рально-етичного — та й наукового — права це робити. Бо відповідальний обов'язок дослідника полягає саме в тому, щоб шукати, знаходити, говорити і писати правду. Бо лише правдива історія може розкрити нам правдиве сучасне і допомогти прогнозувати правдиве майбутнє, зокрема сучасне і майбутнє нації, націоналізму. Якщо брехали, ошукували, фальшували історію більшовики, то це не аргумент, що нам треба займатися тим самим — навіть для найідеальнішої мети. Різні автори, переважно цілком не підготовані до цього, заповнюють сторінки багатьох видань вигадками, псевдоісторичними, а часом просто істеричними фальсифікаціями в ім'я дуже патріотичних (так їм здається) цілей. Це доказ, що багаторічне російське панування зруйнувало етичні підстави, зокрема, наукової діяльності — також у ділянці вивчення етно- і націогенезу; що зло, яке діялося десятиріччями, продовжується, незалежно від того, чи воно пофарбоване у червоний чи в нечервоний колір.
По-друге. Великого поширення набула псевдоліберальна ідея, що, мовляв, можуть співіснувати різні, нібито, наукові погляди на одну й ту ж проблему. Це досить спритний спосіб зберегти у сучасній “історичній науці” збанкрутілі ідеї марксизму-ленінізму, т. зв. історичного матеріалізму — бо “ви ось думаєте так, а мені ніхто не може заборонити мати інші погляди і навіть вважати їх науковими поглядами”, бо “у нас же плюралізм думок, і кожний має право…” і т. д. Історія є така ж наука як фізика, математика, астрономія. Її висновки грунтуються на фактах, які вимагають доведення, правдивої інтерпретації, а також подання джерела. Коли погано підраховано формули будівництва мосту, міст завалиться. Коли т. зв. історія побудована на вигадках, міфах, “моїх переконаннях”, а не на джерелах, що підлягають вивченню, перевірці та осмисленню, згідно з науковою методикою, то така “історія” розвалиться як погано збудований міст. В історичній науці не може існувати дві, три, чотири істини відносно певного явища. Може існувати лише правдива історія, що грунтується на історичних джерелах, і фальшива “історія”, побудована на піску. А право творити фальшиву науку — навіть з найсвітлішою метою — нікому не дано. І ще одне: правдива історія української нації фальсифікацій не потребує, а її правдивість підлягає перевірці методами наукового дослідження, якими, правда, не дуже хочуть займатися і не дуже хочуть володіти…
Виник дуже зручний псевдонауковий спосіб фальшувати історію. Звичайну вигадку, заідеологізований міф подають у вигляді “наукової теорії” чи “наукової гіпотези”, цілком нехтуючи тим, що і теорія, і гіпотеза вимагають переконливої, хоча б 50-відсоткової джерельної бази. Та сучасні т. зв. гіпотези і теорії не обгрунтовують жодними історичними джерелами (або “обгрунтовують” їх фальшивими джерелами), часто “дово-
