Мені таки попа зівсім не треба. Як зміркую женитися, то „повітревком” дасть мені шлюб, як умру, то наш грабар Трохим мене в яму запорпає,… а хрестити немаю що… Нащо мені попа?!!
Масненький: (товче кулаком у стіл). Та тихо-бо! Як я пісню складаю, то має бути так як маком сій!
Гудима: Абож то така велика робота „пюром” по папері вимахувати?
Масненький: Товаришу, ви цього не розумієте. То треба такої великої науки, як я її маю. Бачите, який я лисий, це все з великої науки. Ба, але тут ще й сама наука не поможе. Тут треба особливої… голови,… талану,… розумієте? Цеж поезія, по-е-зі-я! А ви розумієте, що то таке поезія, поет?
Юрко: По-ет, по-ет?… Та це мусить такий Шевченко, як це ви мені раз розказували…
Гудима: Ага, га, Шевченко! Такий у баранячій шапці, в кожусі?… Я, я бачив його десь на образі.
Масненький: А так, такий Шевченко. Тож бачите?! Замість тішитися, що маєте в селі, такого чоловіка, то вони пашталакають всіляке й мені вітхнення перебивають. Тихо! Ліпіть своє!!! (Пише).
(Юрко й Гудима йдуть навшпиньки до свойого стола з патичками, червоним папером і кляйстром. — З сіней вбігають хлопці „десятські ревкому”: Івась Рудик і Остап Буник з чималим шумом. Обидва мають на лівих раменах червоні перепаски).
Рудик: Дядьки-„ревкоми”! А йдіть-но там до двора, бо там такий ґвавт, що тамті-во дядьки-„ревкоми” не годні собі ради дати! Люде кричуть, дідич Мошко верещить, жидівка плаче, жиденята вайкають!
Масненький: (Товче кулаком у стіл). Тихо там!!!
Буник: Або що? „Професор”.
Гудима: Ти!… Наші „дирехтор” тепер за Шевченка, то має бути тихо, як маком сій! А ти що? Зачим?
