за — то досужий вымысел” (с. 170), “заведомая ложь” (с. 170), “все сходятся на фальшивой ноте” (с. 172), “одиозный заокеанский журнал “Український історик” (с. 289) і т. д. Ледве чи подібну фразеологію, яку важко назвати академічною, можна вважати проявом — і вершиною — “критического анализа”.
По-п'яте. Автори не вважали за потрібне визначити, що вони розуміють під “історією України”. На перший погляд, такий термін зрозумілий, але коли вчитатися в пропоновану монографію, то стає ясно, що її зміст цілком не відповідає заголовкові. Що таке Україна? Для пізнього середньовіччя, наприклад, це територія, заселена українцями — українська етнічна територія. На сьогодні — це територія Української РСР. Практично, отже, історики України, принаймні до возз'єднання українських земель у радянський час, повинні займатися минулим компактної української етнічної території (а, очевидно, також і історією української еміграції як в межах колишньої Російської імперії та пізнішого Радянського Союзу, так і в межах колишньої Австро-угорської монархії, не кажучи вже про історію еміграції в Америці) плюс територія сучасної Радянської України (отже, разом з Кримом).
Насправді ж автори запропонували своє карикатурне розуміння України. Західноукраїнські землі (і то в обкроєному розумінні самої лише Східної Галичини) починають з'являтися на сторінках монографії лише з кінця XIX ст. (розділ шостий). Закарпаття, Буковина, Бессарабія (а раніше — українські землі в складі Молдавського князівства), Засяння, Холмщина, Підляшшя для авторів не існують. Не існує для них Кубань та інші компактно заселені українцями землі (наприклад, на території Далекого Сходу, в сучасному Казахстані), українські колонії в сучасній Югославії, Канаді, Південній Америці — хоча для всіх цих територій існує чимала “немарксистська” література. Хочуть цього автори чи не хочуть, але історія Криму вже органічно увійшла в історію України (починаючи від Таври античних часів). До історії України належить також історія її національних меншин (росіян, євреїв, поляків, вірменів та ін.), про які існує велика закордонна література. Фактично для авторів під назвою “Україна” існує лише Гетьманщина часів Богдана Хмельницького та після нього, деколи Слобожанщина; Правобережна Україна — лише після розподілу Польщі. Іншими словами, починаючи від середини XVII ст. “їхня”, “упорядницька” Україна — це українські землі, інкорпоровані до складу Росії. Винятків мало; по суті, єдиний — Східна Галичина з кінця XIX ст. до 1939 р. Всі інші території для авторів не існують. Та й ця історія України, якою автори у такому обкроєному вигляді займаються, дуже дивовижна: у них, авторів, основна увага звернена не на Україну й український народ самі по собі, а на відносини між Україною та Росією. По
