: А деж наші отець совітник? Може зі страху перед „червоними” залізли куда під перину?
Сотрудник: (Усміхається). Наші старенькі в церкві. Похоронець правлять… А такі чомусь тепер добрі тай милосерні, що хоч до рани прикладай. Поміркуйте собі. Сам пішов похоронець правити й за похорон не взяв від Круця ані феника. Які то страх має великі очі, ха, ха, ха! Щож? Лишаєтеся тут? Обидва будемо „гостей” витати?
Голодюк: Про мене! Лишуся! І так не маю чого дома пильнувати. Ліжко тай скринчина в ванькирі — ввесь мій маєток. А тамже тато й мама в хаті… То наш „масненький” Масненький стрімголов полетів до своїх маєтків. Я бачив, як біг… А що, сьогодні знов закидав очком на Оленку?
Сотрудник: Ба якже! Хоч не до сміху мені, а годі було не сміятися, як старий лис косився на голубку. Я Оленці сказав, а вона люта…
Голодюк: Немає чого лякатися. Перед зітханнями Масненького хоронить її аристократія отця совітника… Ба, але й мій братюх немає собі що надії робити. (Входить Оленка).
Оленка: Помиляєтеся, товаришу Іване! Як я раз вашому Семенкові поклялася, то хочби які перешкоди, все переможу й слова додержу.
