Правда, з 1831 року Гоголь пристає до гурту російських письменників і переймається літературними російськими інтересами, але в цьому гурті, надто по смерти Пушкина, він завжде був чужий усім. І от паралельно з наростанням українського патріотизму, зростає в йому й реакція російської державности проти того патріотизму, і нарешті письменник признається, що він і „сам не знає, яка у його душа“. Праця над широкими темами „Ревизора“ та „Мертвыхъ душъ“ ще більше одриває Гоголя од безпосередніх українських інтересів, і вони потроху глушаться; все менше й менше свіжих та здорових вражіннів дістає Гоголь од першої душі, все слабше вона змагається і натомість випинається надмірно друга. І кінець-кінцем Гоголь, як він сам каже, „размахнулся такимъ Хлестаковимъ“ в „Перепискѣ съ друзьями“, що знесилені повсякчасною боротьбою душі його вже не можуть вернутись до рівноваги. Поет у йому видимо гасне, гасючи й світильник свого таланта. До того ж Гоголь тепер живе здебільшого за кордоном, і здалека Україна і Московщина зливаються в ту абстрактну „Русь“, до якої обертається поет з підігріто-патріотичними, надмірно-піднесеними й риторичними покликами. З літературним життям свого тіснішого рідного краю він де далі все більш розминається, — він попросту
