Сторінка:Іван Кулик. Поезії. 1967.pdf/121

 

Не визволить батько. Не поможе. Батька Ку-клукс-клан спалив. Кісточками його осмаленими вітер видзвонює. Ну й реготалися ж, коли розтопилися його уші, потекли задимленими краплями, густими, сургучними — по скронях, по лицях, потворним харкотинням шкварчали на рудому суглинистому грунті Південної Кароліни. Батька Ку-клукс-клан… Повісять білі Самбо.

О кате, кате, кате!
Не затягай петлі ти!
Ще я не всі надії стратив,
Мій зір — бентежний соглядатай —
Матір он там запримітив.

— Матінко, зглянься на сина!
Чим тебе прогнівив я? Коли?
Я ж твоя безпорадна дитина:
Визволи!

 

Не зглянеться мати. Не визволить. Сонце люте. Сонце хитре в Луїзіані. В сонця тоненькі-тонесенькі голки-голочки. Просвердлюють жили, просвердлюють кістки, просвердлюють мозок. І точать кров по краплиночці, точать силу по крихітці. В бавовні тоненькі-тонесенькі волоконця. В'їдливо до носа, горлянки, очей. А в нагаї терте скло — тоненькі-тонесенькі скалочки. Од них терпне й роздирається шкіра. Загнали білі Самбову матір на бавовниковій плантації. Повісять білі Самбо.