Що людський геній їх замкнув у шклянку,
Пурну в думки, й серед нудних крамниць
Ходжу-блуджу всю ніч без перестанку.
І в час мов брук сіренького світанку,
Коли ще землю повівають сни,
Не вітер з поля — дужий та ясний —
Свій ранній спів складе мені на ґанку, —
Ні, в передмісті роздере горлянку
Заводів рев — покликач навісний,
Щоб ми, селян онуки і сини,
В ланцюг життя нову вплітали ланку,
Змінивши плута, свиту і веснянку,
І самий пах селянської весни
На рахівниці, теку і вагранку,
І в кам'яницях закуток тісний!
І навіть піт гарячий та рясний,
Такий солодкий і разом солоний,
Що у дідів по хуторах відгонив
Чимсь, наче пар піднятий восени, —
В диму заводів — темний та масний —
Не нагадає про широкі гони,
Де на обніжку дикий мак червоний
Посіяв вітер скраю борозни!
Бо голос крови став не голосний
І не подав онукам оборони,
Коли їх час могутній та грізний
Гнав од дідизни у міські полони!
І йшли, і йдуть безмежні мілійони
Селян колишніх, давніх як і я —
