Сторінка:Іван Крип'якевич. Історія козаччини (1934).pdf/66

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

З роду він був українець, — він любив свій нарід, опікувався українськими школами, підпомагав церкви і братства, — одного тільки не міг зрозуміти, як Україна може бути самостійною державою. Йому все видавалося, що українці можуть щасливо жити тільки під опікою Польщі, і він старався наклонити козаків до послуху польському королеві. Козаки говорили про нього, що старому воєводі українські кости пообростали польським мясом!

Польські посли під проводом Кисіля з плачем просили гетьмана, щоб він не воював Польщі. Але Хмельницький відповів їм:

— Шкода говорити багато! Коли Потоцький шукав мене над Дніпром, був час зі мною говорити, по Жовтих Водах і корсунській битві був час, нарешті, як я стояв під Пилявцями, піді Львовом і під Замостям. Але тепер уже запізно. Вже я доказав, що можу зробити й покажу ще більше: вибю я з лядської неволі ввесь нарід український! Поможуть мені в цім селяни аж по Люблин і Краків, і я не відступлю їх, бо це права рука наша. За гряницю війною не піду — досить маю добра й достатку в моїм князівстві на Україні аж по Львів і Холм і Галич. Стану я ще над Вислою і скажу дальшим ляхам: сидіть і мовчіть, ляхи! І дуків і князів туди загоню, а будуть зза Висли кричати, знайду я їх і там певно. Не постоїть мені нога ніякого князя, ні шляхетки на Україні, а захоче хліба котрий із найменших, нехай буде послушний запорозькому війську!

Польські посли виїхали з Переяслава сумні й налякані.