Та тільки-ж тихенький я…
І мені потихеньку вити
В мертві вуха нудних киян
Під осінній холодний вітер…
І такий я злиденний увесь,
І убого мені, убого…
І Тичина, і Рильський, й Олесь…
І нікого-нікого…
Ну кому розповім я про ранній біль
І про віру мою у біль цей, —
Коли мрія загальна, — щоб вісім неділь
Та на одному тижні зряду!
Та й не треба нікому ніяких слів:
Міліярд дев'яносто чотири промови!
Головне — заробив і з'їв,
І щоб трошки здоровий!
Ну на чорта, встромившись в сівке пальто,
Комірком затуливши шию,
В гущу давніх повій і нових авто
Десь на розі безглуздо вию:
— Нехай буде воля твоя,
Часе мій,
На землі натомленій цій!
Комашинка маленька я
На твоїй байдужій руці…
Ой, упали-ж та впали криваві роги
