ально-історичний; норманізм і антинорманізм; єдина, неділима і одночасно поділена — отже, не єдина і не неділима — Русь; Великий (=Степовий) кордон; виникнення українського народу (автори схильні віднести його формування мало що не до періоду напередодні Хмельниччини, забуваючи, очевидно, про те, що, згідно зі законами концептуальної логіки, до цього часу треба б віднести також формування російського народу, а це вже явний абсурд); виникнення козацтва (антинаукова схема В. Голобуцького, побудована на повному ігноруванні історичних джерел, давно віджила свій вік); возз'єднання чи приєднання Гетьманщини до Росії; придушення політичного, економічного і культурного життя на Гетьманщині; Україна і розподіли Польщі; Україна і захоплення Причорномор'я Росією і т. д., і т. п. Особливо вражає небажання авторів рахуватися з проблемами — і реаліями — історії Радянської України: Громадянська війна в Україні — чому саме вона тривала тут так довго, які мала унікальні особливості (наприклад, махновський анархізм); боротьбізм і укапізм; російський великодержавний і український націоналістичний ухили в КП(б)У; хвильовізм і волобуєвщина; українізація і винищення інтелектуального потенціалу народу шляхом кривавого терору; сталінщина; штучний голод і його наслідки; ліквідація комуністичного руху на Західній Україні; русифікація суспільно-громадського і культурного життя (ледве, до речі, чи пишучи свою 900-сторінкову монографію з історії України російською мовою, автори можуть захистити тезу про відсутність русифікації в українській науці — це вже абстрагуючи від змісту монографії); відсутність політичного і економічного суверенітету Радянської України; екологічні катастрофи в Україні і т. д., і т. п. Про всі ці питання існує багата “немарксистська” література, яку треба вивчити, осмислити і подати про неї відомості радянському читачеві. Але це можливе лише тоді, коли автори зможуть боронити якусь об'єктивну і правдиву історію України, котрої поки що в радянській історичній науці немає.
Цілком очевидно, що автори монографії можуть мати свою власну думку про певні історичні проблеми. Я не бачу нічого жахливого в тому, коли їхні думки будуть повністю співпадати з позиціями періоду застою — але тоді треба відверто сказати, що вони дотримуються історичної платформи часів хоча б брежнєвщини. У нас, як відомо, існує плюралізм думок. Інше питання, чи таким думкам і конструкціям, що належать до минулого і давно минулого періоду, варто додавати ще й фірму Академії наук УРСР. Може, не конче давати таку високу егіду працям, яких сьогодні-завтра вже треба лише соромитися?
Ще зведення до купи зауважень, які стосуються структури та інформаційної сторони видання.
