Юрко: А деж я тобі, товаришу, візьму 36 підвод. Вчора поїхало 48 і ще їх нема назад.
Салдат: А що це мене обходить. Сказано: должно быть и шабаш! А ежели нет, так „ревком” поедет со мной в „ревтрибунал”. А там не шутки! „Под стенку и в „штаб Духонина”!
Гудима: Та бігме, товаришу, що нема.
Салдат: Пошукаємо… Ходи, товарищ со мной в деревню!
Юрко: Ідіть, товаришу Дмитре! Нехай переконається, що нема. (Гудима й салдати відходять. Входить з сіней Михайло Кальчук, заможний господар, недавній війт).
Кальчук: Що це Юрку, небоже? Семий сніп огульникам? Це не може бути! Це розбій. Казали люде, бувало, що аж ті „бичівники” лад заведуть. Маєш лад!… Рабунок! Господарі кажуть, що девятий сніп дадуть, а більше ані стебла. Як я війтом був, на такий розбій не позволивби тай не позволивби людям таке викрикувати, як ось там кричуть. Таж ти знаєш, бож ти в мене трохи за того присяжного був. Ну, ти тепер війт, то тебе треба слухати, алеж бо роби так, щоби спокій був, гей!
Юрко: Ну, люде, ну, дивіться! Ну, жий тут тай будь! Та хоче другого снопа, а цей семого не хоче дати. Таж ви, війте, повинні це розуміти, що приказів з „повяту” треба слухати… Люде, чого ви від мене хочете? Я ще нинька не снідав, не сів, гей! Завтра приходьте собі на мітінґ тай — про мене, — голови собі розвалюйте! Плюну на все! Іду геть з „ревкому”! Ігі!…
Кальчук: Ну, Юрку, якже буде?
Юрко: Завтра на „мітінку”.
Масненький: Ідіть, товаришу Кальчук, бо ми канцелярію на сьогодні замикаємо. Зараз ідемо до Миронова на віча. А ви підете?
Кальчук: Ет! (Покивав головою тай пішов геть).
