ливо позираючи на капітана. Швидко з допомогою доньки, що розмовляла французькою мовою, капітан порозумівся з моряками. Я теж використав свій запас — щось із десяток фраз, що лишилися в мене після подорожі до Італії. Ми вели майже дружню й товариську розмову:
— Ви з італійського судна?
— Ні, з грецького.
— Як же це — італійці — з грецького? — дивувались ми.
— Бачите, в Італії зараз не завжди знайдеш роботу, а нам з товаришем пощастило найнятись на приватне грецьке судно, що спинилося в Італії.
Після доповіді представника Райкомводу, який побажав ударному пароплавові успішної плавби, почали роздавати нагороди кращим ударникам та винахідникам з екіпажу „Курска“. Несподівано закордонні моряки захвилювались і стали гуртуватись. Один з німецьких товаришів підійшов до президії і пошепки про щось повідомив голову зборів. Той, вислухавши, радісно закивав головою.
— Товариші! — звернувся він до зборів, — закордонні моряки просять слова.
Зала відгукнулась гучними оплесками.
На трибуну зійшов німецький товариш. Це був молодий русявий ротфронтовець. Говорив він із запалом.
— Рот фронт! Рот фронт! — відповідала зала товаришеві, коли він, збуджений зійшов з трибуни. Потім попросили слова італійці, далі англійці… Останнім був на трибуні високий, уже літній кочегар-грек.
— Нам забороняють ходити до ваших клубів. Нас за це карають, залякують. Але ми знаємо, товариші, що робимо, — сухо переказував перекладач слова схвильованого промовця.
Вже ніч несла вахту над верандами Інтерклубу, коли капітан Ковальчук промовляв своє слово у відповідь. Він сказав кілька дуже простих і скромних фраз, бо не вмів промовисто говорити і взагалі не любив многоводних промов, хоч і був моряком. Спочатку подякував за теплі проводи і, пообіцявши здійснити покладені завдання, подумав і після паузи додав:
— Багато хто з вас ніколи не бачили, як нас до революції виряжали в плавбу. Благословляли нас молебнями,
