По-третє. Упорядники не вважали за потрібне сказати, що вони розуміють під словом “новейшая немарксистская историография”. Виходячи із звичайного розуміння цього слова, треба думати, що вони мають на увазі, насамперед, праці 70–80-х pp. (бо праці 50–60-х pp. важко вважати “новейшими”). Тим часом, ознайомлення з монографією доводить, що автори концентрували основну увагу на працях 40–60-х рр., рідко використовуючи, зокрема, літературу 80-х pp. Їх виклад побудований переважно на давнішій літературі — часто це майже буквальне повторення попередніх оглядів та праць цих же упорядників, що публікувалися в 70-х — першій половині 80-х pp. Інколи вони трохи стилістично підправлені й заправлені деякими актуальними сучасними думками (але саме заправлені — механічно, формально, без переосмислення літератури в дусі нових поглядів на завдання радянської історичної науки), підсипані двома-трьома назвами з 80-х pp. Усе це не дає підстав вважати пропоновану монографію дослідженням найновішої історіографії.
По-четверте. Автори вживають у заголовку своєї праці термін “критический анализ”. У загальноприйнятому в історіографії розумінні аналіз — це глибоке і докладне вивчення історичного твору, його джерельної бази, концептуального спрямування; критика ж — наукова перевірка аргументів історика, встановлення, які саме твердження історика не витримують критики і чому саме не витримують (погане розуміння джерела, недостатнє ознайомлення з джерелами, захоплення абстрактними конструкціями, які важко або й неможливо довести на підставі існуючих джерел, підтасовування фактів, придумування неіснуючих “фактів” і т. д.). Очевидно, критичний аналіз — це певний глибокий науковий процес, що забирає в історика багато часу і вимагає широких знань. Проведення “критического анализа” на підставі окремих вирваних з контексту цитат — саме тих, які не подобаються авторам (пропускаючи ж інші питання, які цілком витримують навіть прискіпливу критику) — важко назвати плідним заняттям. Тим більше, якщо найпереконливішим аргументом “критического анализа” вважати слова, почерпнуті з арсеналу голобельної критики, що межують з лайкою або і є справжнісінькою лайкою, котру, в розумінні авторів, і доводити не треба. До поданих вище епітетів можна додати ще й такі “критично-аналітичні” визначення, як “так называемое украиноведение” (с. 10), “националистические манипуляции” (с. 36), “националистическая логика” (с. 39), “националистические писания” (с. 89), “советологи” в лапках (с. 93; хоча це слово давно вже вживається в радянській науці без лапок і без іронічного відтінку), “украиноведы“ в лапках (с. 170, 291; насправді українознавство вже давно пишуть без лапок), чи: “что ни фра-
