— Як це трапилось, розбійники ви?
— Згарячу. Матрос... Це Матрос згарячу.
— Безневинно.
— Пувичка сам винен.
Завідатель кинувся до Пувички, Той лежав, зціпивши зуби й притиснувши пальцями рану.
— Болить тобі?
— Не очінь... Тільки кров із живота. Держіть Матроса.
— Де Матрос?
— Дядя, його вже нєту.
Завідатель подивився на них, не зовсім розуміючи цю відповідь.
— Як це? А де ж він?
Ті здвигнули плечима. Хто ж це може знати? Як немає, то, може, і втік. Хіба йому що?
В кімнату вбігли три хлопці. Вони хвилювалися й розмахували руками:
— Дохтаря приїхали!
Під вікном затрубила тривожна труба. Шофер загальмував машину.
Лікар негайної допомоги і два санітари хутко ввійшли в кімнату.
Хлопці були дуже задоволені з цієї несподіваної розваги.
З Пувички зірвали сорочку. Лікар огледів рану й похитав головою.
— В лікарню! Кладіть на носилки.
Його нашвидку обмотали бинтами й винесли на носилках у карету....Матроса ніде не могли знайти. Він зник у ту саму хвилину, коли побігли до завідателя. Здається, він перший же його і покликав...
Альоша стояв німий, з невимовною тугою в очах.
По тому випадку в будинку настала тиша. Подія вплинула на всіх хлопців так, що ніхто не міг докладно висловити ні своїх вражень, ні також міркувань про долю Матросову. Про Альошу тим часом ніби зовсім забули. Принаймні його ім'я ніхто не згадував. Та то була тільки притамована ворожість, бо кожний вважав його так чи інакше за причину всіх неприємностей. Сам Альоша карався, може, найбільше за всіх, бо думав, що таки й справді він у всьому винен. Забившись десь у куток подвір'я, він просиджував дні в розпуці за рудим залізом «буржуйки».
Часом йому хотілося крикнути з неможливого болю, коли в уяві йому вставала розлютована Матросова постать. Тоді він упинався гострими нігтями в тіло, зажмурював очі і примушував її зникнути. Натомість він переживав незабутні хвилини, як вони вдвох їли в порту кавуна, якого так майстерно добув безстрашний його друг. Чого б тільки не дав Альоша, щоб знати, де він зараз перебуває! Може, він сидить десь недалеко голодний, боячись з'явитись поміж людей, що можуть його схопити й замкнути до тюрми? А може, скалічив себе, втікаючи вночі, і тепер десь помирає?
В серці йому закипала тоді ще глухіша відраза до Пувички. Якби не він, то Матрос не вчинив би цього страшного злочину. Але на тому Альошу обіймав смертельний жах. Бо становище Пувиччине було зовсім невідоме. Він лежав у лікарні.
Тим часом, доки приїздили люди з портфелями, щось писали, випитували поодинці всіх хлопців і окремо, найдовше — Альошу, доки завбудинку їздив кудись заклопотаний, стривожений, майже білий і повертав ще смутніший, мовчазний і стомлений, всі жили незвичайним трясцевим життям. Дехто висловлював думку, що Пувичка неодмінно помре, що нібито він зійшов кров'ю і що тепер лікарі його не врятують, бо в нього — запалення живота. Проте на цю думку не дуже-то зважали і наче ставились до неї байдуже. Та й, правда, більше було таких, що казали противне.
— Хто помре? Пувичка?
— А раньше! Він ще Альошку-художника в гроб зажене. Ось тільки дірка заросте, тоді побачите, — додав Васька Глухий.
