тінґу” шепнули — гадаю собі — треба громаді послужити до якогось часу. Та це не надовго, бо далі-далі скажуть в школі науку зачинати.
Гудима: Ге, ге, ге, я не гадав, що ви, „дирехтор” так за біднотою будете потягати? Десь, бувало, давніще, то між нас, бідних, бувало, й ніколи не заходили, тільки, або ви, бувало, до попа, або до вас то шандарі, то „ржондца” з Миронова, то польський ксьондз, як, бувало, до школи на „катехис” приїде.
Масненький: Бо, гм, гм,… такі, гм, гм,… страшні часи були… Всякій сучій матері кланяйся! А я був дуже бідний чоловік. Ви незнаєте, які то вчителі бідні люде були за тих проклятих буржуйський часів! Якби не лестився, та не підлизувався, давно булиби нагнали на сто вітрів, або перенесли би куда в безвісти за 40, 50 миль звідцілля. Та тепер воно инакше: „Диктатура пролєтаріяту!” Розумієте? Біднота має голос, то бідноті треба служити… Та ми балу-балу, а робота стоїть, а час біжить. Пополудні великий мітинґ у Миронові! „Галревком” буде, „повітревком” буде з „фронту” будуть, то й мусимо бути. Поможіть-но, товариші, таких червоних фанок наліпити. Ось тут маєте пруття, осьде папір, вже приладжений а в горшку кляйстер. Ще треба шість, бо вже шість готових. Посадимо 12 парубків на коні, кожен застромить таку хоруговку за холяву й поїдуть передом. За ними підемо ми всі з нашого „ревкому” і співаки, а відтак усі люде з села. Нехай люде з других сіл знають, як то ми горнемося до радянської влади!
Гудима й Юрко: (беруть ліпити пропорці).
Гудима: Та, ба, ба! А деж молодого попа подіємо?
Масненький: Опісля, опісля об цім побалакаємо. Тепер тихо, ша! Я ще пісню маю докінчити й переписати. Ще вчера зачав її складати та не скінчив. Хочу, щоби наші люде щось нового заспівали, як прийдемо на мітінґ. (Задумується, пише).
Юрко: …Про мене! Хайби в нас і не було попів!…
