говиці, де продавали невольників. Нещасливі люди стояли там рядами й чекали своєї долі. Купці з різних далеких сторін, найбільш турки й араби, приходили й оглядали їх, як тепер на торзі оглядають худобу. Одні купували сильних, здорових чоловіків, инші брали жінки, ще инші вибирали собі діти. Купець платив татаринові плату, яку він хотів, і забирав зі собою невольників. Ні на що не зважали турки: видирали дитину з рук матері, ділили брата від сестри, чоловіка від жінки. Серед плачу й ридання пращалися бездольні люди, — звичайно на віки.
Оттак життя по степах було дуже небезпечне. В кожну хвилину можна було попасти в руки татарам. Але хоч тяжко було тут жити, то проте знаходилися сміливі люди по містах та селах, збиралися разом, вибирали собі старшого й на конях зі зброєю в руках подавалися на Запорожжя. Там стріляли звіря, ловили дикі коні, рибалкували по річках і потім з мясом, рибою, шкірою і зловленими звірятами верталися додому. Декотрі шукали собі захисного місця, у степах ставили хати та розводили господарство: годували худобу, закладали пасіки, потрохи орали степи й сіяли збіжжя. Такі люди були все в небезпеці. Татарам такі українські поселенці були сіллю в оці, й вони і старалися їх знищити. Але наші люди хоробро боронилися від ворогів, а то нераз і самі ходили на татарські села, билися з татарами, забирали їм худобу й коні та нищили їх оселі. Тих сміливих людей, що йшли промишляти в степи й воювали з татарами, називали козаками.
