По безмежних просторах знайома путь
Не втомила землю і досі, —
Бо ось знову дощі ідуть,
Осінь.
І коли повз кав'ярні, де теплі огні,
В черевиках іду подертих,
Чогось раптом спокійно-спокійно мені,
Чи то жити, чи вмерти…
Ах, ця осінь!
Це з нею постійно так:
Стисне серце в малий кавалок, —
І ось дні, —
Наче сірий тифозний барак,
А за вікнами плями галок.
Гей, спокійні, досвідчені! Всякі!
Ви!
Чиї щелепи, мов обценьки!
— Я тихенький, тихенький… Тихіш од трави…
Взагалі я дуже тихенький.
Не потрібно, звичайно, такої бридні
Тим, що мають нервову систему хорошу!
Ну, а я, хто обідає раз на три дні,
Инакше не можу!
