розуміє його. Коли появилось вогневе слово геніяльного Кобзаря українського, то з важким непорозумінням спинився перед ним Гоголь. „Дьогтем тхне“ — рішив він, як що вірити Данилевському, ознайомившись з творами Шевченка, такими далекими од його власного тодішнього настрою, як далекі були українські народні пісні від холодних розумуваннів „Переписки“. І це не диво, бо тоді вже мистицизм убивав у Гоголі обидві знесилені обопільною боротьбою душі його. Могучий протест проти „гнусной дѣйствительности“ кріпака-поета так різав ухо поетові-панові, що якраз тоді захожувався її обороняти.
Чи могло ж, запитаємо, з Гоголя вийти щось инше з українського погляду, ніж вийшло? За тодішніх обставин — ледве. З одного боку, він жив занадто далеко від рідного краю і де далі, все чужішим робився йому та й сам осторонь ставав од його найближчих інтересів. З другого боку — і це найважніше — у його самого, не було такого могучого стимула до спільного життя з рідним краєм, який був, напр., у Шевченка в образі боротьби з кріпацьким лихом. Нарешті й самий народ — а що тоді було українського, опріч народа? — був для його раз-у-раз „таинственнымъ незнакомцемъ“, облитим чарами поезії в його творах і зовсім иншим на ділі.
