високо ціняться хоча б у буржуазній науці, який створив школу і мав послідовників, а хто так собі майнув через історичну літературу однією-двома статтями мізерного гатунку. Якщо ж виходити з частоти вживання прізвищ, то доведеться зробити висновок, що найвидатніший “домарксистський” історик це — Чировський, бо його ім’я згадують сотні разів. А це ж цілком не так — М. Чировський, в основному, не історик, а економіст, професор друго-, а навіть третьорядного університету Сетон-Холл, хоча й досить плідний, але невисокого наукового рівня автор, що не має впливу на буржуазну науку. Упорядники ж, цитуючи його так рясно, перетворили Чировського у фігуру першого рангу… Подібних прикладів, які доводять, наскільки автори деформують загальне уявлення про “немарксистську історіографію”, можна навести багато. Вони згадують друго- чи третьорядних авторів, їхні такі ж друго- чи третьорядні твори, а чимало великих і значних досліджень просто не знають[1]. Такий несерйозний підхід до поставленого перед упорядниками завдання важко назвати сумлінним дослідженням.
Вони жодним словом не захотіли дати загальну характеристику бази свого дослідження — скільки саме використано праць і наскільки вони репрезентативні для загального стану і рівня дослідження історії України “немарксистами”. Великі прогалини у використаній літературі змушують сказати, що монографія не дає навіть приблизно повного уявлення про найновішу закордонну історіографію України.
У мене склалося враження, що автори взагалі не розрізняють понять “наукова” і “ненаукова” історіографія. В моєму розумінні, предметом дослідження повинні були стати, в першу чергу, наукові історичні твори, бо вони не лише визначають обличчя західної історичної науки, але й впливають на дальший її розвиток. Якщо ж упорядники поставили собі завдання використовувати статейки “Визвольного шляху” чи інших ненаукових видань, то ледве чи з такої суміші ненаукової та псевдонаукової журналістики варто творити історіографічне дослідження. Так, відомо, що й ненаукова історіографія може і могла впливати на наукову — та й на суспільне розуміння історичних процесів (сумний приклад — радянська ненаукова історіографія, що створила багато антинаукових стереотипів), але коли вже зупинятися на творах ненаукової історіографії, то треба це робити вибірково (брати до уваги твори, що справді мали великий вплив) і говорити відверто, що йдеться про ненаукову працю.
- ↑ Я почав був складати перелік книжок і важливих статей з історії України, виданих на Заході в 70–80-х pp.; коли ж дійшов до понад 300 назв, кинув це безплідне заняття. Не бачу потреби займатися тим, що повинні були зробити упорядники.
