Ця сторінка вичитана
І вийшов на поле, а поле — мертве...
Тільки на обрії трьохрукий млин...
Від серця-б щирого слова віддерти —
Такий натомлений!
Один!
Один…
І впав навколішки, і плакав ревне…
І чув, як лагідно ростуть жита…
І болем спокою себе упевнив, —
Криваво зрошена зросте мета!
— О, часе велетнів! Прости утому
Мені, найменшому з твоїх синів!
І невідомому в світах нікому
Мені день радісний яснів…
Яснів…
— Дозволь, натомлений край поля згину!
І на обніжкові простерся ниць.
І ніби поле все житами: — Сину,
І біль натомлених — майбутня міць!
