мы жертвуемъ всѣмъ? Ѣдемъ! Сколько мы тамъ насобираемъ всякой всячины! все выкопаемъ!“… „Я тоже думалъ, — читаємо в иншому листі, — туди, туда! в Кіевъ, въ древній, въ прекрасный Кіевъ! Онъ нашъ, онъ не ихъ — не правда ли? Тамъ или вокругъ него дѣялись дѣла старини нашей… Тамъ можно обновиться всѣми силами“… „Что ж ѣдемъ или нѣтъ? — запитує він знов Максимовича через рік. — Влюбился же въ эту старую, толстую бабу — Москву, отъ которой кромѣ щей да матерщины ничего не услишишь!.. Пѣсни намъ нужно издать непремѣнно въ Кіевѣ. Соединившись вмѣстѣ, мы такое удеремъ изданіе, какого еще никогда ни у кого не было“.
Це промовляє одна душа Гоголева, але не забуваймо, що єсть у його ще й друга душа, і поки перша клопоталась коло українських пісень та історії, збіралась до Київа й палала українським патріотизмом — друга душа потихеньку, але певно робила своє діло. Вона затягувала нашого письменника все глибше й глибше в загально-російське життя — навіть не в те розумово життя, що саме тоді почало складатись коло Станкевича, молодого Бєлинського, Герцена то-що, а в ту драговину офіціяльної Миколаєвської Росії, що згодом довела свою мертвотність на полях під Севастополем.
