Обсяг монографії явно роздутий за рахунок викладу питань, що не мають безпосереднього відношення до її змісту. Гіпертрофовано (про що вже згадувалося) параграфи, в яких викладається історія (навіть не історіографія) Росії та Радянського Союзу в цілому — є десятки сторінок, на яких слово “Україна” навіть не згадується. Розділи 9, 10 — це історія Росії і України (у викривленому й однобокому розумінні авторів), лише поверхово заправлена полемікою зі закордонними авторами. В розділі 3 вміщено чимало матеріалу, що стосується пізнішого часу і повинен бути викладений у наступних розділах. Для відміни, в розділі 4, що має бути присвячений періодові 1648–1654 pp., багато матеріалу про попередній історичний період. Треба думати, що, хоча на титульних сторінках монографії оголошена велика редакційна колегія з п'яти осіб, реальна праця редакторів була зведена до мінімуму, якщо навіть не було проведено послідовного розподілу матеріалу за хронологічними рамками.
Автори не пишуть, для кого вони призначають свою працю, але, незважаючи на це, не підлягає сумніву, що кожна історіографічна праця в принципі мусить відзначатися високим рівнем достовірної інформації. Цій же дуже важливій стороні своєї монографії автори присвятили мінімум уваги. НЬ кожному кроці трапляються яскраві приклади легковажності, неуважності або просто грубої неохайності. В тексті наводяться цитати без позначення їх авторів (або й з позначенням автора) та без покликання на джерело, з якого вони взяті (наприклад, с. 161, 162 — цитується універсал Хмельницького, с. 163, 171, 288). В. Щербаківський, наприклад, цитується без назви праці, яка не згадується ні в тексті, ні в примітках (с. 24). У тексті покликаються на одного автора — а в примітках на іншого (с. 169 цитата з Пріцака й Решетара, а в примітці Сетон-Уотсон; с. 170 цитата з О'Браєна, а в примітці цілком інша праця; с. 176–177 цитується Рудницький, а в примітці Бассараб; с. 182 цитується “националистический автор”, хто — не відомо, та й покликання невідомо на що; с. 183 — так само; с. 327 наводяться дані явно з радянського джерела, а в примітках Rethinking Ukrainian History; с. 400 “вторит Пейпсу его единомышленник”, але його не називають, а є покликання на The Ukraine і т. д.). Автори пишуть так, як би не знали, що існують загальноприйняті бібліографічні правила цитування літератури, що покликання на літературу треба подавати в примітках, а не в тексті, та ще й без заголовків статей (наприклад, с. 64, 194–195, 206, 218 тощо). Очевидно, авторам треба вивчити підстави складання наукового апарату, бо без цього досягти елементарного рівня інформативності буде важко.
Вивчити також треба правила написання англійських текстів — коли пишуть, а коли не пишуть великі літери, як, вза-
