Гоголя-історика. Етнографичні його заходи мали ще менше безпосередніх результатів, бо виявилися тільки теплою статейкою „О малороссійскихъ пѣсняхъ“, з досить влучним справді поясненням українських пісень, та чималою збіркою зібраного матеріялу, що аж до цього часу перебуває в рукописній формі, Проте цей період був певне найжвавішим та найінтенсивнішим і найщасливішим у житті Гоголя: його українська душа виразно запанувала над своєю супротивницею і знаходила собі велику поживу як у цих, так і в инших заходах. „Какая теперь тишина въ моемъ сердцѣ!“ — хвалиться він в листі до матері року 1831; „спокойствіе въ моей груди величайшее“, — пише він до неї ж таки иншим разом. Йому здавалось, певне, що він знайшов свою душу, „пізнав себе“, і це відбивалось на його настрої. З великим захопленням він марить про професорську кафедру конче на Україні, в Київі, і тут українська його душа розгортається й досягає вершка своєї перемоги, накеровуючи його на досить рішучі заяви та признання. „Бросьте, — пише він 2 липня 1833 р. до Максимовича, — въ самомъ дѣлѣ кацапію да поѣзжайте въ гетманщину. Я самъ думаю то же сдѣлать и на слѣдующий годъ махнуть отсюда. Дурни мы право, какъ разсудить хорошенько! Для чего и кому
