Сторінка:Іван Гнида. Червоний Кобзар. Збірка пісень і поезій робітничих (1914).djvu/23

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


Менї так любо, любо стало,
Неначе в бога…
Уже прикликали до паю,
А я собі в бурянї
Молю ся богу; і не знаю,
Чого маленькому менї
Тогдї так приятно молилось,
Чого так весело було.
Господне небо і село,
Ягня, здаєть ся, веселилось,
І сонце гріло, не пекло.

 Та не довго сонце гріло,
 не довго молилось;
 Запекло, почервонїло
 І рай запалило.
 Мов прокинув ся, дивлю ся:
 Село почорнїло,
 Боже небо голубеє
 І те почорнїло.
 Поглянув я на ягнята —
 Не мої ягнята;
 Обернув ся я до хати —
 Нема в мене хати:
 Не дав менї бог нїчого!
 І хлинули сльози,
 Тяжкі сльози… А дївчина,
 При самій дорозї,
 Не далеко коло мене,
 Плоскінь вибирала,
 Та й почула, що я плачу:
 Прийшла привітила.