позицій історичної науки застійного періоду, вони доклали максимум зусиль, щоб далі замовчувати “білі плями” або заперечувати їх існування, зокрема в історії України радянського періоду.
Четверте. В той час, коли зусилля радянської історичної науки в цілому скеровані на заповнення “білих плям” також при допомозі конструктивного використання праць закордонних істориків, які перекладаються і широко видаються в Радянському Союзі (наприклад, монографій про Бухарина, про Великий терор і т. п.), колектив істориків, що підготував монографію, поставив перед собою мету ще більше поглибити розрив між українською радянською та закордонною історичною наукою, використовуючи для цього масово розсипані по цілій монографії ярлики “фальсифікаторів”, “антирадянців”, “націоналістів”. На сьогодні завдання полягає в тому, щоб в історіографічній монографії звернути увагу, в першу чергу, на ті позитивні сторони досліджень закордонних учених, котрі можуть допомогти в концептуальному, фактографічному, науково-методичному та інших відношеннях піднести українську радянську історичну науку на вищий щабель.
У час, коли відносини між радянською та нерадянською історичними науками починають нормалізуватися з користю для обох сторін, колектив упорядників за всяку ціну намагається зберегти бар'єр, побудований в часи панування в радянській історичній науці сліпого догматизму, нетерпимості, заперечення альтернативних підходів до вирішення історичних проблем.
П'яте. Практично всі представники авторського колективу в 70-80-х pp. писали свої праці з позицій застійного періоду і войовничої ксенофобії. Неетично в наш час для них — якщо вони справді щиро і свідомо дотримувалися таких поглядів — різко “міняти фронт”, не згадуючи про свої минулі помилки і не вказуючи на причини, які тепер призвели до зміни поглядів. Очевидно, такий процес ламання усталених давно поглядів — складний процес і, мабуть, не для всіх істориків під силу. З іншого боку, поява “старих” прізвищ під новими ідеями — без відповідного мотивування такого переходу на нові позиції — не зможе збільшити довір'я до новонаписаного, переконати в автентичній зміні позицій. Монографія “Проблеми історії України в найновішій закордонній (чи: західноєвропейській і американській) історіографії” безмежно необхідна, але для виконання такого завдання потрібні автори, здатні розуміти перспективи розвитку, що намічаються в українській радянській історичній науці нашого часу.
Шосте. Пропонована монографія має велетенські прогалини як у проблематиці (обсяг охоплених тем невеликий), так і у використанні літератури. Монографія, практично, не відбиває історію України в усій її різноманітності.
