Ця сторінка вичитана
Плакала вона… Натомлену спину
День ховав за дахами дач.
А я з усіх фраз пам'ятав єдину, —
— Годі, не плач.
Годі? Не плач? Як це дико, їй-богу!
Ой, яке мертве усе в словах!
Взяти-б серце своє — й об підлогу!
— Ах!
Скрикнула-б раптом. В одну хвилину
Бачила-б верстви моїх шляхів…
Горбив день натомлену спину
Над горбами дахів.
