Утирала мої сльози,
І поцїлювала…
Неначе сонце засіяло,
Неначе все на сьвітї стало
Моє: лани, гаї, сади…
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води.
Бридня! а й досї, як згадаю,
То серце плаче та болить:
Чому господь не дав дожить
Малого віку у тім раю!
Умер би орючи на ниві,
Нїчогоб на сьвітї не знав,
Не бувби в сьвітї юродивим,
Людей і бога б не прокляв!
О люде, люде небораки!
На-що здали ся вам царі?
На-що здали ся вам псарі?
Ви-ж таки люди, не собаки!
В ночи і ожеледь, і мрака,
І снїг і холод: і Нева
Тихесенько кудись несла
Тоненьку кригу по під мостом.
А я, ото-ж в ночи,
Іду та кашляю йдучи.
Дивлючись: неначе ті ягнята,
Ідуть задрипані дївчата,
А дїд, сердешний інвалїд,
За ними гнеть ся, шкандибає
Мов у кошару заганяє
Чужу худобу… Де-ж той сьвіт?
