далі: „Як що де поміщик хоче сам зі сімєю працювати на полі, а громада згодиться на це, дати йому пайок землі і нехай працює”. Завтра в нас мітінґ, то люде врадять, що з вами зробити: чи приймити вас до громади й дати шматок землі, чи видалити вас до місця вашого уродження? А тепер ідіть собі здорові, бо ми маємо роботу.
Мошко: А може й таке право „єсть”, що вольно забирати всьо з хати і з худоби і з птиці?
Масненький: А так. Право каже, що поміщик не сміє мати нічого свойого. Все до останньої курочки громадське, а вам вольно мати йно це, чим вас громада наділить.
…Мошко: (Подумав, кивнув головою, крізь сльози всміхається). Ну, ну! А право є на віки?… Ну, ну! Ми вже „ружне” права якось пережили і Богу дякувати, минулися „те” права.
Юрко: Го, го, теперішнє право так хутко не минеться, Мошку, небоже, бо це право бідноти всього світа. Ну, йдіть, не завертайте нам голови! Підемо й ми там до двора, подивимося, чи все так робиться, як „повітревком” велів?
(Йдуть всі три до сіней. Входить сестра Масненького, Зоня).
Зоня: Або сиди дома, або бери й мене з собою! На, маєш ключі від хати! (Кидає ключі на стіл). Як схочеш обідати, там вариться. Мотря тобі дасть!
Масненький: Та що бо ти так розкричалася? Не перешкаджай! Бачиш, пишу!
Зоня: Розкричалася, бо є чого. Салдатиськів налізло — повна школа. І до кухні пхаються тай мені свої салдатські компліменти сиплють, що не знати, де вуха ховати. Я там сама сидіти не буду. Йду до Оленки й звідси не вступлюся, доки якось не вспокоїться в селі. (Йде на право до дверей, ковтає). Оленко, є ти там? Відчини, це я, Зоня!
