43
ПОЛОНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ШЛЯХТИ (1569-1648 рр.)
галузі освіти на українських землях стали єзуїти. До їх закладів посилали своїх дітей навіть окремі найвірніші прихильники православ'я[1]. Хоча орден святого Ігнатія ввів українську мову до своїх місцевих шкіл, однак населення досить сильно відчуло експансію польської мови і західної культури. Подорожі українських магнатів в Італію, Францію і Німеччину зміцнювали цю тенденцію[2].
Подібну роль відігравало поширення реформації у східних воєводствах Речі Посполитої. Українські протестанти — кальвіністи і аріани, як вважає А. Мартель, першими розбили єдність православного блоку[3]. Зроблені ними пізніше спроби введення рідної мови в деякі протестантські школи, наприклад, в Новогородку і Слуцьку, не дали бажаного результату. Польська мовна і культурна експансія все більше поширювалася в Україні.
Слід відзначити, що після Люблінської унії, а особливо після Брестської, значно зросла роль православного духовенства в галузі освіти. Православна церква, втративши своє привілейоване становище, опинилася перед небезпекою повного знищення. Як зазначав І. Крип'якевич, "у своєму тяжкому становищі церква шукала захисту і допомоги в самому громадянстві, мусила наближатися до мас і зайнятися не тільки їх духовним життям, але і світськими потребами"[4]. Через те культурне відродження української церкви було причиною виникнення багатьох православних шкіл, організованих передусім завдяки ініціативі і зусиллю церковних братств. В Острозі, Луцьку, Києві та в інших містах відроджувалися українські школи, в яких основними, крім рідної мови, були — слов'янська і грецька[5].
У 1633-1647 рр. київський митрополит Петро Могила провів реформу школи, за якою ввів єзуїтську систему навчання, яка вважалася на той час найкращою. На першому місці стояло вивчення латинської мови, далі — слов'янської і польської, а грецька мова відійшла на другий план. Однак народна українська мова не знайшла собі ніякого місця в усіх цих культурних перетвореннях. Проте, за словами Д. Дорошенка, "в своїм часі діяльність П. Могили у високій мірі прислужилась і національній українській справі тим, що поставила православну церкву — тодішній прапор народності — на такий рівень, що вона могла успішно оборонятись од римо-католицького
натиску"[6].
